У Софії з Херсонщини уроки в школі закінчуються о пів на другу. Далі – обід, трохи часу за переглядом TikTok, а ввечері – заняття з ІТ. Вона навчається онлайн і робить перші кроки в розробці гри. Коли питаєш, чому їй це цікаво, знизує плечима: “Не знаю, просто люблю щось придумувати. Щось створювати”.
Сьогодні діти з будь-якої точки України: з невеликих міст, селищ, передмість – можуть вивчати IT, створювати власні проєкти й розвивати навички майбутнього. Їм не потрібно переїжджати чи шукати “правильне” середовище – достатньо мати інтернет і бажання вчитися.
Ми зібрали 6 найпоширеніших міфів, які чуємо від батьків, вчителів, сусідів і навіть самих дітей про ІТ-навчання. А ще спробували показати, що насправді відбувається з підлітками, які вчаться в ІТ-академії GoITeens.
Спойлер: вони не просто вчаться. Вони змінюються. І змінюють світ навколо.
Ще донедавна онлайн-освіта вважалася чимось другорядним. Та й зараз дехто ставиться до неї з недовірою: мовляв, не замінить “живу” школу, не дасть друзів, не навчить дисципліни.
Але реальність вже давно інша: десятки тисяч дітей в Україні сьогодні вчаться онлайн свідомо. Бо це зручно, цікаво і справді працює. У когось поруч немає гуртків. У когось щільний графік. А хтось просто хоче вчитися в середовищі, де підтримують і цікавляться його розвитком.
Онлайн-навчання давно вийшло за межі “послухай лекцію – зроби домашку”. Це вже середовище, де є рух, реакція, життя. На занятті з GoITeens діти встигають обговорити тему уроку, разом написати код, посміятись над мемом про JavaScript і обрати назву для свого майбутнього проєкту. Наприклад, “Гра про пса, який збирає пельмені в небі”. Реальна ідея, до речі.
Так, у них немає шкільних перерв з біганиною коридорами. Зате є чати, дзвінки, робота в командах. Вони справді знайомляться, працюють разом, сваряться через дизайн кнопки й миряться на наступному уроці. У 10 років, онлайн, з різних міст.
У GoITeens навчається хлопець із Херсона, який створює анімації в Figma й допомагає новеньким розібратись у конструкторі сайтів. Є дівчинка з Долини, яка бере на себе роль “лідерки” команди в кожному проєкті. Вони ніколи не бачили одне одного офлайн. Але знають улюблені меми, звички, типові фрази – і вже навчилися домовлятись краще, ніж багато дорослих.
Онлайн – це не “мінус соціалізації”. Це інша форма соціалізація, адаптована до світу, де ми все частіше працюємо й дружимо на відстані.
Коли чуєш “дитина вчиться ІТ”, уявляєш – мабуть, буде розробником. Насправді – не обов’язково. І добре, що не обов’язково.
Одна дитина йде в дизайн. Друга – у робототехніку. Третя просто каже: “Я не люблю писати твори, а тут я можу представити свою ідею інакше”.
ІТ – це інструмент. Як фарби, як глина, як ноти. І коли діти ним оволодівають, вони не стають одразу програмістами. Вони стають людьми, які вміють щось створити з нуля.
“Я зробив сайт про свого собаку. Там є кнопка, яка гавкає”, – каже дев’ятирічний учень.
Саме в таких дрібницях формується головне – відчуття, що ти можеш створювати своє. Що в тебе є ідеї, і для них є простір. Що світ – не тільки для того, щоб у ньому орієнтуватись, а й для того, щоб його змінювати.
Колись діти з регіонів, які мріяли “про щось інше, більше, краще”, мусили чекати випускного, переїзду, стипендії, нової можливості. Зараз не треба нічого чекати.
Сучасній дитині достатньо натиснути кнопку “Join”. І якщо в неї горять очі, її абсолютно не хвилює, з якого вона міста, села чи селища.
ІТ-курси дають змогу не просто споживати контент, а творити. Не читати про чиюсь ідею, а пробувати власну. І цей досвід – він змінює масштаб мислення. Дитина бачить не лише вікно свого браузера, а ще й вікно можливостей.
Діти, які займаються онлайн, поступово стають більш самостійними. Не тому, що їх хтось змушує. Атому, що на це налаштовує середовище, у якому звучать фрази:
Онлайн-навчання влаштоване так, що дитина постійно щось пробує. Не “виконує”, а саме пробує: створити анімацію, зібрати сайт, захистити проєкт, пояснити рішення. Усе це – маленькі кроки, які формують дуже просту думку: я можу.
Не одразу. І не завжди з першого разу. Але коли вчитель не сварить за помилку, а питає “Як ти це зрозумів?”, коли завдання не списується, а обговорюється з командою, коли результат не один на всіх – у дитини з’являється довіра до себе.
Один тато написав після завершення курсу сина: “Я не розумію, як він це все кодив. Але я вперше побачив, що він не боїться пояснити. Він взагалі не боїться говорити. Для мене це важливіше за якусь конкретну професію”.