Анастасія Приходько: Ми щохвилини ближче до перемоги

Недавно у Слов'янську, їздила до 95 бригади. Поспілкувалася з хлопцями, бо давно там не була. Планувала поїхати до Рубіжного, до Пісків. Але хлопці кажуть, що поки небезпечно туди їхати. Тому ми в очікуванні, коли вже напруга спаде. Мені дуже хотілося б туди поїхати й підтримати бійців.

Пам'ятаю, у Краматорську мене вразила дивовижна картина. Зима, похмуро, сіро, скрізь багнюка. У штабі у хлопців був маленький цуцик Атошка. Хлопчик, зовсім юнак, 18-19 років, побачив його і почав з ним гратися. При повному обмундируванні, в бронежилеті, при автоматі. Обоє в багнюці, щирі і радісні. У мене навернулися сльози. Розумію, що йому треба зустрічатися з дівчинкою, троянди їй дарувати, пісні під балконом співати. А він стоїть і боронить нашу державу.

Мені не віриться, що це кіно про нас. Коли дивилася, не могла зрозуміти до останнього, що це наша історія, що це все ми пережили і переживаємо. Дивлюся і пригадую, як хлопці боронили ДАП, як ми дивилися ці новини, як там майорів наш прапор. Дуже багато історій знаю про Донецький аеропорт. Емоційно не вірилося, що це наше кіно.

Ми дійсно починаємо закладати фундамент для будування нашої історії. Це історія, яку ми будемо потім розповідати дітям і онукам. Я стовідсотково впевнена, що наш день перемоги настане, бо ми кожної хвилини ближче до цієї перемоги.

Я спілкувалися з бійцями. Вони мені розповідали, як було складно. Але там такі теми, що не хочуть хлопці пригадувати на загал. І я не люблю про це розповідати… Це залишиться особисто мені, а я буду розповідати це дітям. Надто болюче, щоб виносити на люди.

Це було два роки тому в місті Попасній. Ми приїхали туди щойно після звільнення міста. У нас мав там бути концерт — півтори години. Але відбувся скорочений варіант — 50 хвилин. Вороги почали розвертати на нас Гради, і наші почали готуватися до оборони міста. У мене був позивний Грач. Чую, хлопці перемовляються: "Грача вивозимо". Виявилося, поступила інформація, що готується моє викрадення. Я пригадую, як ми тоді двома машинами їхали. Я двічі пересаджувалася. Ми змінювали маршрути, поки доїхали до Лисичанська. Моє вивезення з Попасної не забуду ніколи. Це було дуже складно і страшно.

Друга загроза викрадення була в Костянтинівці. Навіть на балкон не дозволяли виходити. По коридору стояли стільці, бо не було світла. Якщо хтось підкрадатиметься — спіткнеться об них. Так охороняли мене бійці Альфи.

Я ніколи не висвітлюю свої концерти наперед, не кажу, де я буду. Знають тільки по місту, коли я повинна приїхати. Тому позивний Грач, щоб ніхто не знав, що це я. Вони ж не будуть передавати по рації: "Приходько їде туди-то"… На мене ж дві карні справи в Російській федерації заведено. Від партії ЛДПР та комуністів. Одні мені інкримінують нацзраду, а інші - "незаконное зарабатывание денег на территории Российской федерации".

До того я жила в Росії сім років. Але вже 14 грудня 2013 року вийшла на сцену Майдану. Останній концерт в Росії у мене був на Різдво 2014 в Сокольниках. Останнє інтерв'ю - 3 березня на Першому каналі в ток-шоу Юлії Меншової. Востаннє я поїхала в Крим 8 березня 2014. Потім, коли Крим окупували, я для себе вирішила, що більше до Росії не їжджу. Чим далі, тим більше я з Росією рвала. Віддала отримані там нагороди, бо зрозуміла, що довіряти цій країні не можна вже ніколи. Тому для мене тема Росії закрита.

