Підтримати нас

«Українські шерифи» у Празі

Автор статті
17 березня 2016 08:00
1,071
Поширити:

Минулого тижня документальний фільм “Українські шерифи”  нашого земляка Романа Бондарчука обговорювали на міжнародному фестивалі Prague, Czech Republic Jeden svet / One World (Прага, Чехія, Один світ).

На фестиваль  запросили і головних героїв – жителів Старої Збур’ївки Голопристанського району Віктора Кривобородька, Володимира Рудьковського і Віктора Маруняка. Вони побачили фільм уперше тільки в Празі.

Ідея цього фільму в авторів – режисера Романа Бондарчука і продюсера Дар’ї Аверченко – народилася ще в 2011 році, а на пошук фінансування, зйомки і монтаж пішло три з половиною роки.

– Роман “до останнього”  тримав усе в таємниці, – розповідає голова Старозбур’ївської сільради Віктор Маруняк. – Ми його не раз запитували: “Ромо, ну як, ну що вийшло?” А він нічого не розповідав, мовляв, потім самі побачите... У Празі було два покази. На першому, чесно скажу, було страшнувато. Другий перегляд ми пережили вже спокійніше – фільм вийшов добрим, трохи навіть сентиментальним. І публіка його сприймала дуже добре, це і з реакції залу відчувалося, і з питань.

Хоча були і провокаційні. У Чехії до влади прийшов Мілош Земан, колишній комуніст. А комуністів, як відомо, колишніх не буває.

Шерифи разом з Дар’єю Аверченко під палацом президента Чехії: пікет на підтримку Надії Савченко.

Ситуація у них зараз дуже нагадує ситуацію в Росії. І пропаганда йде проросійська. Один зовсім молодий хлопець намагався довести, що людей убивати – це дуже погано, а ми на сході країни – убиваємо. А другий чех, зовсім уже сивий, – побачив у фільмі епізод, як у нас в Старій Збур’ївці відмовляються брати повістку з військкомату, і питає: “Навіщо тоді воюєте, якщо більшість воювати не хоче?” Я ці питання “побив”  їхньою ж історією: “Хіба всі чехи вийшли на вулицю в 1968 році, коли в Прагу увійшли радянські танки? Ті, що вийшли, 20 тисяч, – стали вашими національними героями, а інші – розмовляють зі своєю совістю ”. Хлопець просто замовк, а літній чех навіть покивав головою на знак згоди. Але найбільше мене вразило, як Роман зробив фільм. Я бачив у своєму житті дуже багато документальних фільмів, але цей – особливий. Він якось так усе зняв, що вийшло, як художнє кіно, а не документальне. І це не тільки наше враження, про це багато говорили на фестивалі.

Між світом і війною

Херсонець Роман Бондарчук уже давно відомий в Україні і за кордоном як документаліст. Але попередні роботи були “короткими”, “Українські шерифи”  – його перша повнометражна документальна стрічка.

– Спочатку планували зняти фільм про самоорганізацію людей у Старій Збур’ївці, – розповідає Дар’я Аверченко. – Про життя, де немає поліції і немає медичної допомоги (поки до райцентру додзвонишся, поки міліція або лікарі приїдуть, можна і померти). Але є розумний, освічений, інтелігентний голова Віктор Маруняк та двоє бравих, розумних і діяльних громадських інспекторів (у селі їх звуть “наші шерифи”, і саме від цього прізвиська народилася назва фільму): Віктор Кривобородько і Володимир Рудьковський. Вони і “швидка допомога”, і поліція, і миротворці в сімейних і сусідських конфліктах. Ми зняли ще й приголомшливу історію бездомного Кольки, який “прибився”  до села. Вражає, як голова села, (така “велика людина” ) шанобливо звертається до нього на ім’я й по батькові: “Миколо Миколайовичу”, запитує, які в нього плани, що вміє робити. І ось цій людині подарували шанс почати нормальне життя: виділили порожній будинок, інструменти для роботи, саджанці для городу... Потім був Майдан. І коли ми подивилися зняте влітку, до Майдану, і другу частину, зняту після Майдану, – виявилося, що це два різні фільми. Наші герої живуть “у  глибинці”, але бурхливі “верхні”  бурі і на них позначилися. Тут немає військових дій, але людям довелося жити з війною. Тут є всього потроху, навіть свій власний сепаратист. Ми зрозуміли, що село – це маленьке віддзеркалення великого світу, що це фільм про всю Україну. І я впевнена: на таких, як старозбур’ївські шерифи, тримається країна.

Стара Збур’ївка – Прага

У листопаді минулого року фільм “Українські шерифи”  отримав спеціальний приз журі в основному конкурсі на найпрестижнішому в світі документалістики Амстердамському фестивалі IDFA, який називають ще “Документальними Каннами”, тому що брати участь у ньому – це як автору художнього фільму потрапити до конкурсної програми Каннського фестивалю. Незважаючи на високу нагороду, перед презентацією в Празі автори хвилювалися навіть більше, ніж перед першим показом в Амстердамі.

На фото: Володимир Рудьковський та Віктор Кривобородько прогулюються берегом Влтави.

