Сергій Жадан про літературу, музику, сьогодення

Кого-кого, а Сергія Жадана  можна і не представляти – відомий письменник і поет (навіть у шкільних підручниках згадується, а нещодавно отримав престижну літературну премію), плюс перекладач, плюс громадський активіст... 

Але в Херсон він завітав у менш відомій іпостасі – як вокаліст (тут Сергій іронічно посміхається: “Вокалом це важко назвати”). Приїхав з концертом, і не один, а з “Собаками в Космосі” (є такий гурт у Харкові). Наше місто стало другим у “Листопадовому турі” Жадана і “Собак”. І хоча співпраця поета з музикантами триває вже 8 років, з концертом вони приїхали до Херсона вперше. Тож 7 листопада у смарт-кафе “SHKAF” херсонці вперше приймали Жадана і “Собак”.

– Сергію, Ви в Херсоні не вперше...

– Учетверте. За останній рік я сюди втретє приїжджаю завдяки знайомству з Женею (організаторкою корцерту Евгенією Вірліч). Херсон раптом для мене відкрився – надзвичайно симпатичне, затишне і хороше місто. Страшенно приємно повертатися в місця, де є друзі, де хтось на тебе чекає, де є читачі й слухачі. Ми з “Собаками” дуже хотіли приїхати.

– Нещодавно з гуртом сталася неприємність, для Вас збирали гроші...

– Учервні поїхали в тур: Білорусь – Польща – Німеччина. І в Кракові у нас вкрали інструменти – 2 гітари, клавіші і купу примочок. Друзі допомогли, позичили інструменти, ми допрацювали. І оголосили збір коштів на нові. Зібрали достатньо грошей, за що дуже вдячні нашій аудиторії, глядачам, нашим слухачам, усім, хто підтримав нас – будемо відпрацьовувати.

– За 8 років стилістика концертів змінилася?

– Коли починали, це був скоріш літературний проект у музичному супроводі – читання віршів під барабан. А зараз, мені здається, це самодостатній музичний проект, який можна розглядати у суто музичному контексті. І це багатьох дивує. Часто публіка не зовсім готова – приходять читачі книжок, і тут раптом лунає панк-музика і треба танцювати. Зазвичай на перших концертах у містах люди дуже випадкові, але потім публіка сегментується: приходять, хто знає наші тексти напам'ять, знає, куди вони прийшли, і це зовсім інший спосіб передачі якихось важливих для тебе речей, зовсім інший спосіб висловлювання. Тому ми хочемо швидко пройти перший концерт, щоб уже наступного разу повернутися і щоб у залі публіка знала наші слова. Нам цікаво побачити, хто прийде, наскільки нас тут знають, наскільки не знають, як сприйматимуть.

– І як загалом сприймають? У різних містах по-різному?

– Наша з “Собаками” публіка всюди відкрита, щира і емоційна. Особливої різниці у різних містах не відчуваємо. Якщо ти не приїжджаєш навчати, займатися агітацією або ламати чиюсь свідомість – до тебе ставляться нормально. Мені б не сподобалося, якби хтось приїхав до мене в Харків і почав пояснювати, як мені любити своє місто, якою мовою говорити і як себе позиціонувати. Тому все добре і в Херсоні, і в Одесі – попри те, що, безперечно, і в Херсоні, і в Одесі, і на Донбасі є свої особливості, і своє особливе бачення. Але якщо відкрито говориш, що ти думаєш, це належно сприймається. Я завжди дуже любив їздити в Донецьк і Луганськ. Вечорів саме там мені страшенно бракує.

– Чому?

– По-перше, це моя мала батьківщина – я з Луганської області. А по-друге – було цікаво. Люди, які приходили на вечори (не обов’язково з так званою проукраїнською позицією – були різні). Але вони цікавилися літературою, культурою, мистецтвом і, зазвичай, були креативні та пасіонарні. Вони хотіли щось робити, хотіли щось змінити. Трішки інше було сприйняття, аніж, скажімо, на вечорах у Києві чи Львові, де всього багато і де все трішки приїлося.

