«Російські паспорти» в Херсоні та Мелітополі: межа фейку та злочину

Днями російський диктатор підписав документ під назвою «указ президента № 304» «о внесении изменений в указ № 183» «об определении в гуманитарных целях категорий лиц, имеющих право обратиться с заявлениями о приёме в гражданство российской федерации в упрощённом порядке».

За цим нарочито казенним формулюванням простий факт: росія розпочала «прийом в своє громадянство» мешканців окупованих нею в березні цього року частин Херсонської та Запорізької областей. В цій статті спробуємо розібратися що відбувається.

Для початку розплутаємо «бюрократичний клубок навкруги» цього указу. Вся його суть в тому, що перелік, встановлений указом № 183 2019 року розширюється. Раніше «спрощений порядок отримання російського громадянства» був заявленим для Донецької та Луганської областей, а тепер він стосується також Херсонської та Запорізької областей.

В свою чергу, 183-й указ посилається на восьму частину 14 статті російського закону про громадянство, відповідно до якої «іноземні громадяни та особи без громадянства мають право звернутися з заявою про прийняття до громадянства російської федерації в спрощеному порядку…якщо вказані особи та особи без громадянства належать до категорій іноземних громадян та осіб без громадянства, що визначені президентом російської федерації» [1].

Ця норма, що з’явилася в законі в 2018 році, дозволяє російському керівнику на власний розсуд визначати будь-яку категорію іноземців будь-де для спрощеного отримання російського громадянства. Такий розсуд оформлюється указом. Спершу цей механізм «застосували» до українських громадян на окупованих територіях Донецької та Луганської областей, а тепер «поширили на нові окуповані території».

Діяльність, яку Агнія Грігас з «Atlantic Council» влучно охарактеризувала як «паспортний експансіонізм», почалася не вчора. Від самого розвалу СРСР Москва намагалася утримати в своїй орбіті якомога більше громадян нових незалежних держав, зокрема через видачу їм російських паспортів. Російський закон про громадянство 2002 року передбачив можливість надання громадянства росії в спрощеному порядку всім громадянам колишнього СРСР.

Росія активно користалася цією можливістю, пропагуючи та видаючи своє громадянство всім бажаючим, в тому числі в таких регіонах як окупована нею частина Молдови, Абхазія, Південна Осетія, а також і Крим до 2014 року [2].

В принципі, нічого очевидно злочинного в такій діяльності не було, адже за Загальною декларацією прав людини, ніхто не може бути позбавлений права змінити своє громадянство [3]. Видача паспортів росії, звичайно, давала іншим державам привід для непокоєння, але довгий час в Україні не робилося майже нічого для протидії такій «паспортній експансії».

Хіба що за українським законодавством особи, які володіли одночасно українським і російським паспортом вважалися виключно громадянами України, а не росії, оскільки Конституція України прямо забороняє подвійне громадянство. Вона ж забороняє примусово позбавляти громадянства, і не робить у статті 25 виключень для випадків отримання громадянства іншої держави [4]. Тож наявність в значної кількості громадян України в Криму та в інших регіонах ще й російського паспорту фактично ігнорувалася.

Процес радикально пришвидшився у лютому 2014 року, коли до Криму примчалася ціла делегація російських парламентарів, що пропагували отримання російських паспортів, натякаючи на подальший «референдум» щодо статусу Криму» [5]. Це відбувалося тоді, коли сама росія визнавала Крим українським.

Звичайно, після так званого «референдуму» та встановлення російського контролю, одним з першочергових завдань держави-агресора стало «формальне закріплення» за собою населення окупованої території. Згідно з так званим злочинним «договором про прийняття Криму до складу росії», всі громадяни України, що мешкали на території АР Крим та міста Севастополя нібито «автоматично ставали громадянами Росії, якщо тільки не заявляли про своє бажання залишитися в громадянстві України» [6]. Не будемо зараз зупинятися на тому, що далеко не всі кримчани були згодні з такою постановкою питання, що виразив Олег Сенцов своїм сказаним на судилищі «я не кріпак, щоб із землею мене передавати». Зупинимося поки на юридичному боці питання.

В міжнародному праві є спосіб набуття громадянства що зветься «трансфертом». Він передбачає автоматичне набуття громадянства всіма мешканцями певної території в разі зміни її правового статусу. Найчастіше трансферт зараз використовується при утворенні нових держав [8]. Найбільш близький для нас приклад тут – автоматичне набуття громадянства України практично всіма мешканцями колишньої Української РСР після проголошення незалежності нашої держави.

В принципі, трансферт може застосовуватися і при передачі частини території однієї держави іншій держави. Проблема з «кримським трансфертом», в тому, що самого по собі факту зміни правового статусу території не було. Крим не став «частиною росії», а залишається територією України, його статус не «російський», а окупований.

Так само окупованими росією є частини Донецької і Луганської областей, де «видача російського громадянства в спрощеному порядку» почалася в 2019 році, та частини Запорізької і Херсонської областей, де вона почалася в 2022 році.

Різниця з Кримом полягає в «правовій підставі» набуття «громадянства». В Криму – це нібито фейковий «трансферт», за яким нібито «громадянство особа набуває автоматично, якщо не заявить про відмову від нього». На інших окупованих територіях України фейкового «трансферту» не відбувається. Формально нібито відбувається «добровільний вступ до громадянства росії осіб» нібито «за їхнім власним бажанням». Це більше нагадує російську «паспортизацію» в окупованих частинах Молдови та Грузії, а також в Криму до 2014 року, ніж в окупованому Криму в 2014 році та пізніше.

