Серед святих ликів

Свято наближається.  І почнуться різдвяно-новорічні святкування 19 грудня – з  Дня Святого Миколая. Саме до цієї дати і приурочена нова виставка в художньому музеї – “Православна ікона XVII – початку XX ст. у зібранні музею”.

Загалом, у колекції нашого музею трохи більше 60 ікон, на цій виставці можна побачити 30, більшість яких не були представлені в минулорічній експозиції або давно не виходили до глядача. А ще нова експозиція має свою “родзинку”: цьогоріч музейники зробили акцент саме на українській іконі (в експозиції вони зліва).

Про цю виставку та про багато речей, пов’язаних з іконою, люб’язно розповіла Влада Дяченко – заступник директора з наукової роботи художнього музею ім. Олексія Шовкуненка.

– Владо, чи багато в музеї саме українських ікон?

– Небагато, зате є дуже цікаві. Наприклад, ікони народних майстрів, написані на полотні олійними фарбами. Їх лише дві, але вони  приголомшливі. Подивіться на тричастинну ікону XІX століття “Чудо святого Георгія про змія з Апостолами Петром та Павлом”. Сюжет традиційний, дуже популярний саме в українській іконі, починаючи ще з XIV століття – Святий Георгій на коні пронизує дракона. Але який колорит! Не можна сказати, що народна ікона є неканонічною, тобто неправильною, адже по суті, художник нічого не перекрутив. Просто художня манера більш спрощена, наївна, фарби яскравіші. Та й дракон виглядає не так страхітливо. Цей образ не відлякує, проте і дітям, і дорослим однаково цікаво і зрозуміло: Георгій бореться зі злом. А у правій і в лівій частинах ікони є зображення Апостолів Петра та Павла, і ці образи дуже схожі на українські народні типажі.

– Власне, це і є однією з особливостей, що відрізняють українську ікону від російської...

– Так, у російській та в грецькій іконі типаж зовсім інший: подовжені носи, великі очі, маленькі губи – це візантійський зразок лику. А український богомаз був вільнішим, його образи більш добродушні, позбавлені суворості візантійського стилю. Або подивіться на ікону XІX століття “Вгамуй мої печалі” – образ Богоматері, прикрашений квітами. А як же інакше? Богоматір сама як квітка (є навіть в українському іконопису такий образ – Богоматір Нев’янучий Квіт). Таке доповнення можна назвати вільністю, бо на візантійських іконах прикрашання квітами не допускали, але  це не спотворює зміст образу. Ці бутони, схожі на український народний розпис, тільки додають національного колориту.

– Чи багато ознак, за якими можна відрізнити ікону українську від російської?

– Часом зробити це складно, бо провінціалізм однаково був притаманний як українській, так і російській іконі. Тобто, були столичні школи, в них працювали художники, які не тільки дуже  орієнтувалися на візантійські зразки, а й самі були виразниками цього стилю. А були провінційні школи, які мали місцеві особливості. Народні художники, сільські майстри, – це одне коло, художники монастирського середовища – інше. Є  багато нюансів, і часом складно визначити – чи то ікона російська, чи українська. Різні регіони взаємовпливали. Безумовно, на український іконопис впливала російська ікона, але також  і західноєвропейське мистецтво. У нас є зразок української ікони “Христос і самарянка” академічного письма. Художник володів навичками професійного живопису і, можливо, писав цю ікону для однієї з церков західного регіону України, тому що там у XVII-XVIII ст. орієнтувалися саме на європейські зразки.

– А загалом, звідки родом ці українські ікони?

– Ікони на полотні – це Наддніпрянська Україна, є ікони, що походять з Києва, з Чернігівщини.

– А є щось із півдня?

– Є ікона XVIII століття з нашої, херсонської Греко-Софіївської церкви (зараз це Церква Різдва Богородиці) “Сходження Святого Духа на Богородицю”. Хто її писав – місцевий іконописець або грецький – сказати складно, бо багато ікон цієї церкви  привезені братами Гунаропуло з Греції, з острова Хіос. Ця ікона має барокові елементи, стиль бароко у XVIII столітті в рівній мірі охоплював мистецтво і світське, і церковне.

– І знову ж таки – барокові елементи відносять саме до ознак української ікони...

– Більшою мірою так, бо в українській іконі було більше мирських елементів (вплив мистецтва світського в основному йшов через вплив західноєвропейських традицій), більше свободи, менше цензури (церковної у тому числі). Елементи бароко можна побачити переважно в зображенні інтер’єрів, меблів, будівель, в одязі у вигляді орнаменту. До речі, українській іконі орнамент був притаманний завжди. Ще на іконі “Луцька Богоматір” Спаситель одягнений не в хітон, а у вишиту сорочку – а це XIV століття, ранній період, коли вплив Візантії був дуже сильним! Це прагнення до орнаментів, узорів взагалі характерне для українського мистецтва, у тому числі і для іконопису. З іншого боку, поруч – російська ікона кінця XVIII – початку XІX століть, у ній теж відчувається вплив бароко, але тут його менше, він не порушує загальної суворості. Загалом, таких ікон, де яскраво проявилися риси бароко, у нашому музеї немає – майже всі вони експонуються в Національному музеї України.