– З концертами на схід їздите?

– Їздимо, востаннє – у кілька військових частин. Були і в Сватовому, де сталася біда, виступали перед саперами, десантниками. Збираємось поїхати в листопаді-грудні, повеземо книжки для бібліотек Донбасу – була така акція, збирали книжки. Часто виступаємо по прифронтових містах. Для їх жителів зараз все дуже сильно змінюється – люди не завжди розуміють, що міняється, наскільки. Але вони хочуть якось “схопити” цей момент, тому що розуміють – відбувається страшенний розлам і потрібно щось робити, пристосувуючись до цього життя. Багато цікавих речей відбувається у цих маленьких райцентрах – багато всіляких фондів, багато ініціатив, багато волонтерів туди приїздить. Тож відбувається багато речей, яких до війни там ніколи не було, бо до війни туди ніхто ніколи не їздив. Все це наслідок війни, але, тим не менше, є зараз можливість там щось міняти.

– У головах людей змінюється?

– У когось так, у когось ні. Хтось від початку підтримував Україну, хтось від початку був проти влади Януковича, а хтось весь цей час займав антиукраїнську позицію. Скільки людей, стільки й історій. Найбільша небезпека – робити якісь узагальнення і під ці узагальнення підводити якісь тенденції. Я згадав Сватове, де сталися вибухи, постраждало кілька будинків, лікарня, дитсадочок і люди потребують допомоги. І зрозуміло, сьогодні мешканці міста намагаються отримати відповідь, чому так сталося, хто винен, що підірвалися склади, і звідки ці склади з’явилися...

– І що робити?

– Мені здається, потрібно робити свою роботу, допомагати тим, хто допомоги потребує, триматися за тих, у кого віриш, і не надто перейматися проблемами людей, на яких все одно вплинути не можеш. Ми для Сватового в Харкові збирали одяг і побутові речі – ковдри, подушки. Вчора навіть грошей на концерті трішки зібрали – передамо все їм. Я хочу, щоб там був мир і щоб Україна відновила кордони, щоб Донецьк та Луганськ й далі були обласними центрами України. Я переконаний, так і буде. Інша річ – коли і яку за це доведеться заплатити ціну.

– У Росію з концертами Вас запрошували?

– Виступали в Москві – було.

– Зараз є пропозиції?

– Є, але зараз в Росію – ні, після війни.

– З російськими колегами спілкуєтесь? Що вони говорять про нинішню ситуацію?

– Люди дуже розкололися. Дехто перебуває на пропутінських позиціях, вони вважають, що Україна збожеволіла, а дехто вважає, що Росія збожеволіла. Багато людей між собою не спілкуються. В принципі, те, що й у нас, але набагато гостріше.

– Нещодавно Ви записали білоруську пісню — як працювалося?

– Було цікаво. Це ініціатива білорусів, які займаються популяризацією білоруської пісні. Вони просять музикантів з різних країн виконати яку-небудь білоруську пісню. До нас теж звернулися, ми взяли пісню Лявона Вольського – це культова постать для білоруської рок-сцени, їхній рок-гуру – старий хіт ще з кінці 1980-х, я переклав текст, музиканти зробили аранжування зовсім інше, ми в Мінську дали концерт і після того записали на студії цю пісню.

– Яка ситуація в Білорусі з рідною мовою? Гірша, ніж в Україні?

– Набагато. Там дійсно є відчуття, що білоруська перебуває в гетто. Вона не заборонена, з одного боку, вона державна, наскільки я розумію, однак ареали існування її чітко окреслені і сильно означені в часі й просторі. Є, скажімо, книгарня Логвінова, де відбуваються всі білоруськомовні акції, і поза тим якось важко знайти якісь осередки, де ця мова функціонує на побутовому рівні. Звичайно, це велика біда, велика проблема, і ті білоруські митці, які далі тримаються за білоруську мову, які нею пишуть, співають — вони викликають бажання їх підтримати, солідаризуватися.

