«Це як вихід із матриці: спочатку страшно, а потім дуже комфортно»

Драматургиня Наталія Блок — про свободу, рівноправ’я, виховання дітей і добре написані п’єси.

Наталія БЛОК (1980, Херсон) — драматургиня, режисерка, громадська активістка. У 2000-му закінчила Херсонське училище культури за спеціальністю «керівник театрального колективу». Перша п’єса — «А чи є жінки» — поставлена в 2002 на фестивалі сучасного мистецтва TERRA FUTURA в Херсоні. Загалом є авторкою п’єс «Щастя в дітях» (2003), «Чалдфрі», «Емо тру» (2009), «М’ясо», «Зона» (2013), «Вулиця декабристів», «Опариши», «Любов сильніше» (2014), «Стигма», «Фото-топлес» (2015), «Своє-Чуже» (2016), «Сама хотіла», «Оранжерея», «Крізь шкіру», «Мене хвилює вся х**ня» (2017). Читки й постановки п’єс Наталії Блок регулярно проходять на фестивалях у Херсоні, Києві, Грузії, Німеччині.

Особисто я почув п’єси Наталії наприкінці минулого року на читаннях у рамках київського Тижня актуальної п’єси. «Крізь шкіру» — монолог матері двох дітей, заскоченої дивною хворобою — утворенням плям кольору хакі просто на шкірі — химерна, набута далеко від фронту травма війни. «Мене хвилює вся х**ня»  — двоактна картина життя молодої жінки, свобода якої весь час стикається з різного роду травмуючими обставинами. Майстерна побудова сюжету, доречна частка провокації, яскраво промальовані персонажі — по цих двох різних, але однаково цікавих текстах зрозуміло, що наша драматургія має в особі Наталії цілком гідну, але все ще не оцінену належним чином авторку. Тож це інтерв’ю призначено бодай дещо виправити ситуацію.

— Наталко, як ти почала писати?

 — Першу п’єсу написала 2002-го, тут же сама поставила її на фестивалі в театрі ляльок у Херсоні. Другу, приблизно через рік, втілив на сцені режисер Андрій Май. Тривалий час писала невеличкі тексти як хобі. Працювала журналісткою, потім переключилася на громадську діяльність. А коли вийшла заміж і народила двох дітей, ми переїхали до села, і я там займалася більше дітьми, городом і козами, випіканням хліба й пирогів. В 2013-му надіслала свої одноактні роботи на Тиждень актуальної п’єси в Києві, мене запросили приїхати, взяти участь у майстер-класах, і після того я на основі київських вражень написала п’єсу «Опариші», яка потрапила в шорт-лист московського фестивалю «Любімовка». Наступного року вона теж опинилася на Тижні актуальної п’єси, так що завдяки цьому фестивалю в мене почалося професійне зростання.

 — Які теми для тебе важливі?

 — Треба писати про те, що тебе хвилює, і це буде чесно, не придумувати щось зі стелі. Вже моя перша п’єса — про дівчину, яка хоче жити згідно зі своїми ідеалами, в неї це погано виходить, вона смішна в цьому, її за це засуджують. Жити, як ти хочеш, і прагнути свободи — тема, важлива для мене. Свобода і неможливість свободи. «Вулиця декабристів» — важка, хоч і має багато гумору. Сміх до сліз, але завжди постає питання на обговореннях: як вийти з цієї ситуації насильства над жінкою? Бо часто ситуація у голові, а не зовні. Героїні знищують наприкінці своїх чоловіків-кривдників, але потім сідають і починають за ними сумувати, і ми розуміємо, що вони знайдуть таких самих. Є в мене моноп’єса «По колу», її люблять брати на читки — героїня потерпає від авторитарної матері, але коли в неї самої народжується дитина, вона починає поводитися з нею точнісінько так само. Вважають, що я чи не єдина, хто пише в Україні на такі теми. Але я про це не думаю, коли пишу.

Херсонські критики ставилися дуже дивно до моїх робіт. Вони мали змогу їх чути на місцевому фестивалі драматургії «Лютий — Февраль». Одноактні, присвячені різним субкультурам, їм подобалися, а великі вони не розуміли — нащо писати про цих людей? Остання п’єса, документальна, яку ми поставили в Херсоні, показали у Львові та в Києві й зараз повеземо до Дніпра, так і називається — «Розширення вен, або Навіщо нам потрібен фемінізм». Там про 16-річну дівчину, яку зґвалтували, й ніхто її не чує. Так, у Львові після вистави один чоловік сказав, що цю тему не можна підіймати, не можна про це говорити зі сцени. Насильство, аборти... Тільки мама дочці на вушко. Але ми не можемо дурити глядача й себе, удаючи, що все добре і ми вдома на вушко розповімо комусь.

— Як це — бути драматургом у Херсоні?

 — Та ніяк. Живу звичайним життям. Ніхто, крім близьких, не знає, що я драматургиня. А хто знає, серйозно не ставиться. Більше я відома як активістка організації «Інша», яка проводить багато акцій. Ще є спектакль «День за днем», який Андрій Май поставив у нашому Академічному драматичному театрі імені Куліша, він зібраний із текстів херсонських драматургів; на афішах позначені наші прізвища, проте це ні на що не вплинуло.

— Складно прогодувати себе драматургією?

