Співучі бабусі з Раденська

Про них знає вся Україна, їм аплодувала сама Ніна Матвієнко, а вінницька поетеса склала вірша на їх честь. У якому б конкурсі не брали участь ці жіночки – завжди перемога, завжди нагорода і вже незліченна кількість гран-прі. Та це не якийсь столичний ансамбль, це наш колектив “Золоте гроно”, що мешкає у Раденську. І вже 40 років залишається справжньою перлиною Цюрупинського району.

Раденське “Золоте гроно” під гучні оплески приймали і на кращих майданчиках столиці, і у багатьох регіонах нашої країни.  Як їм вдалося досягти такого рівня та з чого починалася їх творчість, читачам “Вгору” розповідає керівник колективу Наталія Ремішевська.

– Наталю Миколаївно, скільки учасниць у “Гроні”?

– Починаючи з 1975, від заснування, кількість наших учасниць постійно змінювалась. Дійшло до того, що був майже цілий хор – 22 душі. Тоді ми поділилися і виник іще один колектив української народної пісні “Раденські жіночки”. Нині нас усього 16 чоловік, та костюмів лише 12.

– У вас дуже гарні костюми. Давно їх пошили?

– Так, ми вже сорок років у тих костюмах виступаємо, а вони все  як новенькі. Навіть зараз, коли їх надягаємо, питають: “Де ви взяли такі гарні костюми”? Цього року, нарешті, сільська рада йде нам на зустріч і ми пошиємо нові, літній варіант, бо в цих дуже жарко.

– Розкажіть про учасниць “Золотого грона”.

– Репетиції у нас два рази на тиждень. Наші жіночки намагаються зробити всю роботу дома, щоб  устигнути до Будинку культури. І незважаючи на те, що там холодно,  їх зігріває пісня. Ось Федорова Марія Михайлівна приїздить до нас на репетиції аж з Херсона, вони з сестрою Ольгою до нас недавно приєднались.

Наші головні веселушки Параска та Палажка – Кульченко Зіна Іванівна та Ганоцька Ніна Павлівна. Вони завжди задають настрій репетиціям.  Душа колективу – Кнурова Наталя Володимирівна. Немає такої людини, якій вона не допомогла. А найстаршій нашій учасниці Стародуб Катерині Микитівні – 86 років. І досі залишились учасники, які з нами від самого початку: Гапчич Марія Андріївна, Набока Ніна Петрівна, Долганова Варвара Василівна – ветеран війни і праці. Вона вже 50 років є учасником художньої самодіяльності. Варвара Василівна – наша ходяча енциклопедія. Вона знає усі пісні, старовинні українські обряди. До нас навіть присилали експедиції університету імені І. К. Карпенка-Карого. Записували  місцеві фольклорні пісні. Чомусь раніше думали, що у Херсонській області своїх пісень не було, лише привозні.  А тут наше село зі своїм фольклором!  

У нас також є клуб вихідного дня “Ветеран”, його керівник Бугаєнко Тетяна Василівна. Вони постійно влаштовують свята для людей поважного віку, збирають любителів української пісні. Деякі чоловіки привозять своїх жінок, навіть на милицях.

Взагалі, у нас працюють дуже талановиті жіночки – і по хазяйству пораються, і шиють, і в’яжуть, і на кращу випічку змагаються, і такі свята організовують! До кожної дати ми обов’язково готуємо нову цікаву програму. Вивчаємо нові пісні, ставимо невеликі сценки. Як молоді були – легше було, а зараз вивчити нові тексти все складніше, та ми стараємось. Душею тільки молодіємо! Влаштовуємо конкурси, і ніхто ніколи не йде без подарунка. Самі все робимо своїми руками. Також ми не пропускаємо жодного дня народження нашого колективу. Завжди складаємо цілу програму привітання.

А який у нас гарний колектив “Вишеньки”! Це маленькі співочі онучки бабусь нашого колективу. Вони послухали, як ми співаємо, їм так сподобалось і вони повивчали всі наші колядки, щедрівки, частівки. Ми їм уже і костюмчики пошили.  Тепер представляють  школи, їздять на конкурси, виступають.

– У вашого колективу вже є  історія. Є що розказати та показати онукам?

– Авжеж! Ми робимо виставки на день села, День незалежності, та на інші свята. Нам стільки всього надарували, що хоч власний музей відкривай. Вишиті скатертини, мереживні простирадла, рушники –  самоткані й лляні, розшиті наволочки. Навіть святий отець Микола з Бреста  нам 7 рушників зі своєї церкви подарував. Є вишиванки і з львівської області, з Івано-Франківська, Закарпаття. Де наш колектив тільки не бував,  нам завжди дарували що-небудь. А одна з жіночок нашого колективу ще й в’яже – жилети, плаття, блузки, такого ніде не купиш. У нас дуже багато речей, які можна було б показати людям – старовинні маслобойки, макітри (глиняний посуд), прядки, навіть ткацький станок є. Люди повинні це бачити, це ж не тільки наше, це історія нашого села. Ми б і відкрили власну виставку, та Будинок культури не охороняється, тож ми вимушені зберігати усю цю красу замкненою у скрині.