Однак, дещо спільне в російській «паспортизації» окупованого Криму та окупованого українського материкового півдня все ж спостерігається. По-перше, в обох випадках це робиться на територіях, контролю над якими російська не приховує.

В окупованих частинах Донецької та Луганської областей «надання громадянства» відбувається, як правило, особам, що вже мають «паспорти» так званих терористичних «народних республік». В АР Крим та в окупованих південних областях «надання», тобто нав’язування громадянства відбувається «безпосередньо» громадянам України, і здійснюють його безпосередньо окупаційні російські «адміністрації». По-друге, як сказав злочинний «постійний представник Криму при президенті росії» Георгій Мурадов, «видача російських паспортів жителям Херсонської та Запорізької областей проводитиметься за сприяння Криму та з урахуванням досвіду, отриманого регіоном у 2014 році» [9]. Вочевидь, це слід розуміти так, що до «паспортизації» будуть залучені кримські фейкові «чиновники», що діятимуть за знайомими ним лекалами.

Що це за лекала можна зрозуміти з наявних доповідей по Криму [10]. Проживання в окупації без «паспорту» держави окупанта стане складним, його вимагатимуть для здійснення найелементарніших побутових дій, таких як 9працевлаштування, подорожі чи навіть переміщення всередині одного населеного пункту, надання медичних послуг тощо. Ті, хто не матимуть «російського паспорту», зазнаватимуть різноманітних утисків.

Фактично, відбуватиметься примус до російського громадянства, причому можна передбачати, що цей примус буде значно жорсткішим ніж в Криму, адже в окупованій АР Крим та Севастополі не було активних бойових дій, їхнє населення розглядалося Росією як нібито «майже свої».

Також щодо Криму та Севастополя «назовні» виходило набагато більше інформації, ніж про стан справ в окупованих частинах Запорізької та Херсонської областей, що саме по собі було стримуючим фактором репресій. Зрештою, чим довше триватиме окупація, тим більше наявність «російського паспорту» слугуватиме міткою «свій-чужий», а його відсутність підвищуватиме ризик безсудних покарань та розправ для непокірних.

В Криму примусова «паспортизація» розтягнулася на роки, і дотепер знаходяться громадяни, що принципово відмовляються від громадянства держави-агресора, ризикуючи потрапити, щонайменше, під «депортацію» [11].

Немає підстав вважати, що мешканці Запоріжчини чи Херсонщини поставляться до російського паспорту з «більшим ентузіазмом», особливо тепер, коли російський паспорт перетворився з відносно привабливого документу на, цитуючи радника керівника Офісу Президента України Михайла Подоляка, мітку ізгоя та квиток у концтабір [12].

Навряд чи всі громадяни України з окупованих частин Херсонської та Запорізької областей, що візьмуть російський паспорт, заплямують себе активним колабораціонізмом. Для багатьох отримання паспорту окупанта стане частиною стратегії виживання на окупованій території до моменту її звільнення. Так само як і в  Криму [13], «набуття російського громадянства» вважатиметься агресором «добровільним актом», фактично матиме місце жорсткий примус, про що вже заявило українське Мінінтеграції [14]. Більше того, такий паспорт буде далеко не «безкоштовним». Щонайменш «платою» за нього стане ризик примусу до служби агресору, в тому числі, і примусової мобілізації до його війська [15].

Непросто сказати який вибір буде раціональнішим для мешканців окупованих територій – ризик опинитися без роботи, медичного обслуговування та потрапити до катівні, чи ризик стати гарматним м’ясом. Вочевидь, кожний випадок залежатиме від індивідуальних обставин. Однак в будь-якому випадку, нав’язане «громадянство» не стане основною проблемою для мешканців окупованих територій після перемоги України, адже відповідальність за це нестиме в першу чергу держава-окупант.

Нагадаємо, що за статтею 45 Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі, забороняється «примушувати жителів окупованої території присягати державі-супротивнику» [16]. Відповідно до статті 5 Конвенції про ліквідації всіх форм расової дискримінації, держави зобов’язалися забезпечити рівноправність усіх перед законом без розрізнення, зокрема, національного походження, для здійснення людських прав, в тому числі, права на громадянство [17]. Ймовірне порушення примусовою «паспортизацією» цієї норми дає Україні підстави для звернення до Міжнародного Суду ООН з позовом проти росії, наслідком якого може стати не тільки визнання порушення, але й цілком матеріальна компенсація.

Крім того, переслідування, пов’язані з відмовою від набуття «російського громадянства», можуть потрапляти під критерії злочинів проти людяності, визначені статтею 7 Римського статуту Міжнародного кримінального суду, а примус українських громадян, включно із тими, яких примусили до отримання «російського паспорту», до служби в російських військах, може бути воєнним злочином в значенні восьмої статті Статуту.

Формальне або фактичне позбавлення відмовників деяких прав, наприклад, на комерційну діяльність, чи можливостей наприклад, отримати медичну допомогу може бути як злочином проти людяності, так і воєнним злочином за міжнародним кримінальним правом [18], а також вважатися порушенням законів та звичаїв війни в значенні статті 438 Кримінального кодексу України [19]. За такі діяння повинна наставати індивідуальна кримінальна відповідальність – як організаторів, так і безпосередніх виконавців злочинної «паспортизації».

Юридичні підстави для визнання нікчемними будь-яких фактів, пов’язаних з нав’язуванням російського громадянства в Запорізькій та Херсонській областях є, так само як і підстави для притягнення за ці діяння росії до міжнародно-правової відповідальності, а окремих осіб – до індивідуальної кримінальної відповідальності.

Практичне засудження як держави-агресора, так і її агентів, стане можливим після перемоги України та деокупації всіх південних українських регіонів – сподіваємося, скорої.