Орден доглянутої спадщини
Новокаховські волонтери власноруч відновили вже сотні квадратних метрів кам’яних вишиванок - декоративних рельєфів на місцевих будинках, створених за розробками талановитого художника-монументаліста Григорія Довженка. Ці твори поступово зникали, і могли бути втрачені назавжди, якби не стали частиною мистецького проєкту "Кам'яні вишиванки" місцевої архітекторки, керівниці громадської організації "Новокаховське Товариство Охорони Культурної Спадщини" Тетяни Євсєєвої.
Як народжували та знищували обличчя “ідеального міста”
Нова Каховка - радянський експеримент, на ті часи проєкт ідеального міста. Звели його дуже швидко, буквально за чотири роки (1951-1954 рр.) під житло для будівельників Каховської ГЕС. Такими ж мали стати інші нові населені пункти поряд із “Великими будовами комунізму” та навколо заводів-гігантів.
Місто дійсно вийшло зручним, комфортним та акуратним. Але всі будинки створювали з червоної цегли однотипними: 2-3 поверховими, дахи покривали черепицею. Тобто і планування було вдалим, і кожна окрема споруда була начебто гарною, але загалом місто виглядало невиразним, штампованим.
Орнаменти з'явилися завдяки впливу режисера Олександра Довженка, який тоді вже мав статус основоположника українського радянського кіномистецтва. Він працював у Новій Каховці над сценарієм фільму "Поема про море" - про людей, які будували Каховську ГЕС та створювали гігантське штучне водосховище. Саме за його письмовим проханням Академія архітектури відрядила сюди групу художників та архітекторів, які взялися за оздоблення фасадів. Бо до фільму мали увійти кадри про зразкове місто для гідробудівельників, а в Новій Каховці, за зауваженням відомого режисера, не було свого обличчя, “душі”.
За деякими джерелами, над оздобленням фасадів у 1953—1955 роках працювало п’ять бригад (майже 100 майстрів). Прикрасами вкрили всі 180 зведених на той час споруд - житлові будинки, освітні та культурні заклади, адміністративні будівлі. Над фасадами громадських будинків працювали всі роки. А житлові будинки оздоблювали у 1954 році, під керівництвом Григорія Довженка. Его роботами одягнути майже 120 будинків, усі орнаменти - неповторні.
Дідусі та бабусі наших новокаховських сучасників розповідали, що місто тоді засяяло: ніби вкрилося вишуканим мереживом. Самі “вишиванки” були білосніжно-білими. А кріпили їх на яскравому підгрунті - бузковому, малиновому, зеленому, яке підкреслювало їх виразність. Жодне панно не повторювалося. І відтінок підґрунтя під кожним орнаментом теж був унікальним.
Але краса трималася недовго.
У 1956 році Олександра Довженка не стало (фільм про створення Каховського моря побачив світ уже після його смерті). Майже одночасно дуже швидко та непомітно з архівів щезли імена проєктувальників міста та оздоблювачів будинків. А орнаменти почали цілеспрямовано та систематично ховати від пересічних громадян.
Як пояснює Тетяна Євсєєва, у 1955 році в Радянському Союзі прийняли Постанову "Про усунення надмірностей у проєктуванні та будівництві". Комуністична партія вирішила: радянську людину недоцільно відволікати від праці та ідеологічної боротьби марнотратством, тобто різними архітектурними вишукуваннями. Треба перейти до функціональності - будівничим комунізму для відпочинку має бути достатньо “коробок з вікнами” та аскетичними зручностями. Й одночасно заборонили згадувати прізвища проєктувальників зразкового, ідеального міста та його краси. Бо це “явище” суперечило новій ідеології в архітектурі.
З того часу й до розпаду СРСР, двічі на рік - напередодні 1 травня та напередодні святкування жовтневої революції, різьблені фасади новокаховських будинків заливали з пульверизаторів фарбою чи вапном - начебто робили передсвяткове оновлення стін, а по суті заліплювали “надмірності” цими розчинами, щоб візерунки не вирізнялися та не впадали в очі.
"Ми дуже довго шукали, хто є автором наших кам’яних вишиванок, - ділиться Тетяна Євсєєва. – Випадково натрапили на згадку про Григорія Довженка. Його прізвище буквально одним рядком згадав львівський мистецтвознавець, професор Львівської національної академії мистецтв Ярослав Кравченко у своєї монографії "Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен". Це книга про долю учнів Михайла Бойчука, який понад сто років тому створив у живописі окремий напрям - неовізантизм або український монументалізм, заснований на національних елементах: українському іконописі, стінописі Середньовіччя. Школа існувала у Києві з 1917 по 1937 роки. Потім Бойчука з декотрими учнями розстріляли, а решту заслали в Сибір. І серед вихованців репресованих бойчукістів автор монографії згадав Григорія Довженка, який вижив та навіть працював на початку 60-х над оздобленням київської філармонії на Хрещатику та будинків у Новій Каховці".
З одного того рядка у монографії почалася неймовірна історія повернення з небуття шедеврів Григорія Довженка та майже вже забутого обличчя Нової Каховки.
Відродження з мороку та пилу
Новокаховські активісти по крихтах збирали відомості про самого Григорія Довженка, з'ясовували - чи дійсно він мав стосунок до легендарних “вишиванок”, та як ці твори первісно виглядали.
