Як почати життя заново після важких втрат та потрясінь, – поради психолога

Щоб розібратись із тим, як пережити різноманітні втрати в житті і вдало вийти із стану скорботи, суму, а також чи існує взагалі щастя, сайт "24" звернувся до психолога, психотерапевта Тетяни Олегівни Торган, члена української спілки психотерапевтів.

Наскільки зараз популярні психотерапевти серед українців?

Станом на 2018 рік? Скажу відверто: за 12 років моєї практики кількість звернень значно збільшилась. Виросла довіра до психотерапії загалом і зокрема до професіоналів у цій сфері.

Люди, отримавши позитивний результат, рекомендують послуги психотерапевтів при потребі іншим. На кількість звернень також впливає ситуація АТО в країні, стан напруги та тривожного очікування, нестабільності і динаміки життя.

А розуміють українці різницю між психотерапевтом і психіатром? Адже раніше був поширений страх – якщо ти ходиш до психолога, то ти обов’язково десь лікуєшся. Хоча лікувальну терапію все-таки психіатр проводить, а не психотерапевт.

Зараз навпаки розрізняється. Оскільки в доступі є інтернет і люди цікавляться поняттями психіатр, психотерапевт і психолог, тому є більше розуміння, якого спеціаліста слід шукати. Навіть якщо люди неправильно зорієнтувались у виборі, то хороший спеціаліст спрямує до колеги.

Психіатр працює із хворими, які мають психічні порушення, а саме – шизофренія, паранойя, психоз тощо. А психотерапія і психолог намагаються з'ясувати, що відбувається з людиною. Якщо пацієнт звертається до психіатра, а він у свою чергу не бачить показів до медикаментозного лікування, то спрямовує до психотерапевта.

Є також випадки, що психіатр і психотерапевт працюють разом у парі.

Не треба цього боятись, адже найважливіше, що є, – це психічне здоров’я кожного з нас. Коли людина психічно дає собі раду, тоді вона розуміє, що все гаразд. Як би важко не було, вона може піднятись і піти далі.

А які є сигнали, що треба йти за допомогою до психолога?

Це відчуття. Напевно, коли людина сама відчує, що їй потрібна допомога, що в неї щось не так.

А якщо вона не впевнена, що їй треба до когось йти...

Вона питає тоді близьких. В неї є люди, яким вона довіряє. Одна з базових потреб – довіра. Щоб хтось був поруч. Хтось із близьких: чи друг, чи чоловік, чи батьки. Хто завжди поставить запитання – що з тобою діється? І підкаже з власного досвіду, якщо такий був, скористатися послугами психотерапії.

Переважно так і приходять, хтось рекомендує. І буває, що для вирішення того чи іншого питання достатньо ознайомчих 2-3 сесій та й усе. Людині просто треба повернутись у колію.

Але є й інший варіант. Людина хоче розвиватись, рухатись вперед, але їй бракує внутрішньої впевненості, зазвичай наявна низька самооцінка, проблеми в сім'ї, з дітьми, на роботі, недостатньо внутрішніх ресурсів. Вона приходить і починає з цим розбиратись. Як діяти, в якому напрямку краще рухатись, що саме з її ресурсом.

До речі, дуже порівнюють посиденьки на кухні з друзями із консультацією психолога. Психологів і психотерапевтів вчили на те, щоб пояснити те чи інше. Товариш більше порадить щось із власного досвіду. Те, що він прожив. А спеціаліст разом пропрацює, відчує ці ресурси. Терапевти не дають порад, і психологи не дають порад. Ми не маємо шаблонів. Це йде відчуття самого клієнта, що для нього добре.

Приходить клієнт зі своєю унікальною історією і ми намагаємось разом розібратись, підібрати ключі виходу з цієї ситуації, але які в силу обставин ним поки не знайдені. Всі відповіді завжди є в самій людині, наш обов’язок крок за кроком допомогти.

І що, вдається відчути кожного пацієнта?

Ну ми вчимось цьому досить довго. Робота психотерапевта тісно повязана з інтервізіями (групова робота психотерапевтів приблизно рівних за досвідом і статусом – "24"), і супервізіями (робота психотерапевта під наглядом більш досвідченого колеги – "24"). Це нелегка праця, але це сила усіх наших знань.

