Світлана Матвієнко: Раджу всім, у кого є досвід, знання та натхнення, йти у політику та на державну службу

Ідеальний склад парламенту – це люди, які вже мають досвід, та молодь, яка має знання, нові підходи та енергію їх реалізувати на практиці.

Вміння ж домовлятися, високий рівень політичної культури та ціннісна рамка – безумовні передумови нової України, вважає голова Ради Лабораторії законодавчих ініціатив та кураторка Української школи політичних студій Світлана Матвієнко.

Вона належить до тих професіоналів громадянського суспільства, які змінюють підходи в українській політиці. Як кураторка Української школи політичних студій вона об’єднує активних представників різних суспільних сфер, людей, прагненням яких є системні зміни в країні і готових брати на себе відповідальність. Як голова Ради Лабораторії законодавчих ініціатив – працює над новою якістю української політики й утвердженням у ній нових цінностей.

До порад та думок Світлани Матвієнко дослухаються топові чиновники країни – від народних депутатів до міністрів. Адже частина з них, серед яких абсолютно нова депутатська група "ЄвроОптимісти", почали свій політичний шлях завдяки освітнім проектам, які вона курує.

Спецпроект "Вибори вибори" поцікавився у Світлани, яка знається на тому, що залишається за лаштунками парламенту, – як зараз працює українська політика? Чи є ми самостійними гравцями на світовій політичній арені? І чи варто молоді чекати ідеального моменту, щоб йти в політику?

– Пані Світлано, чи відбулася якісна зміна парламенту та політичної еліти після Революції Гідності?

– Після Майдану 2014 року в громадян були дуже високі очікування. Ми побачили, що результати виборів привели до парламенту нові обличчя. Верховна Рада оновилася, у цьому скликанні дуже багато депутатів, які були обрані вперше.

Лабораторія законодавчих ініціатив аналізувала це. Міра оновлення, за нашими даними, становить 52%.

Але говорити саме про якісну зміну еліт я би не стала, тому що основні актори та правила гри не змінилися. Політичні об’єднання й сили в парламенті дуже суттєво перегрупувалися, трансформований "Опозиційний блок" теж, до прикладу, присутній у парламенті. Та й електоральні настрої прихильників цієї політичної сили постійно змінюються.

Тому я не говорила би про якісну зміну еліт, але говорила би, що оновлення парламенту відбулося.

Питання полягає ще в тому, наскільки це позначилося на парламентських процесах. Цей парламент є менш "досвідченим", і це не могло не позначитися на якості його роботи.

– Одна з нових політичних груп у парламенті – це депутати "ЄвроОптимісти". Як ви оцінюєте їхню роботу?

– Лабораторія законодавчих ініціатив була безпосередньо залученою до їхнього створення.

Про об’єднання молодих і вперше обраних депутатів скликання 2014 року йшлося ще до того, як відбулися вибори. Це надзвичайно важливо – розуміти цей контекст.

Коли ми починали працювати з майбутніми депутатами, які виходили з журналістики, громадських кіл і мали шанси стати депутатами, то тільки кілька безумовно достойних представників не отримали мандати. Основна частина людей, з якими ми працювали, потрапила до парламенту.

Потім, уже після виборів, до цієї групи приєднувалися інші депутати. Їхня робота планувалася, устатковувалася, регулювалася, коригувалася новою бюрократичною реальністю. Але те, що це міжфракційне об’єднання з’явилося, стало надзвичайним досягненням.

Негативним тут є інше. Так, вони працюють у парламенті своїм об’єднанням, але належать до різних політичних сил і груп. І це створювало й створює певні складнощі в їхній комунікації і позиції з того чи іншого питання.

Для мене "ЄвроОптимісти" є унікальними, тому що це міжфракційне об’єднання зародилося ще до виборів і працює досі. Вони намагаються продукувати зовсім новий контент, і я би назвала це намаганням творити нову якість української політики.

Їм дуже не вистачає і досвіду, і чіткої мети. Кожен з них переслідує власні плани, які треба виконати.

Кожен з них є експертом у певній темі і, звичайно, кожному депутату хочеться, щоб його робота була результативною. Часто особистісні амбіції заважають ширше дивитися на контекст та реагувати на виклики.

Нам вдалося реалізувати з ними кілька хороших проектів. Це і комунікативні проекти, і написання законопроектів. Ціннісно – це зовсім інші люди. І, безумовно, це є дуже хорошою школою досвіду для їхнього політичного поставання.

– Яким, на вашу думку, буде наступний парламент?

– Тут багато проблем. Останні роки багато громадських організацій та проектів технічної допомоги працювали над реформою парламенту. Була місія Європейського парламенту, яку очолював Пет Кокс і яка виробила рекомендації для України.

