Русифікація. Фільм-дослідження про українську мову зняли у 5 країнах

В Україні вийшов у прокат документальний фільм-дослідження про українську мову «Соловей співає. Доки голос має».

Уперше в історії української документальної журналістики, кажуть автори, вони показують мовне питання через досвід інших країн. Зокрема, проводиться паралель із Білоруссю та Ізраїлем. Творці фільму намагаються знайти відповідь, чому в ХХІ столітті в Україні спілкуватися українською мовою для багатьох громадян є нонсенсом. Вони занурюються в історію, досліджують сучасність, виявляють та руйнують міфи щодо української мови.

Знімали документальну стрічку в п’яти країнах – Україні, Білорусі, Ізраїлі, Великій Британії та США. Упродовж трьох років над нею працювала команда з десяти однодумців під керівництвом журналістки й письменниці Лесі Воронюк.

Прем’єра стрічки відбулась в Києві, а цими днями кілька показів провели в Дніпрі. Завдяки місцевим активістам вони були безкоштовними.

Про роботу над фільмом, його місію й маленьку особисту боротьбу за мову Радіо Свобода розпитало в однієї зі співавторів, журналістки Анастасії Федченко.

Анастасія Федченко, одна з творців фільму про мову «Соловей співає»

– Анастасіє, як ви потрапили до цього проєкту? Яким був ваш внесок у фільм?

– Мене запросила моя подруга Леся Воронюк, авторка ідеї та сценарію. У нас була команда однодумців. Я працювала як журналістка. Працювала над фільмом у перервах між основною роботою. Брала вихідні і їздила на зйомки. Це були зйомки в Києві, зокрема.

Їздила на зйомки на Луганщину, де досліджувала русифікацію українських прізвищ, яка була частиною масштабної русифікації. Наприклад, один із наших героїв розказує, як його батько з Каплуна став Каплуновим. Йому просто дописали оце російське закінчення «-ов». Це було масове явище.

У тому селі чимало таких русифікованих прізвищ, і глядач це побачить. Це було масове явище не тільки на Луганщині, де ми це знімали, а й по всій Україні, коли, наприклад, козацьке прізвище Решетило перетворювалось на Решетилов.

Діалектична мапа української мови станом на 1871 рік. Автори: П.П. Чубинський, К.П. Михальчук та К.Л. Маржецький

Також я їздила в Миколаїв. Ми знімали курси української мови, які користуються попитом, на них ходить щороку дедалі більше людей, хоча ініціатори курсів не думали, що так буде. Існує міф, що Миколаїв – це російськомовне місто. Ми спростовуємо, зокрема, і цей міф.

У Дніпрі показ фільму розпочався з виконання гімну України

– Але ж, якщо люди ходять на курси, це означає, що вони не знають мови?

– Так, значить. Не знають, але вони хочуть її вивчити. Що важливо в мові? Вчити й говорити. А все інше докладеться.

– Географія стрічки – це п’ять країн. Що дали зйомки за кордоном?

– Географія стрічки – Україна, Білорусь, Ізраїль, Великобританія і США. Працювали в п’яти країнах і порівнювали становище мов у різних країнах світу.

Наприклад, порівняли білоруську мову й іврит, українську мову й іврит. І зрозуміли, що з білоруською мовою все насправді сумно – Росія вже русифікувала Білорусь.

Це завжди так роблять колонізатори: щоб колонія стала слухняною частиною великої країни, нав’язують свою мову, культуру. Так стається з Білоруссю і таке може статись з Україною, якщо ми теж проковтнемо це і далі будемо думати: «Да какая разница»….

У Великобританії досліджували атлас мов, що зникають. І науковець розповідав, зокрема, про білоруську мову. Показував карту мов, які зникають, які на межі зникнення.

У США ми знімали українського науковця, який там працює. Він розповідав про ставлення до української мови в Україні за Радянського Союзу й частково за Незалежності.

– Що нового відкрили для себе ще в процесі роботи?

– Щоб я дізналась щось надзвичайно нове, сказати не можу, бо я україномовна вже добрий десяток років. Я вчилась і жила в Дніпрі 5 років, його також називають російськомовним містом, але я говорила українською.

