Усім рідним воїна АТО спалили будинки через його позицію

Про це пише "Погляд".

У Чернівцях презентували книгу, яку написав мешканець Луганщини, воїн АТО, який добровольцем пішов захищати свою батьківщину Геннадій Фімін. Це його перший літературний досвід, але у свої сорок років, втративши свою землю, друзів та рідних, він вирішив розповісти про події цієї війни, російську агресію, наших героїв, які віддають найдорожче – життя та здоров’я. Ми поспілкувалися з ним про війну, людей, події, які відбувалися на нині окупованих територіях, патріотів та його ставлення до врегулювання цього конфлікту.

«Це документальна історія, що трапилася саме зі мною та моїми товаришами»

– Пане Геннадію, як виникла ідея написання цієї книги про війну та людей на ній?

– Я відбув майже рік у зоні проведення антитерористичної операції. У мене там загинув близький товариш – Темур Юлдашев, під час фактично наших перших бойових дій на Саур-Могилі. Він був чемпіоном світу, майстром спорту з троєбор’я, луганчанин, взагалі надзвичайно дивна і прекрасна людина.

Після його загибелі (ми довго шукали тіло героя) я не міг не описати те, що відбувалося зі мною, з ним, з іншими воїнами, з тим, що було до війни. Була потреба висловити це на папері і я це зробив.

– Книга про війну, про мирний час, людей, роздуми?

– Це документальна історія, що трапилася саме зі мною та моїми товаришами. Вона присвячена моєму товаришеві Темуру Юлдашеву – Герою України та іншому Герою України – Ігорю Гордійчуку. Книга так і називається – «Доброволець «Сумрака». Бо позивний Гордійчука був саме Сумрак.

Фактично я його доброволець, бо 2014 року ми йшли туди добровольцями. Бо саме він в той час допомагав нам призиватися до лав Збройних сил України. Тоді було надзвичайно складно призиватися з Донбасу та Криму – з цим були чималі складнощі. Але він допоміг таким як я.

«Тоді ми створили групу спротиву із представників громадських організацій»

– Ви самі родом з Донбасу (Луганщини). Куди потрапили і де доводилося воювати?

– Двадцять років тому служив у ракетних військах стратегічного призначення (у місті Котовськ Одеської області). Дослужився до старшини, а згодом почав займатися бізнесом у рідному місті. Але коли на нашу землю зайшла Росія, почалися вбивства, пограбування, насилля, які здійснювали саме російські війська та найманці (уся ця агресія здійснювалася із залученням місцевого криміналітету, алкоголіків тощо), - пішов добровольцем.

Тоді ми створили групу спротиву із представників громадських організацій. За один день до цього батальйону спротиву записалося понад 300 людей. Але, на жаль, нас зрадила місцева міліція та СБУ і учасників цього спротиву почали фізично знищувати.

– Де діяв Ваш підрозділ?

– З моїм товаришем Темуром Юлдашевим ми вирішили вступити добровольцями саме у лави Збройних сил України, а не в добровольчі батальйони. Тоді у Дніпрі була серйозна база нашої армії.

Нас взяли до армії і ми проходили службу у роті глибинної розвідки (на жаль, втратили багатьох товаришів, зокрема Темура). Багато з тих, з ким я прийшов, воюють і донині – підписали контракти і будуть там, доки не звільнять свою землю.

Ще до так званого перемир’я ми захопили серйозні бої – Саур-Могила, Іловайський котел тощо. А вже в кінці ми стояли в Маріуполі.

Також був один із боїв, коли наш підрозділ із 11 розвідників затисли у невеликій будівлі понад сто псковських десантників (регулярних російських військ, - авт.). І ми прийняли бій. За ці вісім годин втекти вдалося напевно лише п’ятьом супротивникам. Бо коли до нас прийшло підкріплення на броньованій техніці, то живих нікого вже не було. Вони стикнулися з луганчанами. Бо практично весь підрозділ було сформовано з вихідців з цього регіону.

«Практично усім рідним спалили будинки через мою позицію»

– Самі Ви родом з Донбасу, місто Свердловськ Луганської області, чи спілкуєтеся з людьми, які залишилися там, рідними, знайомими? Що вони розповідають про життя на окупованих територіях?