Проте, по суті, реформи парламенту не відбулося, незважаючи на всі чималі зусилля голови ВРУ, який перейняв роботу з цими рекомендаціями від Володимира Гройсмана.

Наступний парламент буде дуже неочікуваним. Водночас маємо дуже велике сподівання, що хоча б частина демократичних груп зможе домовитися і піти єдиним фронтом.

Судячи з досвіду 2014 року, я в цьому маю дуже великий сумнів. Проте і надію також.

– Чи можливо, що парламент ухвалить виборчу реформу в другому читанні?

– Я б у цьому питанні залишилася більш стриманою, бо вважаю, що ухвалення в першому читанні було, по суті, випадковістю.

На остаточне ухвалення проекту Виборчого кодексу просто немає голосів. Ми намагалися порахувати, хто буде готовий за це проголосувати, і якогось великого оптимізму немає.

Водночас треба розуміти, що ухвалення Виборчого кодексу – це зовсім не панацея. Будь-які зміни виборчої системи відчуваються десь на третій виборчий цикл. Тому навіть якщо ухвалити виборчу реформу зараз, якісного результату чи швидкого оновлення ми не побачимо.

Хоча це було б зміною правил гри. Стратегічно.

– Розкажіть, будь ласка, як зараз працює владний механізм? Як ухвалюються рішення, які пріоритети?

– Я би не сказала, що підходи дуже змінилися. Ми вже перейшли до гібридного режиму демократії за версією рейтингу Democracy Index 2017, підготованому організацією Economist Intelligence Unit.

У ньому зверталася увага і на виборчий процес та плюралізм, і на громадянські свободи, на функціонування державного апарату, політичну участь і політичну культуру.

Найменше балів ми отримали саме за функціонування державного апарату, за слабкість наших інституцій. Проте сильні інституції не будуть працювати без нової якості лідерів, які їх очолюють.

Інколи здається, що спочатку треба якісна зміна еліт, а після цього – побудова інституцій. Деякі експерти навпаки вважають, що треба будувати сильні інституції і тільки потім знаходити людей, які їх очолюватимуть.

Насправді ж, якщо наповнити якісні інституції людьми без потрібного набору уявлень, цінностей, які б стримували їх у рамках доброчесності, це не буде працювати. Тому зараз державний апарат розхитаний та розбалансований.

У нас на конституційному рівні є колізія між президентом, урядом і парламентом. Тому, на жаль, те, що ми називаємо парламентсько-президентською республікою, зовсім не є такою. Рішення ухвалюють дуже нескоординовано, з великою долею політичної доцільності.

Уже зараз уряд починає працювати не тільки на реформи, а й на передвиборчі програми. Ця гонка вже почалася.

Президент уже думає про те, як буде розвиватися його кампанія, як він буде здобувати потрібний йому результат.

Також є серйозні побоювання, що очільники новостворених антикорупційних органів можуть стати гравцями політичного поля.

Усе це формує складний політичний контекст. Голосування в парламенті теж будуть відбуватися за принципом політичної доцільності. Ну і холод між прем’єром та президентом не може не впливати на ситуацію в країні.

– Є певна дискусія, що Україна залежна від західних партнерів, Америки і фактично не є самостійним політичним гравцем. Зокрема, про це заговорили після різких слів екс-віце-президента США Джо Байдена щодо звільнення Віктора Шокіна. Як гадаєте, чи існує межа між дружніми порадами з-за кордону і відстоюванням власних інтересів?

– Я дуже оптимістично налаштована. Проте Україна свою суб’єктність втрачає. Не через те, що є якийсь "світовий план" із захоплення України. Ми втрачаємо суб’єктність, бо самі ж формуємо рівень неповаги до нас як до партнерів.

Ми – економічно ослаблена країна, яка постійно отримує допомогу МВФ. Наша економіка росте дуже непросто і структурно незбалансовано. У ситуації, коли люди живуть не надто заможно, влада мала би використовувати допомогу міжнародних партнерів більш ефективно.

В аспекті етичної поведінки та форми висловленого пану Джо Байдену не варто було так говорити про пана Шокіна. Проте, думаю, що він сказав цілковиту правду.

Дивує інше: чому нам мають вказувати на такі очевидні речі? Україна спочатку досягає результативних змін, як наприклад, безвізовий режим, а потім "у муках" створює антикорупційний суд.

Якщо ми беремо кошти, то це завжди відбувається під конкретні зобов’язання, виконувати які ми маємо в повному обсязі та у встановлені терміни. Тому мені як громадянці хотілося би системного підходу та збереження обличчя. І це, передусім, залежить від політичних лідерів.

Міжнародні партнери вимагають від нас виконання домовленостей, до формування яких ми безпосередньо долучені, адже меморандуми з МВФ ніколи не формуються без позиції міністерства фінансів та Національного банку, наприклад.