– Чи потрібно і в Україні робити якісь проекти, які популяризують нашу мову?

– Треба робити все, що популяризує культуру, музику, літературу, бо за великим рахунком, чим Україна про себе може заявити в світі? Не нашим же, скажімо, машинобудуванням чи електротехнікою. Очевидно, культурою. Це те, що може зацікавити будь-кого. А в Україні велика кількість талановитих людей, яким є що сказати, яким є що розповісти, які можуть зацікавити громадянина будь-якої іншої країни.

– Чи має держава якось підтримувати цей процес чи їй достатньо просто не заважати розвиватись?

– У наших реаліях добре, коли вона просто не заважає. Але це її прямий обов’язок – займатися промоцією країни, промоцією держави, промоцією культури. Так є у всьому світі. Зараз, наскільки я знаю, Верховна Рада намагається прийняти закон про створення Інституту книжки – це може бути дуже хороша, дуже корисна ініціатива. Головне, що вона на часі. Давно всі говорять, що в Україні дуже бракує держструктури, яка б займалася промоцією літератури, книжки за кордоном. Такі структури є у всіх цивілізованих країнах, а у нас немає. Самотужки займатися презентацією літератури нашим видавцям дуже важко. Це можна побачити щоразу, коли українців запрошують на яку-небудь книжкову ярмарку – наприклад, до Німеччини, до Польщі, до Франції. Вони на собі просто тягнуть торби з книгами. І це виглядає, з одного боку, зворушливо – тому що це справді ентузіасти, люди, які хочуть щось зробити, презентувати свою країну, а з іншого боку це неправильно.

– Тобто, книговидання в Україні живе тільки за рахунок ентузіастів?

– Поки що так. Я щойно був на Франкфуртському книжковому ярмарку, який вважається, мабуть, найбільшим в Європі, і там була доволі показова і доволі неприємна історія. Наскільки я розумію, на український стенд Кабмін виділив гроші, але люди, що мали робити цей стенд, кошти так і не отримали. Тож ентузіасти зробили все своїми силами, їх підтримали українська громада у Франкфурті, консульство наше – ну, а держава обіцяє їм відшкодувати кошти. А на прес-конференції наші посадовці відзвітували про успішну участь України у Франкфуртському книжковому ярмарку. Це позорище.

– А Ви на державу розраховуєте?

– Я не люблю бути боржником держави. Але коли є якісь ідеї, пропозиції – я на них реагую. Скажімо, зараз відбуваються якісь реформи в плані функціонування премії Шевченка, звернулись з Адміністрації Президента – я долучився.

– Чи часто Вас впізнають – у якій ролі? Письменника, музиканта чи того, “якого в Харкові побили”?

– Ну, хтось впізнає, це безперечно. Я в Харкові користуюсь громадським транспортом, їжджу в метрополітені, іноді бачу, як мої книжки хтось читає.

– Ви потроху стаєте класиком – до підручників увійшли...

– Я до цього з іронією ставлюся. Який я класик? А щодо підручників – їх у нас переписують регулярно. Сьогодні є в підручнику, а завтра зміниться влада, буде новий міністр освіти, перепише підручник – і не буде мене в підручнику. Насправді, це смішно.

– З отриманням премії “Ангелус” (за найкращий роман автора із Центральної Європи, перекладений польською ) щось для Вас змінилося?

– Нічого. Спонукає до подальшої кропіткої роботи над собою.

– А як ставитеся до премій, звань?

– До звань – іронічно. А премії приємно отримувати. Зазвичай ти опиняєшся в якійсь хорошій компанії – серед номінованих (кілька років тому цю премію отримала Світлана Алексієвич – нобелівський лауреат), і це навіть важливіше і приємніше, ніж сам факт, що ти щось отримав. Те, що на міжнародному рівні українським письменникам дають нагороди – дуже важливо. Важливо не лише письменникам – літературі загалом як підтвердження, що українська література є конкурентноздатною, що вона цікава, що її можуть читати всі – будь-де, будь-якою мовою. Серед попередніх переможців “Ангелус” з України був Юрій Андрухович і Оксана Забужко. Тобто, три українці вже перемогли, і Україна поки що перше місце тримає.