 — Дуже. В нас крихітні відрахування, десь 1 — 2%. А ще в мене весь час просять тексти безоплатно — для читки, для спектаклю з дітьми. Так що я заробляла копірайтом, навіть чоловіка годувала цим, коли він учився, зараз громадська діяльність, беру багато різної роботи. Проте сподіваюся, що скоро буде легше.

— Театри зараз звертають увагу на молоду драматургію?

— Так. Ще п’ять років тому в нас не було ні «Дикого театру», ні «Постплей театру», не було молодих художніх керівників, відповідно, дуже мало ставили сучасних текстів. А тепер навіть старші режисери намагаються йти в ногу з часом і брати сучасні п’єси. Але мало і не на теми гендерної рівності чи фемінізму. Тож навряд чи найближчим часом мої жорсткі тексти будуть популярні на академічних сценах. Хоча все може статися, бо ще кілька років тому я б не повірила, що моя робота потрапить у репертуар театру «Золоті ворота» чи в Херсонський драмтеатр.

— Що таке добре написана п’єса?

 — Насамперед це мова, по-друге — емоції. Це навіть не певна структура якась... Вона може бути навіть без подій. Комусь добра п’єса може здаватися подібною до голлівудського фільму. Тут у нас подія, тут у героя проблема, а тут з ним отакий поворот, а ось уже катарсис і фінал. Все легко й просто, таке дуже люблять режисери, але мені цікаві п’єси не настільки однозначні — бо в них є певне повітря й можна зробити щось несподіване. От буває, коли ти на читці забув про текст, а стежиш за сюжетом, за героями — це добре написана п’єса. А коли грузнеш у словах, намагаєшся щось додумати за автора — текст, можливо, слабкий. Чогось ти чекала-чекала й не дочекалася.

— Мене вразила твоя монодрама «Крізь шкіру». Війна проступає просто на тілах людей, як хвороба...

— Вона про те, що ми так звикли до контексту війни, що вже її не помічаємо. Вона вже як атмосфера, в якій ми дихаємо. Героїня дихає війною, і в неї на шкірі проступають плями кольору хакі. Невідомо, що робити. Це про всіх нас, мені здається.

— Їй не допомагає навіть перемога України й мир...

— Адже наших мертвих не повернути, і рани на нашій землі теж буде дуже складно залікувати. Стреси і страхи, пережиті нами, вистрілюватимуть через роки. Звісно, я можу собі дозволити написати, що Крим повернули і війна завершилася 18 липня. Мріяти можна. Але те, що відбувається сьогодні, мені дуже болить.

— Фінал п’єси «Мене хвилює вся х**ня», коли героїня хоче зробити операцію зі зміни статі не тому, що почувається чоловіком, а тому, що не може жити жінкою, здався мені повним розпачу. Так усе недобре?

— Для когось іще гірше. Для когось неможливо навіть не те що жити жінкою, а просто — жити. Це те, про що я казала на початку — про неможливість свободи. Ось жінка, доволі вільна, займається чим захоче, добивається навіть того, щоб її коханий повернувся з полону бойовиків, але все одно щось сигналізує їй, що вся її свобода — це насправді обман, вона лишається нещасливою, неповноцінною. Тому і йде на цей відчайдушний крок: зробіть із мене чоловіка, бо жінкою жити неможливо.

— Чи може жінка в Україні сама досягти всього, чого прагне?

— Упевнено і легко, мені здається, жодна жінка у нас почуватися не може. Про це свідчить статистика насильства над жінками, кількість їхніх смертей і обставини цих смертей. Адже більшість убивств жінок — це вбивства родичами. Тобто безпечніше, виходить, жити самій. Самій легше робити кар’єру, бо немає «другої зміни» — роботи з обслуговування чоловіка й родини, але й тут є «скляні стелі» на заваді кар’єрного зростання, є 30% розриву в зарплатні з чоловіками, є суспільні упередження. Тож я не вважаю, що жінка вільна робити все, що хоче. В мене сину скоро 18, але я на нього не отримувала жодної допомоги, утримую його сама. Від багатьох пропозицій кар’єри була змушена відмовлятися, бо, наприклад, дитина в садочку до 16.30, а в офісі треба сидіти до 18.00, і бабусь чи дідусів немає, а якщо він хворіє, то ніхто мені послаблення не зробить.

— Тож як розімкнути коло насильства, про яке ми говорили?

— З одного боку, просто, з другого — складно. Потрібна освіта з молодого віку. Треба прибрати поділ, коли розповідають дівчатам і хлопцям, що вони повинні робити: перші — сидіти вдома з дітьми, другі — бути годувальниками, агресорами. Коли жінка чи чоловік розуміють, що це лише соціальний конструкт, то вони виходять з цього кола. Тоді вони отримують свободу діяти, будувати стосунки, як хочуть, розвиватися, як хочуть, і дійсно, стають щасливішими, вільнішими, можуть жити родинами і з купою дітей. Це — як вихід із матриці: спочатку страшно, а потім дуже комфортно. У багатьох країнах люди вже повиходили, а в Україні до того ще далеко, на жаль.+

— Наостанок — які хобі є у феміністки?

— В мене колись їх було так багато. Я багато шила, в’язала, розводила кіз, але кудись усе поділося. Тепер головне хобі останнім часом — мій собака. Йде мені на користь.