Кручами Дніпро-Бузького лиману розсипались фіолетово-жовті квіти диких ірисів.
Маленькі та розкидані, як крихти квітневого золота, вони вкрили схили за Олександрівкою. Їх ледь помітний запах вплітається у пахуче рядно з ароматами степових трав, лиману, весняної землі.
Накриває, прибиває до суходолу, нашіптує бажання лягти, відкинути голову, заплющити очі, розслабити тіло, розкинути руки. І слухати дзвінке гавкання олександрівських собак, скажено-радісний спів місцевих пташок, вічний шум вітру з лиману. І відчувати, як сонце змішується з повітрям, квітень з травою, а дикі півники — з власним тілом.