Як бібліотекарка намагається змінити своє село

Майже третина громад об'єдналася на Херсонщині.

Але Новотягинка у Білозерському районі ще не входить до їхнього числа. За децентралізацію та зміни на найкраще борються мешканці села - серед лідерів процесу Леся Вовк, місцева бібліотекарка.

- Я люблю своє село, - зізнається Леся Вовк, коли забирає мене з Токарівки, адміністративного центру.

- Я спочатку себе думаю - не хочу її в Токарівку везти. Але потім совість замучила. Хай у нас нема таких історичних пам'яток як тут, але наше село саме по собі гарно. Я не знаю, як можна жити ще, крім Новотягинки.

До Новотягинки, села, яке знаходиться біля самого Дніпра, нас везе Толя. Він кочегар у сільській школі та з активних мешканців села.

- Ето наша территория! Ето наша земля! - патріотично та трохи іронічно вигукує він, коли ми доїжджаємо до села.

- Ми в неділю були в Большевікє, то я приїхав додому, впав та землю цілував. Я тобі серьйозно кажу, - додає Толя.

Одразу ж показують свою проблемні місця - зруйнований тваринницький комплекс, в якому до кінця 90-х робили три села, включно з Новотягинкою. Зараз поряд розібраних приміщень комплексу зробили полігон для сміття.

- Хотіли всесоюзну свалку робити, але ми піднялися. Та й тепер тут ужас ужасний, - каже наш водій.

Сміття у селі не збирається централізовано вже більше року, тому що комунгосп збутковий. Щоб вирішити хоч проблему сміття на обочинах, люди в селі самоорганізовуються та прибирають їх регулярно.

- Даже в яму не кидають сміття зараз, - помічає у розпачі Леся. Каже, що це дачники сміттять на обочинах.

- Надо людей заставить платити гроші! Їде-не їде мусор, але в місяць ти мусиш платити 10 гривень. Дивись що робиться. А тут корови пасуться, яке тут може бути молоко, що тут може бути, не розумію, - кип'ятиться Толя.

Це буде можливо зробити, коли в селі буде самоврядування. Але поки що його немає. Добровільна децентралізація, яка за законом має завершитися до кінця року, тут ледь просувається. Громади ніяк не домовляться, хто з ким об'єднується.

Поширена проблема - процес створення ОТГ часто можуть гальмувати зверху.

Та деякі в селі навіть сподіваються, що за виборами забудуть за децентралізацію та все повернеться, як було.

- Люди йдуть вперед, а ми все время топчемся на месте. Мене це вбиває, - обурюється Толя. Він мріє модернізувати вишку з водою, яка досі керується вручну та із-за цього часто в селі проблеми з водою. В школі, де він працює кочегаром, зробив три модифікації системи опалення, що взимку там "Ташкент". 

"Бібліотеку ніколи не залишу"

- Оце живу я, - каже Леся. Ми зупиняємося біля однієї з хат в центрі села. Хата дуже скромна. Нас зустрічають Лесіни квартиранти. Вони приїхали з Запоріжжя робити на кар'єрі, що в Тягинкі. Леся каже, що вимушена здавати частину хати, тому що її зарплатні бібліотекарки ні на що не вистачає. Батьків вже давно немає, чоловік помер та вона одна виховує сина, який зараз вже закінчив школу та вчиться далі на економіста. Леся сподівається, що коли він отримає першу зарплатню, то вона зможе кинути одну зі своїх робот. На вихідних вона ще підробляє в магазині в сусідньому селі. Але бібліотеку, каже, ніколи не залишить.

Леся працює тут вже 21 рік.

- Я заради бібліотеки вчилася, я сюда ходила, ще читати не вміла. Перечитала її майже всю, - каже вона.

Бібліотека - поряд з її хатою, на другому поверсі культурного центру. Приміщення - декілька кімнат із книжковими полицями. На них можна знайти й Жадана, Загребельного, Стельмаха, Дяченків.

- Новенькі дають, але вони капля в морі - дуже мало. За рік штук 20 назбирається, - пояснює бібліотекарка. На розвиток бібліотекі немає а ні грошей, а ні часу. Тому читачів поменшало.

Окрім всього, бібліотекарка займається щомісячним сільським вісником.

Леся зараз бореться за те, щоб відремонтувати приміщення своєї бібліотекі. В тому році замінили підлогу - сільрада надала матеріал, а робили своїми силами. Лесі допомагали сват та брат. За бюджетні гроші бібліотекарка очікує, що замінять вікна в цьому році.

- Я хочу щось зробити. Мене це убожество вбиває. Але я не можу дозволити за свої, - каже Леся трохи в розпачі.

Вона вже написала проект, щоб отримати незалежне фінансування на бібліотеку-трансформер, замінити старі стелажі. А на стіні - намалювати дерево з книгами.

"Я хочу тут жити"

У бібліотеці Леся показує свої грамоти за участь у тренінгах громадянської освіти.

- Це квітень, це травень, це червень - в Києві та два раза у Львові. Все в цьому році, - розповідає жінка. Вона дізналася про програми з інтернету та просто заповнила анкети. Каже, що коли отримала запрошення на програму, не повірила та стрибала від радощів по всій бібліотеці. Для неї це був перший раз, коли вона взагалі виїхала за межі області.