"Дивовижно, та коли заглибилися в пошуки, то інформація начебто сама стала до нас стікатися, - згадує Тетяна Євсєєва. - Випадково дізналися, що Григорій Довженко народився у Баштанці Миколаївської області й там відкривається виставка його живопису. Поїхали туди, познайомилися з його онучками, більше дізналися про самого автора. Але про причетність Григорія Довженка до наших орнаментів родина художника нічого не знала. Проте несподівано відгукнувся Андрій Соколенко із Запоріжжя. Він розповів, що його батько, Григорій Соколенко, у 1954 році був студентом Ризької академії мистецтв і проходив практику саме у Новій Каховці, працював над оздобленням фасадів під керівництвом Григорія Довженка. Також, на прохання Довженка, робив фото робіт для його персональної виставки. Ті фото збереглися у батьківському архіві, їх копії Андрій Соколенко надіслав нам. І хоча вони чорно-білі, ми, нарешті, змогли довести, що це не просто “якісь” орнаменти, це - роботи учня школи Михайла Бойчука. І уявити, як неймовірно виглядало місто".
Панно виявилися міцними, як камінь. Секрет міцності — в особливому розчині тиньку (штукатурці), рецепт якого винайшов і запатентував Григорій Довженко. Він же започаткував використання у фарбуванні синтетичних смол, що значно полегшувало роботу майстрам, а сама фарба - не вигорала.
"Ми почали водити екскурсії й розповідати людям, в яких будинках вони живуть/працюють, - розповідає архітекторка. - Показували на фото, що ховається під фарбою та пилом. Пам'ятаю, шок у колективу школи № 1. Будинок раніше виглядав як різьблена шкатулка. Уявіть собі - тільки восьмиметрові пілястри, з неповторними візерунками. Одна вчителька не витримала, вигукнула: “Я тут вже 38 років працюю, щодня повз проходила і нічого подібного навіть не підозрювала!”
Паралельно з 2017 року активісти почали толоку - поступово зчищати десятирічні нашарування та відновлювати первісний вигляд фасадів.
Перші “ластівки”, 2017 рік.
Обирали переважно житлові будинки, бо власники квартир самотужки таку роботу “не потягнуть”. А серед волонтерів є фахівці - архітектори, художники, реставратори. Намагалися відтворити хоча б по одній споруді у кварталі, як зразок. Щоб орнамент нагадував, “тримав історію”, щоб люди почали цінувати місце, в якому живуть. Минулого року на толоку не виходили - побоювалися розповсюдження коронавірусу, до того ж одночасно реставрувати вишиванки та дотримуватися жорстких карантинних вимог було б складно. Проте сьогоднішній рік став “ударним”, працювали з 23 квітня по 21 червня. Загалом за п’ять років "визволили" дев’ять будинків. Це дуже складна і важка робота.
"Перший будинок обрали тому, що його власник почав робити ремонт - фарбувати фасад, перекривати дах, - пояснює пані Тетяна. - Вирішили йому допомогти. Другий - там живуть батьки нашого земляка, Віталія Галети, який загинув в АТО. А останнім став дитячий садок. Мабуть, це найкрасивіший витвір Довженка. Люди тепер називають цей будинок не дитсадком, а палацом якогось бухарського еміра. Наразі воджу туди екскурсії, і кожен у візерунках знаходить щось своє. Одні кажуть, що помітили скандинавську в’язь, інші - арабську, а хтось у ромбах з тримірними вузлами бачить гуцульські прикраси, які кріпляться над вухами на головних уборах… Але відновити орнамент було дуже важко. Спочатку не знали, який фон має бути під орнаментом, бо знайшли лише чорно-білі фото оригінальної будівлі. Потроху в різних місцях відколупували нашарування, поки не натрапили на маленький шматок залишків підґрунтя. Почали розчищати орнамент, а цемент, на якому він кріпився - посипався, вся конструкція заввишки шість метрів заходила ходуном! Потім знайшли спогади Григорія Довженка, який казав, що майстри на цьому будинку схалтурили - використали неякісний розчин, хоча до цього начебто справно працювали. Ми ту халтуру у повному обсязі на власні очі побачили - двосантиметровий шар цементу перетворився на пісок. Тому вирішили потроху розчищати орнамент знизу. Видували пісок компресором, потім кріпили “вишиванку” до стіни дубовими нагірями (спеціальними паличками), бо залізними не можна - метал від температури нагрівається/стискається, тож міг зруйнувати рисунок. І тільки потім вже відновлювали фон підґрунтя".
Останні два дні толоки, 20 й 21 червня, були найбільш напруженими. Волонтери мали віддати позичені їм риштування, тож працювали безперервно з 8 ранку до 10 вечора, а ці дні, до того ж були надзвичай спекотними. Та попри всі складнощі - впоралися.
По завершенню робіт 24 червня урочисто прийняли до руху 10 нових членів, вручили їм символічні значки (дизайн розробила донька Тетяни, Ліза), та закрили толоку-2021.
Й останнє. Жодної бюджетної копійчини на повернення з небуття спадщини Григорія Довженка не виділялося. Люди допомагають її відновити або власними силами, або передають волонтерам витратні матеріали (а їх треба дуже багато - фарби, рукавички, пензлі, інші інструменти й обладнання), або - грошима. Зокрема, дізнавшись у соцмережах про чергову толоку, відгукнувся учасник 25-ї Української антарктичної експедиції, новокаховчанин Олександр Квятковський. Написав, що фізично, на жаль, приєднатися до волонтерів не може, бо перебуває в Антарктиді на станції «Академік Вернадський» й попросив номер картки, куди можна переказати кошти. Тож волонтерам навіть з південного полюса допомагали.
А свій волонтерський значок прихильники руху називають з любов'ю орденом доглянутої спадщини.
Фото з архіву активістів