Медитації та релігія – чи можна це назвати аналогом психотерапії?

Кожне явище із перерахованих в тій чи іншій мірі лікує. Допомагає людині щось зрозуміти, втамувати внутрішні пориви, відкинути зайве та знайти гармонію на різних рівнях. Однозначно, ці речі є дієвими.

Часто у своїй діяльності я стикаюсь з тим, що у людей є внутрішній конфлікт відірваності від Бога. Щось у житті людини мало статись, що віддалило її від віри. Чому це важливо? Віра та довіра – це безпека!

Психотерапія має давати відчуття безпеки. Ми часто звертаємося до глибинних речей, а саме – у віру в себе.

Щодо медитації... Медитація, дихальні практики, йога, спорт — це інструменти, які можуть використовуватись додатково.

Це все використовується у психотерапії?

Наведу приклад з досвіду іноземних колег – в Німеччині обов'язковою умовою для клієнта є спортивні навантаження (будь-які: йога, біг, спортзал) щонайменше півгодини в день, якщо цього не відбувається – людину не беруть у психотерапію. Адже тіло і психіка тісно взаємодіють, динаміка змін на одному рівні допомагає відбутись таким на іншому.

Щодо агресії, вона повинна вивільнятись. Людина шукає автоматично їй вихід.

Достатньо озирнутися і побачимо як багато є різноманітних спортивних закладів та інфраструктури, які сприяють спорту. Через тренування тіла вивільняється агресія.

Повертаючись до теми нашого інтерв’ю, як відрізнити більш серйозні втрати в житті людини від тих речей, які через місяць здаватимуться дрібницею (звісно, ми не говоримо про смерть в цьому випадку, бо це серйозна втрата апріорі)?

Насправді, це питання є складним із двох причин.

З одного боку кожен переживає це по-своєму, в міру своєї чутливості, хтось більше, хтось менше.

Відчутно переживаються вікові кризи, розрив стосунків, шлюбу, втрата соціального статусу, глибинне переживання, яке залежить від особистісних цінностей і від особливостей самої людини, на якому вона рівні.

Тобто те, що для одного може бути дрібницею, для іншого буде справжньою трагедією? І як тоді оточення може вирізнити, що в людини насправді трагедія, а не якась там дрібничка?

Питання до самої людини. Якщо вона хоче від оточуючих допомоги, вона шукає ресурсів у близьких.

Перш за все, просто бути, підтримувати і безумовно любити. Маємо справу з таким станом, коли в людини вичерпуються внутрішні ресурси. Тут дуже важливо звернутись за кваліфікованою допомогою. Підтримка та уважність дружнього кола на цьому етапі дуже важлива.

Коли людина когось втрачає, то вона закривається від усього світу, а може, треба навпаки відкритися? Чи як взагалі діяти?

Відволікання чи перемикання уваги має сенс тоді, коли попередньо переживання є усвідомленим та пережитим.

Яким є загальний механізм переживання? Перерахуймо. Спочатку – це шок. Вона не вірить, що це сталося саме з нею.

Після того йде прийняття. І разом з тим починається процес сумування, горювання. Отут і є той момент, коли часто ми хочемо закритись, побути самому, наодинці, поплакати, посумувати, побути зі своїми думками. Це нормальний стан.

Питання в тому, щоб він мав часові рамки. І треба мати місце, де є можливість побути собі в спокої, на самоті.

І от важливий момент: якщо це понад 6 місяців і стан характеризується далі асоціальним настроєм, апатією до всього, тоді це вже депресія, і тоді дійсно потрібен спеціаліст.

Після суму настає стан злості, етап такий. Часто складно провести чітку межу, бо коли може бути злість, ще може бути і сум.

Агресія, до речі, більш продуктивний етап. А головне спрямувати її у потрібне русло – спорт, активний відпочинок, зміна в побуті.

Якщо ми повертаємось до етапу, коли хочеться затулитись від усіх, то дозволити собі це пережити. Напевно, найголовніше – дозволяти собі це пережити і дати собі на це час. Адже непережиті емоції наздоганяють потім, якби ми їх не відганяли від себе.

І у що вони потім можуть вилитись?

Здебільшого це глибока депресія, яка триває довший час.

Є якісь загальні поради, як перервати страждання?