Мені зовсім не шкода, що я звідти поїхала. Шкода тільки, що багато часу я на неї витратила і не змогла зрозуміти раніше: Україна — це моя мати. А тема Росії мені навіть не цікава. Хай вони там всі перегризуться. Хай хоч вішаються. Мені байдуже. Серце не йокне.

Звичайно. Ми ніколи не станемо рідними в чужій країні. Тому я все роблю для того, щоб захистити Україну. Бо це мій дім. Тут я себе відчуваю вільною. А з Росії я намагалася якомога швидше поїхати ще у 2011-2012 році. Якщо можна було швидко там зробити роботу, я о 7 ранку вилітала туди, працювала, і о 23 сідала на останній рейс в Київ. Мені навіть ночувати там не хотілося. Тільки тут відтеплюся — треба знову туди їхати.

В Москві люди мені бачилися зашореними. І вони там всі дуже злі. Коли повернулася до України, мені казали: "Приходько, тут так не спілкуються. Тут все набагато м'якіше". А я розмовляла агресивно і голосно. Тому що там по-іншому не можна: треба відстоювати своє місце під сонцем, кожного дня доводити, що ти маєш право бути на цій сцені, ти повинен пахати, як кінь.

Там ніколи сонце не світить. Навіть влітку все-все сіре. І люди такі якісь сірі, мрачні. Таке враження, що їх клонували всіх. От є еліта, бомонд якийсь. А звичайні люди — клони такі ходять.

Вони в мене крали мою енергетику. Ми, українці, дуже щирі, відкриті люди. А там одні енергетичні вампіри.

Було навіть приємно, що в Росії не знають української мови. Можна було як хочеш лаятись при них українською, а воно дивиться, як корова, і не знає, що тобі відповісти. А мені класно. Я виплеснула своє обурення.

Так, у нас для артистів мало місця — уваги, розвитку, фестивалів. А там ти в турі просто рік живеш. Звичайно, заробітків тут набагато менше, ніж в Росії. Але мені вистачає. Всіх грошей в житті не заробиш.

Мені іноді здається, що там, в палаці "Україна" серед глядачів були й ті, хто кликав Путіна на допомогу. Свідомий громадянин цієї держави не буде стоячи аплодувати людині, яка першою наплювала на власну державу. Артисти показують приклад. Люди дивляться і йдуть за ними. А ця артистка показує, що можна зраджувати батьківщину в самі складні часи.

Російським артистам, які підтримали анексію Криму і окупацію Донбасу, заборонений в'їзд в Україну. Чи не доцільно обмежити в'їзд сюди тих наших артистів, які поїхали розважати Росію?

Думаю, їх треба позбавити ліцензії на виступи. Вони можуть повертатися сюди, але без права виступу на території України.

Мистецтво все-таки не може бути поза політикою, як не крути. Ми все ж таки спираємося на вчинки більше, ніж на мистецтво. Ми спершу дивимось, яка людина, а потім цікавимось її творчістю. Тому я вважаю, що мистецтво і політика поруч ходять.

Народ просто не бачить в ньому людину, за якою можна піти. Йому не вистачає чогось. Не повний комплект, не сто відсотків. Не дожимає. Якось не чіпляє. Я не думаю, що у Саакашвілі вийде Майдан. Поки що спостерігаю. Цікаво, що буде далі. Маю багато друзів серед політиків, але на емоціях підтримувати нікого з них поки не хочу. Розмірковую, думаю, дивлюся, спостерігаю, куди воно вийде. Тому що мої слова і моя підтримка – це серйозно. Не хочеться потім вибачатися за помилки тих або інших людей, які зараз на політичній арені.

У нас мер — боксер. Чому б ні? У Слави Вакарчука великий потенціал. У нього дуже багато прихильників і, дійсно, він має дуже великий електорат, збирає стадіони по всій Україні і за її межами. Йому вірять. Він дуже вихований і розумний. Якщо його підтягнути по тих або інших питаннях стосовно політики, думаю, він справиться з цією задачею.

