Однак ідеться здебільшого про поверхневі виклики, тоді як мало хто включає до аналізу фундаментальні речі. Реформування земельних відносин, зокрема в Україні, — це проблема не стільки економічного й суспільно-політичного, скільки природничого характеру. Залежність суспільства від природних факторів очевидна. Тож бажаним є міждисциплінарний аналіз земельних відносин на межі юриспруденції, суспільствознавства, медицини, екології, сільськогосподарських технологій.
Поняття земельних ділянок з невеликими уточненнями асоціюється з поняттям екосистеми. Земля (в розумінні субстрату) так само, як і людина, — частина екосистеми. Виходить, що частина — людина — претендує на володіння системою. Звісно, з юридичних позицій потрібно надати визначення зв'язку між людиною і землею. Однак при цьому слід обумовлювати, що в цьому разі поняття власності має особливий відтінок. Воно не тотожне поняттю власності на продукти людської праці.
Спеціалісти наводять прецеденти того, що передача землі приватному бізнесу робила АПК продуктивнішим (наприклад у Бразилії). Добре відомо, що завдання підсистеми, ефективність їх виконання не дорівнюють завданням усієї системи. Наприклад, підсистема — двигун — найефективніше функціонує на номінальних обертах, але для якнайкращої роботи системи — всієї машини — оберти потрібно іноді форсувати, а іноді стишувати. Багато подібних прикладів відомо і в біології. Отже, слід розуміти, що сільське господарство, АПК — це тільки підсистеми соціально-економічної системи — держави. Інтереси підсистем не мають ставати детермінантами розвитку держави.
Уявлення про властивості землі тісно пов'язані з розвитком наукової картини світу. Погодьтеся, уявлення про цінність землі в доісторичні часи відмінне від уявлень античного часу; феодальний устрій приніс також зміни в людську свідомість; ще інший пласт властивостей землі, а отже, й цінностей відкрився за науково-технічної революції. Сьогодні є всі підстави говорити про те, що в майбутньому людина сфокусує увагу на нових цінностях землі, які поки що залишаються малоактуальними. Це, зокрема, здатність землі формувати екосистемні послуги; бути модулятором здоров'я людини, а отже, засобом для охорони здоров'я; слугувати платформою для інтелектуальної праці (в селекційній справі та інших природничих дослідженнях).
Беручи все це до уваги, не варто копіювати досвід інших країн у земельних реформах. Адже цей досвід формувався не лише за інших геополітичних, суспільно-економічних обставин, а й на основі вчорашніх концепцій наукової картини світу. Зараз в України є можливість угадати наперед розвиток ідей про екосистеми і сформувати свій власний курс найбільш прогресивно.
Та повернімося до питання підсистем і систем, висвітлимо його на прикладах. Рівень забруднення довкілля тісно залежить від процесів, які відбуваються в екосистемах. Без чистоти довкілля годі думати про ефективність рекреаційного туризму. Відомо, наскільки значним у сучасному світі є попит на туристичні послуги, — на них спирається економіка зокрема такої великої країни, як Іспанія. Якщо сільгоспвиробники приморських районів України здійснюватимуть інтенсивну хімізацію, то розвиток туризму (пов'язаного з пляжами) неможливий. Між агробізнесменами і бізнесменами туризму виникає очевидний конфлікт інтересів. Урегулювати його може лише вища система — держава. Втім, проблема забруднення довкілля сільським господарством гостра не тільки для районів потенційного туризму, але і для місцевого населення всієї України. Негативні наслідки хімізації призводять до додаткових медичних витрат наших співгромадян. Подібні ефекти створює не лише хімізація, вони постають у результаті зміни гідрологічних процесів, вирощування алергенних культур тощо.
Значна частина сільгоспугідь України перебуває на межі деградації: схилові, засолені, закислені ґрунти. Тут потрібні меліорації, спеціальні режими використання. Безпекою родючості можна управляти за умови цілісного погляду на використання певного ландшафту, зокрема, на геохімічних засадах. Для нашої країни це не новина. Так, у другій половині ХХ ст. практикувався один із прикладів такого управління — контурно-меліоративна організація території. Ці заходи невигідні з точки зору бізнесу — окремого приватного власника, тому в світі набув поширення досвід регуляції та контролю цих заходів із боку держави.
Турбує запитання: якою буде доля цих земель у майбутньому? Площа деградованих сільгоспугідь в Україні вимірюється мільйонами гектарів. Не виключено, що найуспішніші бізнесмени скуплять усі родючі ділянки, а проблемні угіддя залишаться в руках власників паїв і держави. Або бізнесмени скуплять також і проблемні угіддя і за короткий час перетворять їх на біологічні пустелі.
