Вільні люди Старої Збур’ївки

Роман Бондарчук і Дар’я Аверченко говорять про фільм «Українські шерифи» із Туе Стіном Мюллером (Ляйпціґ, жовтень 2015).

Чому, як і коли

ТСМ: Отже, в журналістиці ми маємо “запитання п’яти W”: who, what, where, when, why (хто, що, де, коли, чому). З котрої W почнемо?

РБ: Я зовсім не готувався, тому імпровізуватиму. Це моя перша нагода подумати над відповідями на ці запитання.

ТСМ: Гаразд, тоді класичне, хоч і нуднувате питання: коли з’явився задум фільму?

РБ: За всім цим є ціла історія. Можу розповісти, як ми познайомилися з головою сільради Віктором Васильовичем Маруняком.

ТСМ: Так, це мій улюблений герой у фільмі!

РБ: Якось я взяв авто і ми з Дашею поїхали кататися Херсонщиною. Біля дороги побачили величезний знак, на кшталт: “Свято-Троїцька церква, XІX ст., фортеця, козацькі поховання”, – нас це зацікавило. То були вивіски для туристів.

ТСМ: Як давно це сталося?

ДА: Наприкінці 90-х.

РБ: ...і ми попрямували дорогою в нікуди, шукаючи ті історичні пам’ятки. Нічого не знайшовши, ми спинилися, щоб у когось запитати дорогу. Так ми натрапили на місцевого жителя, вчителя історії. Він розповів, що, справді, тут була фортеця у XVIII столітті, але селяни розібрали її на цеглу для своїх сараїв. Сказав, що це село вільних людей – козацьке село. У ХІХ столітті тутешні селяни були настільки заможні, що мали власний банк. Також тут була корабельня – багато хто був моряком або мав корабель, подорожував і торгував по всьому світу. За радянських часів у них не було ні колгоспу, ні пам’ятників Леніну, бо жили вони досить далеко від великих міст і навколо дуже мало сільськогосподарської землі. Більшість селян не фермери, а рибалки. Навіть у 1930-і (під час Сталінських репресій) вони могли їсти рибу, тому й почувалися, як вільні люди.

ДА: Ясна річ, вказівники біля траси встановили лише для звітності – насправді ніяких пам’яток не було. Але цей учитель умів розповідати. Пізніше ми дізналися, що він брав участь у Помаранчевій революції, полишив учителювання й був обраний головою сільради. Для мене то була справжня несподіванка – зустріти на сільській дорозі чудового співрозмовника, філософа й оповідача..

Голова сільради

ТСМ: Тобто саме вчитель/голова затягнув вас у цей фільм?

РБ: Відтоді я загорівся ідеєю. Тільки уявіть: така глушина, така історія, від якої нічого не лишилося. Фальшивий дорожній знак. А за всім цим криється якась таємниця.

РБ: Вдруге ми зустрілися під час зйомок “Нових героїв”** – документального альманаху короткометражних фільмів про звичайних людей, які досягли успіху в корумпованій державі й змогли захистити інтереси громад від атак можновладців. Віктор Васильович тоді вже був головою сільради й намагався захистити сільські землі від розкрадання. Тоді був “земельний бум”, коли люди зі столиці почали прибирати до рук найкращі ділянки на березі моря та біля річок. Звісно, усе це було незаконно, але покривалося керівниками обласних та районних адміністрацій. Коли Маруняк виступив проти високопосадовців, спершу вони запропонували щось близько мільйона доларів – просто за його мовчання.

Він відмовився, тому його одразу ж “спіймали” на хабарі й кинули до СІЗО. Але односельці влаштували цілу кампанію за звільнення голови: писали петиції до Президента й у Генпрокуратуру, проводили демонстрації перед держадміністрацією, обласною прокуратурою, вони діяли настільки наполегливо й цілеспрямовано, що врешті його звільнили! Ми зняли про це документальну короткометражку, яка стала дуже популярною в соцмережах та на YouTube’і. Гадаю, цей фільм також допоміг голові подолати особисту кризу після СІЗО й повернутися до роботи. В усякому разі, після того ми стали наче рідними для селян, бо були з ними поруч у скрутні часи.

ТСМ: Значить, він вас надихнув і вмотивував своєю харизмою?

РБ: Так, харизмою й історіями, які розповідав. Він разом із громадою облаштував дитячий садок, а це незвично для такого маленького села. Розрівняв грейдером піщані дороги. А також одного разу сказав: “Сюди дуже важко викликати міліцію, вони часто не доїжджають: немає бензину”. “Тож поки міліція їде, у нас діють шерифи”.

Тоні Сопрано і Чак Норріс

РБ: Я перепитав: “Як ви їх називаєте?” – “Шерифами!” – каже. Я питаю: “Можна з ними познайомитись?”

РБ: Коли я їх вперше зустрів, подумав, що кращих типажів для художнього фільму не знайти. Один великий, немов Тоні Сопрано, другий – худий і вусатий, як Чак Норріс. Вони мені одразу сподобалися і зачарували мене. Кажуть: “Поїхали вирішувати проблеми” – так усе й почалося. Того дня ми зняли два епізоди, які потрапили до фільму.

ТСМ: Які саме?

РБ: Зі зламаними дверима (“Давайте вип’ємо!”) і Колькою, їх розмовою про дружину Таню і за що він її побив.