Розмірковую ще. Поки хочу бути там, це я потрібна більше. Політика для мене - велика відповідальність. Не можна йти в політику, якщо в чомусь не розбираєшся. Треба дуже багато знати і вміти. Якщо я щось роблю, я беру на себе відповідальність. Я хочу розуміти, що я стовідсотково готова до того, що буду говорити і робити.

Я не була по суті в партії Олега Ляшка. Мені тижня вистачило. Сказала: "Це не в вас проблема. Проблема в мені. Я звикла відповідати за свої слова. Для мене важливо, щоб мої вчинки приносили користь. Для того треба навчитися. Без цього ніяк. Обманювати людей я не хочу".

Соціальна політика. Хочу допомагати дітям… матерям-одиначкам, наприклад . Хоч якось покращити їхнє життя. А скільки дітей потребують не стільки допомоги, скільки любові. Любові багато не буває… Але мені дійсно хочеться робити це як політик, щоб мати важелі для покращення їхнього життя.

Зараз держава виділяє на одну дитину, від якої відмовилися батьки, 7 гривень 90 копійок на день. Як це може бути, якщо політик в ресторані по 10 баксів просто на суп віддає? Чому ви не можете виділити ці гроші дитині? Як на 7 гривень 90 копійок груднічка можна прокормити? Я зараз збираю речі, хочу поїхати і допомогти дитячому будинку… Мати-одиначка отримує на місяць 350 гривень. Та в середньостатичній квартирі на Лівому березі треба заплатити 4 тисячі гривень за опалення в зимовий період! Коли держава почне підвищувати прожитковий мінімум?! Бо 3 200 — це, перепрошую, пиздець. А чиновники підвищувати його не хочуть, бо їм же треба до Маямі, чартери нема чим заправляти.

В нас політики не міняються вже 20 років. З 1991 року, як Тимошенко зайшла, так і сидить. І всі інші. До Ради треба пускати молодь. Прогресивних талановитих політиків вже дуже багато. Але в парламенті їх нема. Це, напевно, треба, щоб пройшли ще 20 років, щоб почало щось змінюватися. На жаль.

Я витрачала дуже багато часу на те, що співала той репертуар, який особисто не відчувала. Але з часів революція ми всі, хто як, почали будувати себе заново.

Я з 2015 року займаюся з викладачем українською мовою, тобто починаю розвиватися. Хочу подавати гарний приклад. Бо дуже багато людей соромляться розмовляти українською, якщо її не знають.

Якщо подивитися перші мої інтерв'ю українською, там караул був просто! В мене і зараз багато русизмів, але я їх швидко намагаюся замінити українськими словами. Ще важко мені українською мислити. Думаю спочатку російською , а потім швидко перекладаю. Але я намагаюся. І це головне.

Я жінка вже доросла, мені вже 30 років, в мене все було в житті … Перше розлучення дуже мене змінило. Тоді вперше у житті я зіштовхнулася зі справжнім жіночим болем. Багато жінок це відчували, а я чомусь вважала, що мене це омине. Але ні. Мені тоді було начхати на кар'єру, дуже хотілося сім'ї. Я її будувала, ми разом ростили донечку… Я не знаю, може, вина і моя в цьому є…. Але чоловік мене зраджував, і неодноразово. Оце, напевно, мене дуже змінило. Я боялася, що мене можуть ще раз образити. У дружбі і стосунках з людьми коли відчуваю щось таке – іду геть. Не допускаю ще раз того моменту, щоб подібне пережити. Про другий свій шлюб я не говорю. Ця тема — за сімома замками.

Друге, що мене змінило — це народження другої дитини. Коли народився Гордій, я зрозуміла, що раніше не любила по-справжньому свою Нанушку. Було все якось на фоні. Але з появою Гордія я зрозуміла, яка це велика відповідальність – діти. Якось по-іншому на дітей почала дивитися. На всіх. Стала як мама-квочка. Як дітей бачу — можу розревітися. Хочеться їх всіх обійняти. Така велика-велика космічна якась любов просинається.