Як каже статистика, потрібний час – це 6 місяців.

Тобто 6 місяців – це такий термін, в період якого можна бути у стані депресії?

Я би сказала, що це стан суму. Але якщо це смерть близької людини, якщо у нас є такий ритуал, коли цілий рік дається на те, щоб оплакувати цю людину. Є в нас 9 днів, 40 днів, цілий рік. Це ж не просто так. Так має бути для тих людей, які поховали когось близького. Це етапи оплакування. І аж після року має бути легше. Якщо стан полегшення не наступив, тоді рекомендуємо звертатися до спеціалістів.

Все-таки хочеться повернутись до питання сліз. Колись була професія "плаківниці". Їх замовляли на похорони, щоб люди плакали. Про це написано навіть у Біблії. Вони приходили, починали плакати і своїм плачем спонукали оточуючих людей теж плакати над покійником, висловлювати свою тугу за ним сльозами.

Треба плакати, коли болить. Коли люди виплакують свій сум, тоді пережиття тих 9 днів, 40 днів, цілого року проходить легше...

Питання сліз актуальне і в більш легких втратах: звільнення, розірвання шлюбу, тощо?

Так, звісно, для цього на фізіологічному рівні наше тіло наділене сльозовими каналами. Очищається організм та знімається стрес.

Є така фраза "час лікує", але це не завжди так. Що робити, коли пройшов рік, два, а ти відчуваєш, що легше не стає? І психотерапія не допомагає, боліти продовжує. Це нормально?

Це точно не патологія. Інколи таке буває, тоді час щось змінити (можливо й психотерапевта). Це нормальний процес. Час дійсно лікує, але в кожного по-різному. Всі люди різні. Хто або що допомагає? Люди ззовні, речі ззовні, допомагає навіть побути наодинці.

Якщо сили внутрішнього "я" бракує, щоб пережити, тоді це може перетворитися у рану. Коли ж є зовнішня підтримка, то рана може перетворитися у подряпину, або й взагалі зажити.

Був такий випадок, коли жінка поїхала відпочивати на острів, там був маяк. Вона туди приїхала із величезною душевною травмою. І тоді зробила собі такий символ. Вона залишила ту травму, образ того болю, в маяку. Тобто людина настільки здатна себе рятувати.

У кожній травмі є величезний ресурс.

Поговоримо на прикладі дитини. Коли вона починає ходити, маля падає, вдаряється, але вона ж не перестає ходити. Вона продовжує спроби. Набиває одну гулю, другу, третю. Так набувається досвід ходіння і в результаті пересувається дитина вже дуже добре. Тобто кожна травма – це величезний ресурс.

Людина мусить заплатити якусь ціну. Немає нічого безцінного.

І ще один важливий момент, який зараз дуже нівелюється молоддю. Існує сильний розрив поколінь, а покоління є носіями скарбів. Наші пращури пережили, осмислили, мали мудрість. Їх мудрість не в тренді. Зараз людина ніби осиротіла. Вона сама іде своїми шляхами, вона пробує, думає чи їй боляче, чи ні. Це все тягнеться від Світової війни і дотепер.

Чи варто дітей змалечку привчати до поняття смерті, пояснювати, що всі колись помруть. Чи, навпаки, треба захищати їх від того?

Взагалі, дитина сама це все зрозуміє природнім шляхом. Це перше.

Не потрібно заперечувати, чи брехати їй, чи вигадувати щось, чи спеціально ту тему заводити. Дитина сама має дозріти навіть до тієї теми. І відповідно в певному віці треба говорити дитині правду про смерть.

Але дуже важливо: оскільки дитина мала, то попереду багато часу. Діти дуже добре опрацьовують інформацію несвідомо, опосередковано, за допомогою гри.

Тут питання, наскільки ця тема важлива для самої сім’ї, має бути здорова міра такої інформації.

Але не забуваємо, що з дітьми треба говорити за віковими категоріями. До 6 років є магічне мислення. Вони дуже гарно все переносять через казку. І якщо хтось в сім’ї помер, то куди вони перейшли? Наприклад, на хмарку до Бога. І що треба робити? Молитись за них. Переважно, діти так і роблять. Це питання казок. Треба з дітьми того віку так говорити: казкою, іграми.