ТСМ: Так ви знайшли ще одного героя – Колю...

РБ: Так, ми його зустріли ще в перший день підготовки до зйомок. Але він був лише одним із багатьох.

А потім ми взяли перерву майже на рік, щоб закінчити інший фільм.

Та через рік зрозуміли, що досі цікавимося й думаємо про Маруняка, й шерифів, і Колю й вирішили знімати ціле літо. Дивна річ, Віктор Григорович несподівано сказав мені таке, що я не міг викинути з голови. У них у сільраді є спеціальна труна для бідняків, які не можуть дозволити собі власну домовину. Похорони виглядають таким чином: вони приносять тіло в труні на цвинтар, перекладають його в могилу, а труна чекає на наступного бідняка. Коли Віктор Григорович показував мені цю домовину, він сказав: “Недавно я рахував, скільки людей за життя поховав – виходить десь 70!”.

ТСМ: Так і сказав?

РБ: Так, дуже драматично сказав. Не можна було слухати спокійно.

ТСМ: Який це був рік?

РБ: Літо 2013-го.

ТСМ: Таким чином ви познайомилися ближче...

РБ: Так! Виникла ще така проблема, що в перший день зйомок вони були дуже відкриті, дуже старалися для нас, хотіли сподобатися, поділитися своїми успіхами, але коли зрозуміли, що ми залишимося надовго, ми для них перетворилися на надокучливих людей, що ходять за ними слідом із бум-мікрофоном і камерою. Тому вони почали уникати нас. Тоді ми вирішили залишатися з ними якомога довше, щоб врешті-решт проникнути в їхнє життя. Якби ми тоді зупинилися, то ніколи не стали б для них близькими, назавжди лишилися б чужинцями. Отже, ми переїхали до села – я, Даша і наш друг і звукорежисер Борис Петер, – і почали кінополювання.

Метод

РБ: Спершу я думав, що вони мені зателефонують, коли щось станеться, але вони так і не зателефонували. Робочий день у сільраді починається о восьмій ранку. Ми вирішили приходити туди о 7:45, сидіти й чекати. Наш звукорежисер був досить наполегливий і чіпляв на шерифів радіомікрофони з самого ранку і потім сидів та слухав  через навушники, про що вони говорять. Коли він чув якісь цікаві розмови, завжди натискав кнопку “запис” і я знав, що час заходити фільмувати. Те саме з їхніми “справами” і сценами в автомобілі: “Ви куди прямуєте?” – “Та це таке, нічого цікавого”. Повертаємося через 15 хвилин, коли шерифи знову на місці: “Ох, це було щось! Шкода, що вас не було. Один здоровило побив дружину...”. Після кількох таких “шкода” ми вирішили щоразу, коли вони їхали, застрибувати до них в авто без дозволу. Невдовзі шерифи до нас звикли.

ТСМ: Гадаю, вони не уявляли, що таке документальне кіно. Певне, думали, що візьмете в них інтерв’ю та й по всьому?

РБ: Звісно, вони собі уявляли телепрограму. Для голови сільради так було простіше показати своє життя, відкритися. Але для наших міцних шерифів відкритися було складніше, для них важлива була громадська думка – що люди скажуть. Чи не похитне зйомка їхній серйозний імідж?

ТСМ: Таким чином, ваша мета з самого початку була глибша, ніж просто показати цих двох персонажів?

РБ: Так! Ми сподівалися, що зможемо знайти справу, яка від початку до кінця проведе нас через увесь фільм.

Політика  

ТСМ: Але тепер у Вас є історія з Колею. І є Україна сьогодні – є невелике село, історія, святкування 9 травня, політика...

РБ: У 2013 році політичні питання були абсолютно не важливі. Усе було ясно – у нас був диктатор і була країна, в якій багато людей існували окремо від політики, і були села, повністю відокремлені від міліції. Ми просто знали: це село, яке розташоване в Україні географічно, насправді – в зовсім іншому всесвіті. Там зовсім інші правила, встановлені людьми без міліції. Але потім, в листопаді 2013 року, прийшов Майдан...

РБ: Звичайно, ми були в Києві на зйомках Майдану, і коли ми повернулися взимку в село, там уже всі почали говорити про політику й Путіна, побоювалися війни й думали, як реагувати на росіян. І наш фільм змінився, це було дійсно як два різних фільми – про літо й зиму.  

Довідка

Туе Стін Мюллер понад 20 років працював над документальними фільмами у Національній раді з питань кіно Данії. Автор статей для національних та міжнародних газет і журналів. Співзасновник фестивалів кіно й телебачення Balticum, Filmkontakt Nord, Documentari of the EU (Документальне кіно ЄС). Проводив навчальні курси й семінари з документалістики в понад 40 країнах. Від заснування у 1996 році до 2005 року був директором Європейської мережі документального кіно. З 2006 року працює як незалежний консультант та викладач у Данії та інших країнах.  

**Короткометражний документальний фільм “Стара Збур’ївка” із циклу “Нові герої” можна побачити в онлайн-кінотеатрі DOCU/Простір за адресою www.docuspace.org

P.S. Більше дізнатися про авторів, героїв, а також побачити епізоди, які не увійшли до фільму “Українські шерифи”, можна на сайті за адресою  https://project20406.tilda.ws/, а також на сторінці у Facebook https://www.facebook.com/Ukrainiansheriffs/?fref=ts