– Хвилювалися, бо вперше показували фільм нашим героям, – говорить Дар’я Аверченко. – Ми разом гуляли Прагою, бадьорилися, але дуже нервували: як вони його сприймуть? Наприклад, у фільмі є епізод, де шерифи сперечаються, чи треба було “садити”  Кольку, – того самого Миколу Миколайовича, якому дали шанс. Колька запив і вкрав велосипед. Один шериф наполягав, що він повинен посидіти у в’язниці і подумати, на що перетворив своє життя. А другий стверджував, що в’язниця нікого кращим іще не зробила. Ми побоювалися, як би цей епізод знову не спровокував сварку. Але обійшлося. Один із глядачів запитав у шерифів – і що, між ними і досі точаться суперечки? Відповіли – ну, так, у фільмі все, як у житті.

Після показів фільму на вулицях Праги до них підходили абсолютно незнайомі люди, плескали по плечах і тиснули руки зі словами: “Шериф – бьютіфул!” .

– Добре, що з нами були Боря (Борис Петер, звукорежисер фільму – авт.) і Даша, вони нам допомагали, перекладали, – розповів Володимир Рудковський. – І я вже за два дні вивчив, що це означає: “Шерифи – прекрасно!” А спочатку подумав, що лаються. Ми якраз утрьох (всі – старозбур’ївці) вийшли з готелю, шукали, де можна покурити. Дивимося, стоїть збоку урна з “бичками” , стали поруч, куримо. І тут підходять три якихось солідних чоловіки і щось суворо говорять. У нас всіх одна думка: палимо не там. Але тут Боря підійшов. Виявилося, що це німецькі кінокритики, і вони захоплюються і самим фільмом, і нашою роботою...

А для Володимира Маруняка найяскравішою подією стала... зустріч з онуком. Його дочка Наталя вже багато років живе в Німеччині, вийшла заміж, три роки тому народила сина Кевіна. У Віктора Васильовича не виходило поїхати: і дорого, і клопітно з візами, і село потребує постійної уваги. Наталя теж не могла приїхати – дитина зовсім маленька була. Бачилися тільки по скайпу. А коли вона дізналася, що батька запросили до Праги, приїхала туди з усією родиною. І Володимир Васильович уперше обійняв онука!

Віктор Маруняк нарешті зустрівся з донькою та онуком.

Для Віктора Кривобородька поїздка до Праги стала першою в житті поїздкою до Європи.

– Вразило, як вони зберегли обличчя міста, – справжню старовину, ліпнину, бруківку. Костели приголомшливі. І у них – зовсім інша культура. Ми не бачили жодного п’яного, жодного дебошира. І навіть бомжі не схожі на бомжів. Мені кажуть – ось це бомж, а для мене він виглядає, як звичайний чех.

Що стосується вражень від фільму, то, за словами Віктора Кривобородька, найдивнішим для нього було бачити обличчя рідних і друзів за півтори тисячі кілометрів від дому. І приємно було, що глядачі “перейнялися” їх історією, переживали, щиро цікавилися долею героїв. Питали, скільки таких шерифів в Україні. Роман Бондарчук відповів: “Знаю тільки двох” .

– Поки ми в Празі були, то телефони відключали. А як тільки перетнули кордон, тут посипалися відразу і смс-ки, і дзвінки: що таке, у шерифів три дні телефони мовчать! До кого бігти, куди звертатися? І ось який день вже після приїзду “розгрібаємо”, що за ці три дні сталося. Міліції вже немає, а поліції – ще немає ...

Поки шерифи були в Чехії, їхні земляки через інтернет відслідковували, де вони, що роблять. І, звичайно, після повернення одразу стали розпитувати: “А що ж в кіно показали?”

– Деякі спочатку заявили: мовляв, неправильно це – бомжів у Європі показувати, у нас що, більше гідних людей немає? А я їм: так що, напнути на всіх парадні вишиванки і в них показувати? А за “вишиванками”  ж не видно, як люди живуть, не видно справжнього життя.

Поміж усіх відгуків у Празі авторів фільму и героїв найдужче вразили слова редактора  комісії ZDF / ARTE Рейнхарда Ломана з Німеччини. Він сказав шерифам: “ У Західному світі люди занадто цінують гроші й тому там лишилося мало справжніх почуттів, а світ Старої Збур’ївки – сповнений тепла, взаємодопомоги й справжнього життя!”

Україна – весь світ

В Амстердамі, вручаючи нагороду, члени журі фестивалю IDFA підкреслили: “Це захоплюючий і повний гумору фільм, це універсальний портрет громади, яка намагається навести порядок серед щоденного невдоволення і непорозумінь, і утримати світ шляхом винахідливості, терпіння і здорового глузду” .

На фестиваль до Амстердаму за традицією приїжджають організатори інших документальних фестивалів, від Австралії до Бірми, щоб відібрати фільми для показу у себе. І фільм “Українські шерифи”  отримав дуже багато запрошень з інших країн. Його вже презентували на фестивалях документального кіно в Греції, Італії, Німеччині, Хорватії і Чехії. У кінці березня буде показ у Бухаресті, в кінці квітня – в Канаді, і ще більше десятка країн хочуть побачити наших “Шерифів” .

А в Україні прем’єра фільму Романа Бондарчука відбудеться 26 березня під час Міжнародного фестивалю документального кіно з прав людини Docudays UA. У Херсоні “Українських шерифів”  можна буде побачити восени під час Мандрівного фестивалю.

Більше новин читайте на нашому телеграм каналі
Поширити:
ЗАРАЗ ЧИТАЮТЬ
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
ОСТАННІ НОВИНИ