Якщо вікова категорія після 6-ти років, дозволяється говорити напряму, тоді соціальна група їх збереже. Що таке соціальна група – це садок, це школа, це друзі... Це все допоможе дитині пережити отриману інформацію про смерть когось близького.

А чи не буде такого: якщо з дитинства говорити про смерть, то в старшому віці дитина стане наслідувачем неформальної культури, яка переймається виключно смертю?

Тут я повертаюсь знову ж таки до сім’ї. Якщо батьки будуть на тому робити культ і акцентувати на цьому питанні увагу кожен день, то невідомо, що може вийти. Ніхто не знає, що може вийти з того. Тому і є магічне мислення. Навіть подивитися, коли дитина має якусь травмовану ситуацію, діти дуже гарно те все у грі відпрацьовують: або малюють, або казки придумують. Діти можуть дати собі раду. То дорослі не можуть самі собі допомогти.

Панічні атаки – як поводитись під час цього стану, як запобігти тому?

Панічна атака – це стан абсолютно не передбачуваний, який складно контролювати. Це – гіпервентиляція легенів, задишка, відчуття нестачі повітря, сильна тривога, прискорене серцебиття і пульс. Часто тривога переростає у панічний страх.

Панічна атака переважно спрацьовує на конкретний чинник. Скажімо, страх людини перед певним місцем, громадським транспортом, виходом на вулицю. Контролювати тіло у цьому стані дуже складно. Хоча добре зарекомендувала себе при таких станах когнітивно-поведінкова терапія, а також віра молитви.

Тобто її взагалі не можна передбачити?

Ні, не можна.

А що ж тоді людині робити?

Якщо має місце прояв панічних атак, то треба негайно звертатись до спеціаліста.

Добре, але у сам момент атаки, що можна зробити?

Дуже гарно зарекомендували себе різноманітні дихальні практики. Головне – це вільний доступ свіжого повітря, щоб хтось був поруч і дихати.

До кого саме треба йти? До психолога, чи до психіатра?

Треба дивитись по ситуації.

Якщо спеціаліст вміє працювати з панічними атаками, то можна і до психотерапевта. Головне, не боятись і питатися. І лише у важких випадках, психотерапевт мав б почати співпрацю з психіатром.

Як оточуючим поводити себе із людиною, яка втратила близького?

Дуже добре мати коло себе друзів, рідних, які підтримують і розуміють. Тут важлива ота емпатія, про яку я раніше казала. Не порада, чи дієві методи, а просто бути поруч.

Від різних людей в той момент на це потрібно мати ресурс. Просто побути поруч. Це може бути не завжди легко для людей поруч. Втім, ваша присутність в той момент є безцінною. І ви можете обняти людину, це одне з найважливішого. Базова потреба.

Сказати слова підтримки про неї, що ця людина важлива для вас.

Можна прямо спитати – що я можу зробити для тебе? Якщо людина відповість нічого, то ок. Просто побудьте разом.

Ще можуть бути смішні та прості речі: чай, морозиво, подорож разом. Але, власне, слухати при цьому те, що цій людині хотілося б обговорити, не нав’язувати нічого. Довіряючи вам, ця людина відкривається. Коли вона почуває безпеку, вона відкривається.

Останнє запитання, щоб все-таки закінчити на позитивній ноті. Чи існує все-таки щастя? Чи це банальна хімічна реакція в організмі на зовнішні подразники?

Мабуть, це найбільш філософське питання в інтерв’ю (сміється).

Для кожного щастя є різне. Воно є всередині. Це почуття, яке необхідно відшукати в самому собі. Це про нашу цілісність і неповторність.

Наша ціль – віднайти щастя в самому собі. Це відчуття може супроводжуватись хімічними процесами, але без внутрішнього задоволення хімія не діє.

Ще хочу додати вислів І.Франка. Мозолі наростають не тільки на руках, а й на душі. Це про життєвий досвід.

Що таке досвід? Це процес, де не є завжди комфортно, де є біль і страх. Дитина, коли падає на коліна, встає і йде далі. В будь-якій травмі є величезний ресурс, головне його пережити. Пережитий біль перетворюється в скарб, є цінним, як для інших людей, так і для себе.

Нічого не буває без ціни, за все треба платити. Це є досвід, а досвід – це рамки. А