– Цікаво, як поповнювалася Ваша колекція ікон?

– Це те, що купували у приватних осіб. Ікона “Христос і самарянка”  –  подарунок музею від  колекціонера та мецената Едуарда Фальц-Фейна. А колекція російських ікон  передана музею з Москви. Наприкінці 1970-х років організація “Новоекспорт”, фонд імені Вучетича, передавали ікони в різні музеї СРСР. Політика була така: не зосереджувати шедеври в столицях, вони повинні потрапляти і в провінційні музеї. До нас надійшли чудові твори, у тому числі ікони північного письма останньої чверті XVII століття з російської півночі (4 ікони на правій стіні), скоріш за все, з одного храму.

– Дійсно, видно, що “одна рука” працювала...

– Точніше, одна команда. Могли писати кілька людей, в артілях був розподіл праці: майстер пише лики, а підмайстри –  інше: один – руки, інший одяг... Загалом, провінційні школи іконопису майже не вивчені, про них мало що знаємо. Більш того, не знаємо, з яких церков ікони потрапили в колекції музею, часом, навіть не маємо первинної інформації, з яких регіонів вони.

Святий Миколай Чудотворець з житієм, XIX ст.

– Але про Миколая Чудотворця, який став головним образом цієї експозиції, відомо багато...

– Оскільки виставка приурочена до Дня Святого Миколая, ми помістили великий образ Миколая Чудотворця на особливе місце, щоб до ікони був вільний підхід. Багато хто сприймає цього святого майже як казкового героя, як другого Діда Мороза.  Святий Миколай – це зовсім не Дід Мороз, і приносить він не лише подарунки. Це  реальна історична особа, шанована людина, єпископ Мир Лікійських, він навіть був одним з учасників Вселенського Собору. Мощі Святого Миколая сьогодні зберігаються в місті Барі в Італії – це культовий туристичний центр. Зі Святим Миколою Угодником пов’язано безліч історій. Деякі з них виглядають історично, деякі – майже казково. Але  він був реальною людиною. І ніколи не прагнув слави – швидше, слава бігла за ним. За життя він зробив багато добра, після його смерті відбувалися чудеса. Тому, напевно, його і зарахували до лику святих і вже 1700 років  шанують.   Святий Миколай – один із найпопулярніших святих і в католиків, і у православних. Хіба що в Америці його образ втратив сакральність і комерціалізувався.

– А сама ікона така стара, така “справжня”...

– Взагалі, у нас в народі побутує уявлення, що ікона намолена – якась особлива. Що вона повинна бути старою, а якщо не стара – то  нібито і не ікона взагалі. Але насправді будь-який священний образ ми називаємо іконою, і сама по собі ікона – стара вона чи нова – не має якоїсь автономної святості та енергетики, яка може зцілювати. Як матеріальний об’єкт ікона – не більше ніж дерев’яна дошка з живописом. Як образ ікона – це знак Божої присутності у нашому житті, знак Божої Любові, нагадування про людей, які самовіддано служили Богові, присвячуючи йому  своє життя. Вони являють собою живі приклади того, що значить бути справжнім християнином, бути святим. Ікона також є відображенням християнських ідеалів, свідченням про вічне життя – заради цього вона і писалася. Іноді відбуваються незвичайні речі, які пов’язують з іконами – і такі образи називають чудотворними. У церкві це пояснюють так: Господь використовує ікону, щоб через неї щось людині відкрити, пояснити, дати знак – і тоді вона сприймає це, як диво.

– Робота з іконами в музеї  відрізняється від роботи з іншими експонатами?

– Щодо зберігання, реставрування – відмінностей немає, але що стосується екскурсій, вивчення, особистого ставлення – звичайно. Адже ікона –  не тільки витвір мистецтва, але і сакральна річ, предмет культу, святиня (перш за все святиня). І на екскурсіях ми це підкреслюємо. Адже у багатьох є сімейні ікони, але люди не завжди розуміють їх цінність, іноді хочуть позбутися їх. Не варто так ставитися до сімейної реліквії, яка оберігала родину, через яку йшло благословення від предків. І ми намагаємося про це говорити. Також на екскурсіях йдеться не тільки про художню цінність ікони – про стилістику, про технології – а й про її богословську суть. Бо в храмах можна хіба що подивитися на ікони, а дізнатися про них більше ніде. Тому   в музеї намагаємося дати цілий комплекс уявлень про ікону. Я думаю, що це дуже важливо.