– Ви багато мандрували? Що найбільше запам’яталось?

– Ми поїздили по всій країні, побували на багатьох конкурсах, нас запрошували й херсонські телеканали, були й у музичному училищі на Різдвяні свята, на ярмарках. Три роки підряд були на Сорочинському ярмарку і завжди вигравали гран-прі. Про наш колектив навіть знято три документальні фільми – “Біль маминих пісень”, “Наші ветерани” та “З піснею в душі”. Також ми побували на презентації малих міст України – представляли  Цюрупинськ. Уявляєте, із 17 містечок з усієї України ми зайняли перше місце, теж взяли гран-прі.

На фото: керівник "Золотого грона" Наталія Ремішевська. Позаду неї навіть не тертя частина нагород, які здобув її колектив. І цілої стіни не вистачить, щоб розмістити усі відзнаки.

На жаль, ми не завжди можемо повезти на конкурс увесь наш колектив, не вистачає коштів. У Новоград-Волинський на фестиваль, де головою журі була Ніна Матвієнко, ми відряджали наше тріо – Варвару Василівну Долганову та сестер: Усенко Надію Степанівну і Гурину Тетяну Степанівну. Ніна Матвієнко тоді нас зрозуміла, що немає таких коштів, щоб усім приїхати. Але й це тріо приймали “на ура”. Ми тоді отримали таку грошову нагороду, що пошили усім червоні шкіряні чобітки.

На фестиваль імені Гната Танцюри у 2012 році у Вінниці, ми теж не змогли повести весь колектив. То з нас у області ще насміхалися: “Що це ви три старушки-бабки привезли”. Та коли вони одягли гарні костюми, надягли свої нагороди, вийшли на сцену та заспівали: “Летіла зозуля, на бережку сіла” – журі наче прокинулося. “Золоте гроно” отримало гран-прі фестивалю. Вісім тисяч глядачів, найсильніші колективи, та ми вибороли нагороду! Фестиваль проходить раз у 5 років, і кубок Гната Танцюри зазвичай передавався від колективу до колективу. Та зважаючи на поважний вік наших учасниць, кубок нам віддали на довічне утримання. Фестиваль проходив три дні і в останній, коли був гала-концерт та нагородження, нам треба було вже їхати  у Жмеринку, на потяг. Так організатори конкурсу попросили залишитися  й виступити на фінальному концерті.  А потім самі відвезли нас на вокзал, прямо зі сцени.

– Раденці, мабуть, пишаються такими зірковими односельчанами?

– У нашому селі люди навіть не знають цих заслуг. Тільки й говорять, що є такі співучі бабусі і все. Тільки уявіть, Будинок культури займає третє місце по Україні, серед 3980 сільських будинків культури. Це ж не просто рівень району чи області, це на рівні країни. Коли було змагання, ми дізналися про це лише за 10 днів, майже випадково. Нам про це ніхто не казав, не сказала й начальник районного відділу культури. І все ж ми встигли підготуватись та виступити. За цю перемогу районна адміністрації виділила нам 5000 грн., це був 2013 рік. На ці гроші ми купили меблі у наш Будинок культури.

– Тепер у Будинку культури стало затишніше?

–  Трохи, ми стараємося власними силам все робити. Сільська рада дуже допомагає – виділяють стільки коштів, скільки вони можуть собі дозволити. Та все ж, це крихти. У селі зі спонсорами дуже тяжко. Нам виділяється 150 кіловат електроенергії разом із бібліотекою, – на такий великий будинок. Якщо ми поставимо апаратуру, то цих кіловат вистачить на два виступи на сцені – і все. Ми часом не можемо дозволити навіть включити електрочайник, щоб зігріти собі воду. Працюємо у режимі жорсткої економії. Та й з опаленням проблеми. Раніше була централізована система. Опалювалась школа, дитячий садочок та Будинок культури. А тепер вони відносяться до району і у кожного своя котельня, а Будинок культури лишився сам по собі. Часто на вулиці тепліше, ніж усередині будівлі. Ми-то звикли працювати у холоді, а от дитячим колективам складніше. Тому у теплу пору року влаштовуємо свята на площі біля ринку, що у центрі села. Та й люди туди йдуть з більшою охотою.

Прославляючи Херсонську область, вони об’їздили всю країну та завоювали незліченну кількість нагород. Таким колективом мав би пишатися увесь район, та про них мало хто знає навіть у рідному Раденську. Вимушені працювати лише на власній ініціативі. Та незважаючи на всі труднощі, “Золоте гроно” продовжує гордо звучати на всю Україну!