Боротьба за мову була важлива для мене в Дніпрі, зараз, коли я живу в Києві, вона так само для мене важлива. Навіть в побуті. Я прошу, щоб мене обслуговували українською.

– Це ваша принципова життєва позиція? Але так було не завжди?

– Так було не завжди. В ранньому дитинстві я розмовляла російською, бо в мене дідусь і бабуся з Сумщини, біля кордону з Росією. Там був російський суржик. Потім я пішла до школи, почала в першому класі говорити українською, але суржик швидко переміг. Я довго говорили суржиком, як говорять на Дніпропетровщині. Якось ми сиділи на перерві з однокласниками і я ніби з боку почула, як вони говорили. І думаю: «Невже і я так розмовляю? Одне слово таке, інше – таке. Така мішанина, жахливо ріже слух».

І я перейшла на українську. Це сталося в 9-му класі. Тоді мої однокласники й вчителі сказали: «Настю, чого ти випендрюєшся? Балакай, як усі».

Але я зрозуміла, що не хочу «балакати, як усі». Я хочу розмовляти правильно, красивою мовою, якою написані найкращі твори української літератури.

Усі 5 років, коли я приїхала навчатись у Дніпро, нічого не змінилось, я спілкувалась українською. Насправді, те, що ти говориш українською, – це не маркер того, що ти з села. Це маркер того, що ти українець. І, до речі, у фільмі ми розвінчуємо міф про українську мову як сільську мову, бо насправді над цим також дуже добре попрацювала імперська машина.

Мапа «Українські говори» з «Атласу України й суміжних країв», виданого у 1937 році у Львові під загальною редакцією Володимира Кубійовича. Видання Наукового товариства імені Шевченка

– Чому це було так важливо для вас – взяти участь у створенні фільму про мову?

– Про мову потрібно говорити, тому що за роки Незалежності не було створено жодного ґрунтовного фільму про мову, ми намагались його створити. Причому це не фільм про мову, яку забороняли, про бідну-нещасну, а ми намагались розвіяти міфи навколо української мови. І мені здається, нам це вдалося.

Про українську мову не можна сказати все, так само, як і про будь-яку іншу мову. Мова – її не виміряєш літрами чи кілограмами. Її не виміряєш навіть словами, тому що порахувати достеменно, скільки слів у тій чи іншій мові, неможливо. Ми насамперед хотіли розвіяти міфи і показати, що мова – на часі.

«Словник московсько-український» і «Словник українсько-московський». Упорядник Віктор Дубровский. Видавництво «Рідна мова», Київ, 1918 рік

– Який висновок має зробити глядач, переглянувши стрічку?

– Про те, що українська мова – це не просто мова спілкування, що це мова українського народу, української нації, що це один із символів і один із оберегів. І, коли кажуть, що мова не на часі, – мова завжди на часі. Коли кажуть, що мову не намастиш на хліб, – а ви пробували її мастити? Може, це дуже смачно?.. Не все треба мастити на хліб. Найцінніші речі – це не речі. І мова – серед них.

– Яка реакція людей на показах?

– Підходять і дякують. І це дуже зворушливо. І ти розумієш, що твоя робота не була даремною.

Під час всеукраїнської акції «Мова об'єднує» з нагоди початку дії закону про державну мову. Київ, 16 липня 2019 року

– Яка подальша доля стрічки?

– Стрічка вже є в прокаті. Зокрема, у Києві. І прокат продовжують і продовжують, бо, як це не дивно, на документальне кіно продовжують іти. Також стрічку уже звозили в Чернівці, показали у Львові, в Івано-Франківську. Нас запрошують по всій країні показати це кіно. За кордон також кличуть, зокрема українська діаспора.

Стараємось подаватись на фестивалі. Коли завершиться фестивальна історія стрічки, тоді, ймовірно, ми її подамо до показу на телебачення. І, можливо, тоді вона з’явиться на якомусь із ресурсів у доступі.

– Що було найскладніше для вас у роботі над фільмом?

– Для мене не було нічого складного. Бо це – не про роботу. Це – про те, що для мене важливо. Я люблю свою мову й хочу, щоб інші люди нею говорили. Це – про любов. А любов не може бути складною.