Три бойові товариші

У нашої доби ще буде свій Ремарк. Це точно. Надто вже колоритні персонажі з’явилися останнім часом. Більшість із них воює на Донбасі. У цьому я впевнився під час відвідин блокпосту на кордоні з Кримом, біля села Веснянки Генічеського району, де на ротації перебувають бійці 6 аеромобільної десантної роти 95 бригади.

У роті служать бійці з різних міст і сіл нашої країни. Здружила їх, як це не страшно звучить, війна. Разом воювали під Авдіївкою. Троє з них, немов брати, схожі. Як богатирі, вони високі й широкоплечі.

Шеф-кухар

Віталію – 43 роки. Родом він із Київської області. Позивний у старшого сержанта – “Шеф”, має дві вищі освіти. Будучи командиром відділення, він узяв на себе обов’язки кухаря. Каже, що готування – його улюблена справа. Любов до приготування їжі передалася йому від батька, його сини теж люблять поратися на кухні. Бійці кажуть, немає такої страви, якої б не зміг приготувати “Шеф”. У день нашого приїзду Віталій готував котлети і макарони, напередодні робив вінегрет.

– Не рахували, скільки страв у Вашому “арсеналі”? – запитую.

– Ні, – усміхається. – Скажу лише, що багато.

– А вдома хто готує, Ви чи дружина?

– На вихідних я.

Дружина Віталія не хотіла відпускати його на війну, але “куди подітися” . На початку травня він опинився в багатостраждальному Донбасі. А 18 листопада на строкову службу призвали одного з його синів.

– Що таке війна, Віталію? Розкажіть мирним людям.

– Війна – це коли погано спиш. Коли чекаєш, що в спину можуть вистрілити. Коли страшно не за себе, а за своїх товаришів.
Зараз бійцям спиться добре. Волонтери (місцеві Валерій Коблюк та Євген Калашников, сім’ї Моршневих із Запоріжжя та Лавренюків із Дніпропетровська) максимально наблизили їх побут до домашнього: допомогли зробити прибудову, що стала сіньми, обладнали кухню і душ. “Навіть НАТівські військові таких умов не мають”, – посміхається волонтер Валерій Коблюк. І це, напевно, правда. Особливо налаштовують на домашній лад деревного кольору штори на вікнах. Вони заспокоюють, змушують бійців забути жахи війни. Відволікаються вони і настільними іграми. Шахові турніри проходять тут щодня. Шахи хлопцям привіз комбат Павло Іванович з позивним “Ведмідь” . Його бійці дуже поважають, бойовий командир стояв з ними пліч-о-пліч на Донбасі...

– Віталій, а що змушує людей з того боку воювати?

– Злидні.

– Чи багато з них підтримують Україну?

– Десь третина. Третина – за Росію. Ще одній третині просто все одно.

– Коли закінчиться війна, як думаєте?

– Коли поміняється керівництво країни.

– А треба міняти?

– Президента і його команду.

– Хто має стати президентом?

– Жорсткий, із твердим характером... Он Толя, наприклад. – Посміхається боєць, показуючи на товариша, який нагадує Іллю Муромця. Правда, в руках у нього замість меча гайковий ключ.
Президент

– Якщо мене поставлять президентом,  усю верхівку в асфальт закатають, – жартує Анатолій, знімаючи берці. – У саркофаг посаджу, щоб не втекли.
З приходом бійця його товариші відразу починають посміхатися, характер у нього веселий.

– А що ключем крутили?

– Гайки, – дивується. Далі пояснює, що ремонтував БТР-80, водієм якого є. У мирному житті старшина теж водієм трудився, об’їздив усю Європу. До мобілізації 46-річний уродженець Красилова Хмельницької області був волонтером: допомагав бійцям продуктами, одягом, шинами на машини, маскувальними сітками. Ще тоді кілька разів бував у зоні АТО, у травні цього року пішов воювати.

– Повертатися на війну хочеться?

– Ні, – крутить головою Анатолій. – Але якщо скажуть, то підемо. Нудно у вас тут. А там концерти безплатні, – посміхається і тут же стає серйозним. – А в перервах – молитви.

– Як думаєте, чому Україні ніхто не допомагає у війні?

– А кому ми треба? Поїдьте, наприклад, до Польщі або Німеччини. Скрізь на нас дивляться, як на чужих.

– Ти позивний свій скажи, – пропонують Анатолію усміхнені товариші. – Президент, – випалює той.

– А чому президент? - Запитую.

– Тому що моє прізвище Ющенко.

Під час президентства  Віктора Андрійовича   прізвище Анатолія принесло йому  багато пригод. Особливо дивувалися ДАІшники: “З таким прізвищем і за кермом фури?”  Багато хто думав, що він  близький родич  президента.

Микола

Третій товариш бійців, Микола, старший блокпоста, відсвяткував своє 43-річчя. Сержант, заступник командира взводу до того, як піти на війну, возив головлікаря лікарні в Івано-Франківську. Вдома залишив дружину і двох дітей.

– Миколо, до Вас питання таке ж: цю війну можна закінчити?

– Так, але потрібна воля і бажання самих людей змінити ситуацію. Звичайно, краще, щоб війни не було. Адже на ній гинуть не тільки солдати, а й діти, мирне населення.

– На Донбасі є проукраїнськи налаштовані?

– Є. Деякі місцеві жителі навіть нам допомагали. Ми відповідали добром, допомагаючи їм з ремонтом хат. У деякі міста, які змушені були залишити, нас просили повернутися...

Коли їдемо, “Президент” Анатолій Ющенко плескає Валерія Коблюка по плечу:

– Ти ж дивись, Валерію Васильовичу, щоб на день народження Миколи були червоні доріжки, цигани і ведмеді.

– Все буде гаразд, – сміється у відповідь одному з богатирів волонтер.