- Коли приїхала вперше на тренінг, це як село випустили в люди. Одразу всім розповіла, що вперше з Новотягінки виїхала - вони сміялися. А коли? - каже Леся.

- Мені набридло, що на селі ми нічого не можемо зробити. Я вирішила просто навчитись чомусь. Зламати мозок, щоб що-небудь зробити для своєї громади. Я тут народилася, тут живу. Я хочу тут жити - не хочу їхати у Польщу. Я хочу, щоб у нас було добре так, як там, - каже вона вже з натхненням.

Жінка вже планує відкривати Центр місцевої активності у Новотягинкі, щоб відстоювати інтереси села.

- Хочу зібрати вчителів, вихователів з дитячого садка. Лідери породжують лідерів. Зараз я готую тренінги, накидала сценарій. Я хочу навчити тому. що мене навчили. Трошки самовпевненості, відстоювати свої права, нічого не боятися, - розказує Леся.

Вона вже пригледіла кімнату, де можна робити тренінги. В планах вже зробити ремонт - та сільрада нещодавно погодилася надати матеріали.

- Якби раніше, вже тут була б лялечка. Вже мала б де тренінг провести, - каже жінка.

Поки що в цій кімнаті зберігаються старі стенди з фотоархівом села. Деякі - пошкоджені, з них вирізали грубо фото.

- Коли людина лідер та його підтримують, завжди знайдуться ті, які протистояти будуть, - по-філософськи відповідає Леся.

"Треба міняти менталітет"

Леся не одна - в неї є підтримка. Наприклад, Оксана Миколаївна, секретарка в сільській раді. Вона, як і Леся, іздила на тренінги та реалізувала в селі проект спортивного майданчика.

- Задатки є. Ініціативні люди - вони трошки применшують свої можливості, - каже Оксана Миколаївна.

- У нас надо повністю міняти менталітет. Ломати. Ще Радянський Союз в нас в головах, - додає вона.

Сергій Олександрович - колоритний чолов'яга з козацькими вусами, теж підтримає децентралізацію та громадянську активність. Він сам вже давно спонсорує сільську школу.

- Ми й вайфай зробили їм, комп'ютер, проектор. За свої гроші. Радянські пенсіонери - вони як піонери. Якщо партія сказала треба, комсомол відповів - так, - напівжартома каже він. Сергій Олександрович приїхав сюди у 2003 році, щоб керувати колишньою базою Нікопольского трубного заводу та Радгоспу "Рассвєт". Зараз тут садиба зеленого туризму. Він також допомагає школі - купив проектор, комп'ютер, встановив вайфай.

Його базу відпочинку Леся пам'ятає ще змалечку.

- Звідси вид - це казка. Там ясені, дуби, - показує вона плавні та Дніпро, які з бази видно, як на долоні.

- Воно наше очами, але не наше, - однак констатує Леся. За останні роки тут багато чого змінилося - в гіршу сторону. Дерева, які ростуть на плавнях, незаконно вирубують, річка поросла очеретом, а риби стало мало. Раніше з очерету робили плити для будівництва та утеплення, тому береги були чисті. Леся також хоче повернути це виробництво плит та планує написати проект для фінансування.

Зараз на базі окрім того, що приймають туристів, святкують важливі для села події - шкільні випускні, дні народження, весілля та професійні свята. Перший тренінг Леся домовляється зробити тут.

- Давай після п'ятого. Замутим. Які питання. Я завжди за, - каже Сергій Олександрович Лесі.

Але головна підтримка Лесі - її подруги - Наталка, з якою вона працює в магазині, Ірина із сестрою, теж Наталкою, вони працюють в іншому магазині.  Виросли разом, "в одних ванних купалися", як каже жінка.

- Звісно, я завжди вірю в те, що буде краще. Трошки згасає мій оптимізм, але все одно сподіваюсь, що може щось краще буде колись, - каже Ірина, яка ще й місцева депутатка.

Як на пороховій бочці

Остання маршрутка їде з Новотягинкі о шостій вечора. Леся теж чекає на зупинці - вона передає своєму синові, який поїхав у Херсон шукати на літо роботу, харч - картоплю, сало, пельмені, овочі. Він, як й багато сільської молоді, поїхав з села на заробітки. Донедавно звідси виїжджали жінки, які здебільшого працювали у Росії - доглядали дітей або старих людей. Зараз вектор змінився - багато чоловіків їдуть у Польщу заробляти. Ті, хто залишається, роблять на полях, або бюджетніки. Тому коли чують, що планують закрити якусь бюджетну установу, лякаються.

- Якщо закриють школу - я проти децентралізації. В нас більше 100 дітей вчаться, з Токарівки до нас привозять. Але якщо таке об’єднаня, то нашо воно надо, - каже Тетяна Сергієвна, директорка сільської школи.

Вона також зібрала харчи, щоб передати в Херсон. Чекає на маршрутку разом з Лесею.

- Якщо ми не об’єднаємося зараз, то нас просто завтра приєднають до Херсону. Ми нічого не отримаємо, ми просто умрем. Живешь з цим об'єднанням, як на пороховій бочці. Що буде завтра - не знаю, - хвилюється Леся.