Просто кричати "зрада" – це легше, ніж думати. Маємо великі проблеми з критичним мисленням.

Не варто говорити про якийсь глобальний американський вплив. Я би сказала, що США – це країна, яка зараз за обсягами допомагає Україні чи не найбільше. При цьому, звичайно, не можна не враховувати величезну макрофінансову допомогу ЄС.

До прикладу: дуже багато ресурсів було витрачено на антикорупційні органи. І нашим партнерам дуже хотілося б цей процес закінчити.

Якщо НАБУ буде оголошувати підозри, розслідувати справи, і потім вони не будуть належним чином розглянуті в судовому порядку, то вся ця допомога не має ніякого сенсу.

Тому або вчимося виконувати обіцянки, або не беремо зобов’язань та коштів.

– Зараз багато активних та небайдужих людей не хочуть іти в політику, аби, так би мовити, не "замаратися". Чи правильна така позиція? Чи варто чекати якогось ідеального періоду, щоби спробувати себе у владі?

– Тут думки дуже різняться. У нас є люди, які 2014 року пішли, наприклад, з журналістики в політику. Я би оцінила їхню діяльність як позитивну, тому що робота багатьох депутатів показує, що в стінах парламенту є люди з принципами і з позицією.

Якщо ти стаєш депутатом, то береш на себе моральне зобов’язання показувати приклад іншим, давати інший образ політика, формувати довіру. У тих депутатів, які вже в парламенті, є сила і натхнення продовжувати роботу, але постійно треба думати й про питання ефективності.

Депутати Верховної Ради, на жаль, дуже часто опиняються в ситуації статистів з єдиною функцією – тиснути на кнопки, коли потрібно. Є фракційна позиція, позиція партії, тому часто голосування відбуваються таким чином.

Тут треба свідомо обирати, у яку партію ти йдеш, і розуміти, які правила потім треба виконувати.

Чи йти зараз у політику? Ви знаєте, ідеального моменту не буде ніколи. Йти чи не йти – це особистий вибір кожного.

Я би радила тим, у кого є досвід, знання, сили та натхнення, все ж іти в політику та на державну службу. Але варто розуміти, що для цього треба не просто знання та вміння, а треба ще й досвід. І цей досвід треба набувати.

Якщо ви хочете колись в ідеальний момент стати політиком чи топовим державним службовцем, то думати про це необхідно вже зараз.

Тут потрібно тверезо оцінювати себе та ситуацію. Це надважливо.

І зіткнення з реальністю часто допомагає оцінити власну амбіційність та претензійність, показуючи тільки одне – постійно треба вчитися, опановувати нові навички та знати, як працює система державного управління. Бажано не тільки з підручників.

Ідеальне поєднання – це люди, які вже мають досвід, та молодь, яка має знання, нові підходи та енергію їх реалізувати на практиці. Вміння домовлятися, високий рівень політичної культури та ціннісна рамка – безумовні передумови нової України.

– Як, потрапивши у владу, не стати частиною системи?

– Передусім, я би хотіла підкреслити, що не вважаю нездоровим бажання людини стати депутатом, політиком або посісти посаду в органах виконавчої влади. Це має бути процес кар’єрного та особистісного зростання.

Людина має відчувати всю широту своїх не просто прагнень та уявлень, але й суспільної відповідальності. Саме це, будучи надто самовпевненими, не всі відчувають.

І треба розуміти: аби не бути статистами, потрібно об’єднуватися. Якщо в парламенті, умовно, "ЄвроОптимістів" було би не 25-30, а 100-150, це була би зовсім нова якість Верховної Ради.

У 2005 році ми почали реалізовувати проект Української школи політичних студій. Це відбулося після Помаранчевої революції на виконання рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи. Ми отримали почесне право робити проект, який має гуртувати навколо себе людей з різних сфер і готувати їх до участі в суспільному та політичному житті.

Зараз це дуже успішна мережа, але що більше Школа розростається, то більше я можу спостерігати за людьми, які після навчання потрапили до влади, і що з ними відбувається.

Не хочу говорити про щось містичне, що відбувається, коли люди потрапляють у Верховну Раду чи на відповідальні позиції в КМУ. Але щось із ними трапляється точно.

На жаль, вони не витримують спокуси не стільки навіть грошима. Мова тут не тільки і не завжди про корупцію. Мова про те, наскільки вони готові поступитися своїми власними переконаннями в обмін на подальше зростання.

Потрібно чітко розуміти, що найголовніше – не забувати, що таке служіння. Адже саме це має спрямовувати публічних діячів.

Цінності мають стати основною того, чим ми займаємося щодня. Це дасть нову якість політичної культури, міжпартійного діалогу, політичного процесу та політичних інституцій.

І найголовніше – по-іншому почнуть працювати соціальні ліфти.