Я тебе породив, я тебе й ...!

Росія — той монстр, якого ми, українці, й породили. Тож мусимо розділяти перед світом відповідальність за його страшні злочини.

Якби не було Переяславської угоди, підписаної не стільки за "ми з московітами", скільки "ми проти поляків", то не було б такого стрімкого і однозначного зростання могутності Московського царства, яке відлилося гіркими сльозами нам самим. Тоді ми зрадили Європу і на довгих три з половиною сторіччя занурилися у варварську азіатчину. Ну посудіть самі — піки могутності північно-східної імперії завжди співпадали з найтрагічнішими часами для українства. 

Розгром Мазепи — перемога у Північній війні, руйнування Січі — перемога над Турками та розчленування Польщі (до речі зусиллями українських генералів-малоросів), остаточне закріпачення України — перемога над Наполеоном, ударні темпи становлення СРСР — Голодомор. Це так, найбільш унаочнені приклади, хоча алгоритмів виживання Російської Імперії за рахунок України в історії можна знайти в десятки разів більше. Насправді вони свідомо і послідовно знищуючи нас у різні способи борються за своє життя, в чому їх важко звинуватити, бо сам процес виживання штука сувора і безкомпромісна. Часто все зводиться до банальних інстинктів не обтяжених розкішшю дотримання моральних засад, високих дискусій чи чемних, благородних вчинків. Адже мова йде про життя і смерть, про той стан, коли всі цивілізаційні і культурологічні нашарування спадають і лишається одне — інстинкт вижити за рахунок життя супротивника. 

А якщо власна дитина, що є плоть від плоті і кров від крові твоє продовження хоче тебе вбити, аби ти, як батько, не розповідав світу про гріхи її молодості, юності і зрілого віку, бо був чи не єдиним свідком і учасником цього гріхопадіння, не вчив її не тикав у очі, не заважав розповідати необізнаному з правдою світові величні міфи про її "святе і героїчне" минуле, то що робити? Вбити, чи не вбити — от у чому питання? Згинути самому, замовчавши страшні злочини власної дитини, чи все ж таки покінчити з нею, позбавивши світ цього монстра, що несе і сіє брехню, облуду, смерть та руйнацію? Шекспірівські пристрасті, не менше! Хоча і Гоголь задавався цим самим питанням? Так вбити чи не вбити власну дитину-монстра? От в чому, на мою думку, полягає висока напруга і екзистенція сучасного українського буття.

А як би в цій ситуації вчинили ви? Підключайтеся до дискусії, панове...