Дотації у сільське господарство відкривають перед державою відразу низку можливостей. Зокрема, це заохочення до відтворення родючості угідь. Також це захист внутрішнього споживача сільгосппродукції від високих цін, а разом із цим і надання переваг агровиробникові перед зарубіжними конкурентами. Державні дотації в агросферу практикуються в багатьох державах світу і є виправданим заходом. Однак існує ризик того, що в Україні цей захід набуде патологічного вигляду. Спочатку землі буде викуплено агрохолдингами, особами-мільйонерами, а потім ці землевласники лобіюватимуть державні дотації для свого агробізнесу… І знову потечуть річкою кошти з кишень пересічного громадянина України до капіталістів. Хіба не проходила Україна цього уроку на прикладі вугільних шахт у 1990-х роках?
Сьогодні порушується питання про всеукраїнський референдум щодо продажу землі. Як уже зазначалося, земля і людина — складові екосистем. Чи є пересічний українець настільки екологічно освіченим, щоби приймати рішення?
Чи багато хто з нас сьогодні уявляє, як організовуються біогеохімічні цикли біогенних елементів на глобальному і локальному рівнях? У кого на слуху словосполучення "екосистемна послуга"? Може, хтось знає про land trust як альтернативу бізнесовому використанню землі? Чи розуміє хтось, що в складі пестицидів наявні агенти, що розупорядковують гормональні процеси або діють як мутагени із проявом дії в наступних поколіннях? Схоже, що навіть значна частина вчених, викладачів нині буде спантеличена цими запитаннями.
Сьогодні референдум щодо земельних відносин — це відверта маніпуляція свідомістю громадян України. Втім, припустимо, що найближчим часом буде реформовано освітні програми з метою піднесення екологічної свідомості громадян України. Нехай навіть у цьому допоможуть передові зарубіжні освітяни і буде поставлена чергова галочка щодо інновацій. Екологічна освіта — це не інструктаж з охорони праці. Ідеї мають бути осмислені, закарбовані поколіннями людей різного віку. На це знадобляться щонайменше десятиліття.
Іншим ризиком вищезгаданого референдуму є провокація конфлікту між групами українського суспільства. Згадаймо про той формальний підхід, за яким у 1990-х роках територія того чи іншого колгоспу, радгоспу порівну ділилася між колгоспниками і радгоспниками, включно з пенсіонерами. За бортом розпаювання залишилися ті, кого систематично скеровували на сезонну допомогу сільгосппідприємствам за часів СРСР: сільські робітники й службовці, працівники інфраструктури АПК на зразок "райагрохімій", сезонні трудові мігранти, не кажучи вже про студентство і багатьох працівників міських підприємств. Паїв не отримали навіть численні селяни, які більшу частину життя пропрацювали в колгоспах і радгоспах, але вийшли на пенсію з інших установ. Це перший аспект поділу сучасного українського суспільства.
Друга причина поділу — економічні статки й особисті традиції. Одним людям вони дають змогу купувати імпортні продукти харчування, інших роблять жорстко залежними від вітчизняного агровиробника.
Відповідальним державотворцям варто добре усвідомити цей ризик, аби не розпалити чергового внутрішнього конфлікту в українському суспільстві.
Насамкінець абсолютно вірогідним є те, що питання на референдумі формулюватиметься так, що відповідь буде такою, якою хоче той, хто питає, як то кажуть: питання "по-одеському". Навряд чи щоб пересічний громадянин міг уточнити зміст питання чи мав механізми його коригування.
***
Не можна однозначно стверджувати, що ринок землі не потрібно відкривати, але в процесі необхідно вирішити кілька обов'язкових питань.
Держава не повинна повністю втрачати контроль над будь-якою ділянкою. Необхідно передбачити механізми націоналізації ділянки, зокрема для випадків невигідного для суспільства/громади використання. Крім того, за українським народом необхідно залишити право на зміну державного курсу розвитку: скажімо, від товарного агровиробництва до діяльності науково-дослідних установ на землі, до прагнень філантропії. Потенційно це принесе більшу користь суспільству інтелектуальною продукцією, якістю довкілля.
Законодавство із земельних відносин має забезпечувати якомога більшу гнучкість розвитку держави, громад і приватних власників у майбутньому. Закони не повинні стати вироком Україні бути аграрною країною. Наведемо таку ілюстрацію. Україна — одна з найменш заліснених країн Європи. Можливо, наші нащадки настільки добре зароблятимуть на високих, інтелектуальних технологіях, що схочуть вилучити землі із сільськогосподарського фонду і посадити там ліси.
Проведення в Україні референдуму щодо ринку і власності неприпустиме за обставин неналежного рівня екологічної освіченості громадян. Якщо Україна витримала три десятиліття існуючого правового стану земельних відносин, то варто почекати ще до досягнення кращого розуміння суспільством проблем поводження з природними ресурсами, цим самим прийдешні покоління будуть захищені від наших помилок. Відштовхуватися потрібно від довгострокових майбутніх інтересів населення України, від історичного минулого й сучасного геополітичного стану. Досвід зарубіжних реформ можна враховувати тільки як додатковий аргумент.
Таким чином, поспіх в екстреному прийнятті політичних реформ із земельних відносин терміново слід переорієнтовувати на привернення уваги українського суспільства до необхідності комплексного аналізу проблеми, зокрема до дискусії із залученням експертів із різних галузей науки.