– Практично усім рідним спалили будинки через мою позицію. Там – не агресія, а війна з Росією. Мені шкода людей, патріотів України, але які вимушені залишитися на окупованих територіях. Вони мовчать, бо за проукраїнську позицію там вбивають.

Навіть не уявляєте, як важко, коли забирають усе святе – могили пращурів, коли ми не можемо прийти на їхні могили та покласти квіти.

Важко і страшно, коли відбирають батьківщину, особливо дітям. У мене троє синів (старшому 15 років), і вони для себе вже вирішили, що будуть офіцерами та будуть захищати свою батьківщину.

– А чи змінилося ставлення тамтешніх мешканців до цих подій? Чи вони і досі вірять російській пропаганді?

– Звісно, ставлення змінилося, люди розуміють, що вони самі запросили до себе додому війну. Вони затягнули її на Донбас. Не потрібно було цього робити, але, на жаль, це трапилося, а змінити нічого неможливо.

– Відбуваються так звані Мінські переговори, укладають перемир’я, угоди, чи вірите, що можна мирно врегулювати цей конфлікт?

– На мою думку, мирний шлях вирішення безперспективний. Бо жодні Мінські угоди не допоможуть. Усім відоме прізвище колишнього президента Кучми, який туди їздить. Про що він може домовитися? Бо коли він був президентом, то «програв» нашу країну – як лідер-президент. Бо сьогодні країну витягли із прірви військові та добровольці, які власними життями її захистили та продовжують захищати. А Крим взагалі просто віддали.

Цього б не трапилося, якби двадцять років тому не «розпиляли» та не віддали  ядерну зброю. Якби у нас залишилася бодай одна ракета, кажу як людина, яка служила у ракетних військах стратегічного призначення, то цього б не відбулося. Я знаю, про що кажу. Жоден ворог би не насмілився полізти до нас. Це був стратегічний програш нашої тодішньої влади та політиків.

І тепер смерті 20-річних дітей – саме на їхній совісті. Мені сорок років – я багато що бачив та зрозумів. А коли гинуть молоді – це надзвичайно жахливо.

«Не усі луганчани пішли воювати за Росію, тисячі воювали і воюють проти неї»

– Чи плануєте далі презентувати свою книгу в інших регіонах країни?

– Звичайно! Ця книга наробила чимало галасу, бо вона патріотична, документальна і присвячена героям цієї війни. Зверніть увагу, полковника Ігоря Гордійчука удостоїли не лише Героя України, але й дали звання генерал-майора. Він, полковник, був з простими солдатами поруч, їв пайок в одному з нами окопі і на усіх ділив воду зі своєї фляги. Без перебільшення, він перлина української армії! Кращого за нього офіцера за усе АТО я не зустрічав – чесний, чіткий, прямий, миттєво ухвалює необхідні рішення. Він пройшов величезний шлях із визволення Краматорська, Слов’янська, Артемовська тощо, володіє кількома мовами. Мені надзвичайно приємно, це була честь для мене бути разом з цією людиною на могилі мого товариша Темура Юлдашева. Герой України, генерал-майор став на коліна перед його могилою. Жоден із російських генералів ніколи б не зробив такого.

– Це Ваш перший літературний досвід?

– Так, вперше. Але зупинятися на цьому не планую. Зараз лише нарощуємо «м’язи» і бачимо, про що потрібно людям розповісти, які факти донести. Потрібна правда, бо люди втомилися від політиків, від цієї брехні, незрозумілих декларацій. Надзвичайно погано, що ці люди (політики, чиновники тощо) живуть зовсім в інших вимірах.

У книзі ми відкриває нову сторінку, що не усі луганчани пішли воювати за Росію, тисячі воювали і воюють проти неї. Але на той час не було підтримки – зрадила міліція, тамтешнє СБУ. Якби цього не трапилося і у нас було б трохи більше зухвалості та вдалося тоді взяти зброю (яку терористам фактично віддали тамтешні силовики), то Донбас ми би не віддали. Свої власні міста ми б ніколи в житті не віддали ворогові!

Тому не можу не писати про товаришів, луганчан, які воювали зі мною в одному підрозділі, їли одну кашу і досі перебувають на передньому краї оборони України.