Розумію: єдине, що мене тримає на цій землі — мої діти. Я заради них живу. Вони — мій стимул. Все, що я буду робити, вони потім будуть повторювати. Тому відчуваю відповідальність…

Звичайно, змінила мене війна. Я відчула насправді, що таке співчуття, що таке страх, що таке розуміння один одного, що таке воювати на всіх фронтах.

На війні зрозуміла, що існує справжня щирість. Там серед хлопців побачила дружбу, якої більше немає ні в кого. Там почали в мені народжуватися нові емоції. До війни я вважала, що все знаю. А завдяки їй зараз наново себе будую.

Ніколи не думала, що люди, з якими я ходжу по одній землі, можуть зазивати Путіна і зраджувати нас. Посіяна велика недовіра. Іноді не знаю, з ким я розмовляю, кому можу довіряти. Така паніка в цьому плані. І тому єдине що залишається — не брехати. Я ненавиджу людей, які брешуть. Тому що ти розраховуєш, ти довіряєш, а він тебе використовує і нагло тобі бреше в очі. Я сама кажу лише те, що можу зробити. Якщо я не можу чогось зробити, я не буду брехати для того, щоб отримати якийсь плюс або бал. Я хочу жити так.

Я онука протоієрея. Для мене віра дуже важлива. Я росла без батька, тому в мене Господь Бог — як батько. Я дуже багато грішу. Але вірю, що якщо ти будеш принаймні намагатися жити по-совісті — не обманювати, не ображати людей, довіряти, допомагати — то Він тобі допоможе. Дуже люблю ходити в храми: поговорю, обов'язково щось придбаю собі, і мені стає легше.

Я матюкаюсь. Я палю. Я не дотримуюся посту. Хоча би три оці речі. А це неправильно.

Мій дідусь. Він для мене був найголовнішою людиною в житті. Навчив: "Настя, пам'ятай: честь, совість і гідність. Три складових, на яких будується людина". Мені його дуже не вистачає. Я його любила як батька. Він нас з братом виховував.

В дитинстві я була зовсім іншою людиною. Любила підбори, суконьки. А потім база дала збій. Підлітком я надихнулась творчістю Віктора Цоя. Мені стало подобатися грати на гітарі, спілкуватися з хлопцями, Тоді й я й почала уходити більше в джинси і кросівки. Вітряний легкий образ уже не по мені. Звичайно, якщо треба, я можу вдягтися в сукню. Але мені в них дуже некомфортно: не можу сидіти так, як я хочу, ногами дригати. Люблю, щоб у мене свобода у всьому була.

Тринадцять. Набиваю їх з 18-ти років. В університеті зробила перші два татуювання, потім "понеслась". Це як хвороба. На руці в мене вовк і ворон. На іншій – лотос, ще маю імена дітей , - Нана та Гордій. Тризуб — під серцем. На ключиці написано: I will get everything that I want – Я отримаю все, що я хочу. Це мотивує мене.

Я не їм після 19. Взагалі останнім часом дуже мало їм. Намагаюся їсти все корисне. Навіть хліб перестала їсти. Смаженого не їм зовсім. А ось без солодкого жити не можу. Мені треба обов'язково якийсь тортик, вафельку або цукерочку з'їсти, а то настрій буде — капєц.

Взагалі люблю себе мучити. Не їсти. Кидати палити 25-й раз. Досі намагаюся. Але вистачило мене на 2 дні, і все. Тільки стрес — і зразу палю. Ви тільки у вікно подивіться. Там стресу вистачає.

Мільйон! Починаючи від чорного кота, який перебігає дорогу… Буду ждати, поки хтось ще не перейде, чи машина не проїде. Або зовсім розвернусь і поїду в інший бік. Також боюся ліфтів, замкненого простору. Боюся літати. Я завжди сплю з відкритими дверима в усіх кімнатах, і в кожній горять маленькі світильнички. Мені потрібно світло. Боюся я темряви. Це з дитинства. Мене колись зачинили в кімнаті, а там лампочки не було. Це мені було років 7. І все, накрило. Але страх — це ж емоції. Мені подобається їх переживати.