– Коли вийде Ваша наступна прозова книга?

– Не знаю. Може, наступного року, може, через рік. Не хочу поспішати, там тема дуже важка, і надзвичайно легко взяти фальшиву ноту.

– Наскільки важко видаватися молодим авторам?

– В Україні? Абсолютно не важко – якщо ти талановитий молодий письменник, жодних проблем не буде, рукопис вирвуть з руками, якщо напишеш хорошу книгу.

– А ваші рукописи виривали?

– Виривали. Я написав першу книгу віршів, вона перемогла в двох літературних конкурсах, і мені дві книги видали безкоштовно. Це були 1990-і роки, коли книги майже не видавали. Тож мені гріх скаржитися.

– Тобто, ситуація поступово покращується?

– Безперечно. Зараз є достатньо видавництв. І якщо написав цікаву книгу, її обов’язково видадуть. А якщо не видають, значить, будь певен, написав не дуже цікаву книгу.

– Чого не вистачає нашому книговидавничому процесу?

– Не вистачає магазинів книжкових. У нас дуже мало книгарень, страшенно мало, катастрофічно мало. Звідси і багато проблем. Ринок надзвичайно неструктурований, ринок слабкий, ринок ледве дихає, великою мірою він контролюється іноземними структурами (росіянами). І це сильно обмежує можливості видавців. Видавець не може надрукувати книгу накладом, скажімо, 50 тисяч чи 100 тисяч примірників – тому що йому ці 100 тисяч не буде де продати. Все це дуже деформує загалом ситуацію з літературою. У нас говорять: книги не читають, тому що вони погані. Насправді, не читають тому, що у нас їх немає де купити, немає можливості про них щось дізнатися. У нас немає в достатній кількості літературних програм на телебаченні, на радіо, немає якихось літературних сторінок в газетах, немає літературних оглядів – у принципі, всього цього немає, що є в Польщі, Німеччині, Франції – будь-де. І література в нас існує як фантом. Треба дуже хотіти пробитися крізь оці межі і загородки, щоб дізнатися, що там відбувається. Уже потім, коли ти проходиш через ці фільтри, раптом дізнаєшся: в Україні є багато цікавих поетів, прозаїків, і виходять книги, відбуваюся презентації, на ці презентації приходить величезна кількість людей, але доки ти не в контексті, ти про це нічого не знаєш, і немає можливості, щоб ти про це щось дізнався. У багатьох випадках, коли людина дізнається, що є книги, є письменники, коли вона бере щось в руки і починає читати, вона потім читає і далі, купує наступні книги, шукає магазини, стає, наприклад, передплатником “Клубу сімейного дозвілля”. А в більшості випадків людина не читає не тому, що вона недостатньо освічена, недостатньо розвинена чи література недостатньо гарна. Просто вони між собою не стикуються. У нас письменників знають як політиків, як політологів, як людей, які стоять на барикадах, а не як людей, які пишуть книги. У нас культура традиційно вважається чимось, що іде як певний доважок нікому не потрібний. Це держава мала б регулювати – створити якісь нормальні умови, щоб культура була присутня в медійному просторі, суспільному житті. Мені здається, тут справді можна було б щось зробити. І треба робити.

– І наостанок, що, на Ваш погляд, за останній час змінилося в Україні?

– Змінилося, на моє переконання, не так багато – змінилися люди, можливо, та й то далеко не всі. Але ті, що змінилися, змінилися докорінно, і саме на них вся надія, саме в них я бачу джерело оптимізму, тому що ці люди не дозволять нашій країні бути такою, якою вона була три роки тому.