Воскресні промені «Озимого сонця»

"Озиме сонце" - так називається збірка поезій Василя Піддубняка, яка вийшла у Києві в редакції республіканської газети «Сільські вісті».  

Автор досі був більше відомий як журналіст, котрий представляв Херсонщину на державному рівні у центральних виданнях. 

Василя Піддубняка у журналістику привела… поезія. Після закінчення школи працював вантажником на цукрозаводі, землекопом, арматурником. Закінчив українське відділення філологічного факультету Одеського університету імені І. Мечникова.

Далі робота у різних місцевих і центральних виданнях, зокрема, газетах «День» і «Голос України», на Національному радіо України. Більш як півтора десятиліття свого життя журналіст і письменник віддав «Сільським вістям», де трудиться і понині.

Вихід у світ майже 500-сторінкової збірки поезій Василя Піддубняка «Озиме сонце» (2019 р.) – редакційний дарунок авторові і шанувальникам його поетичного дару у ювілейний для газети рік. Ініціатива ж реалізації некомерційного книжкового проєкту належить головному редакторові «Сільських вістей» Василеві Сподаренку.

Знана письменниця Галина Тарасюк, ознайомившись із рукописом майбутньої книги, зауважила: «Гарна, образна, щемко алегорична назва, зрозуміла і символічна для кожного чесного талановитого поета, надто постшістдесятника, який «увірував свято» у ідеали тих попередників, які безкомпромісно відбували «за Україну і її волю» «по сибірах», і гірко розчарувався у діях і словах тих старших колег переляканих конформістів, які «тяжко спокутували вину» беззубим, а то й лукавим словом, каючись на старість…

Василеві Піддубняку не доведеться каятись, бо замість лукавити обрав на певний час, якщо можна так сказати, публічне творче мовчання, компенсуючи поетичну активність громадянською у журналістиці. О світла доля чесних і патріотичних поетів радянської доби! Звичайно, інтуїтивно відчуваючи, що колись прийде і його найвища пора. Тим паче що талановите Слово, як коштовний напій, тільки міцніє з роками. А рукописи, як відомо, не горять…»

Проілюстроване «Озиме сонце» роботами Івана Марчука – українського живописця, народного художника України, лауреата Національної премії України ім. Шевченка, єдиного українського мистця, який потрапив до рейтингу «100 геніїв сучасності»,  укладений британською газетою «Дейлі телеграф».

Вперше про оті «паровози» я почув у 70-х роках минулого століття від мого одеського наставника поета, посмертного лауреата Шевченківської премії Бориса Нечерди, котрий, власне, своєю передмовою до добірки моїх віршів у одеській молодіжній газеті благословив мене на «ходіння в народ».

Знаний не лиш в Україні, а й на Заході (замежні антології друкували його вірші на підтримку дисидентського руху в Україні), Борис іронічно, посміхаючись у вуса, казав: «Ти викладай те, що совість велить, а «паровозик» за мною…»

То, звісно, був жарт, а радше – настанова від супротивного. Але – упам’ятку. Як упам’ятку заувага видавничого рецензента простим олівцем «сумнівні кольори» навпроти простих рядочків мого рукопису: «…а обрій – золоте на синім».

Після цього цензорського «сумніву» одеське видавництво «Маяк» відважилося на публікацію добірок у колективних збірниках «Вруна» і «Весняний ранок». На цьому моя «поетична весна» й скінчилася, заледве розпочавшись.

І лише у новітні часи у Херсоні власним накладом вийшла збірочка «Пізній листопад». А далі – друга досить тривала «внутрішня еміграція», з якої, власне, повертаюся…

Думки цього повернення, викладені в «Озимому сонці», різні. Є з-поміж і така – коротка і, на мій погляд, гранично точна і правдива думка: «Ваша збірка овіяна сумом, ностальгією, тривогою, печаллю...»

Потверджую: саме так! Але всі ці людські симптоми, на моє, авторське, розуміння – не один із «семи смертних гріхів», не розпач, не туга тужлива, а те, що в античній філософії наречене катарсисом (від дав.-гр. κάθαρσις –очищення, оздоровлення, підйом)».