Роман Бондарчук: «Фінансування українського кіно – питання національної безпеки»

Наприкінці листопада документальна стрічка 33-річного уродженця Херсона Романа Бондарчука «Українські шерифи» здобула спеціальний приз журі на Амстердамському фестивалі документальних фільмів IDFA. Фільм було представлено в основному конкурсі цього найбільшого європейського форуму неігрового кіно. Картина розповідає про те, як змінилося життя невеликого південного села Стара Збур’ївка з початком війни. Проект знятий у ко-продукції України, Латвії та Німеччини. Для Романа це повнометражний дебют, крім того, «Шерифи» стали першою українською роботою, відзначеною нагородами IDFA.

Журі підкреслило: «Цей фільм є захопливим і сповненим гумору універсальним портретом громади, яка намагається навести лад серед щоденної незадоволеності й непорозумінь, й утримати світ шляхом винахідливості, терпіння і здорового глузду. Режисура та операторська робота в поєднанні з епізодичністю оповіді детально відображають життя українського села між давніми традиціями й прийдешньою війною». «Після нагородження один із членів журі підійшов сказати, що їм вдалося нагородити фільм за його кінематографічні якості, а не тільки за важливу тему», – каже український режисер.

Зараз фільм «Українські шерифи» йде у прокаті в Голландії, потім заплановано прокат у Польщі. В Україні стрічку можна буде побачити в березні майбутнього року на фестивалі Docudays UA. Тим часом Бондарчук із командою завершують роботу над другим документальним фільмом «Диксиленд» – про дитячий джазовий оркестр із Херсона. Вихід стрічки заплановано на січень. І паралельно команда готується до знімання першого ігрового фільму «Вулкан».

Forbes поговорив із Романом Бондарчуком про його фільм, про сучасну українську документалістику і про вітчизняну кіноіндустрію загалом.

– Як з’явилася ідея «Шерифів»?

– Є дві історії: коротка й довга. Коротка – у батьків моєї дружини Даші є дача у Старій Збур’ївці. Живучи там, ми так чи інакше стикалися і з шерифами, і з головою, бували на їхніх святах. Нас цікавили ці люди. Для нас як містян це життя в селі здавалося екзотичним, романтичним – було відчуття, що в цьому є таємниця.

А довга історія: у 2011-му ми робили цикл короткометражок «Нові герої». Шукали людей, які не тільки протистояли корумпованому державному апарату, а й досягли успіхів на своєму місці. Ось голова Маруняк боровся з районною владою, яка грабувала землі на березі, що належали селу, і продавала їх багатіям із Києва. Його підставили, кинули у в’язницю. Але все село встало за нього. Мітингували, писали в усі інстанції, діяли дуже згуртовано – і його випустили.

Ми знімали про це, і дуже перейнялися. Сам голова – цікава людина, з ним було про що поговорити. Він почав розповідати, що у нього в селі є й дитячий садок, і те, і те, а ще є шерифи. А коли ми познайомилися із шерифами, і вони розповіли пару історій про свою роботу – наприклад, про перехідну труну сільради, у якій вони ховають бідняків, я зрозумів, що це – кіно. Загалом працювали над фільмом три роки.

– Що було найскладнішим?

– Зазвичай, коли знімаєш знайомі для себе ситуації, ти можеш передбачити, як вони будуть розвиватися, або спровокувати їхній розвиток. А тут ми виявили, що середовище це не знаємо, не можемо цим життям керувати, і нам треба ловити моменти. Залишалося тільки сидіти й чекати.

– Коли ви зрозуміли, про що ця історія?

– У мене з цим досі великі проблеми. Ми почали з невинної ідеї зняти фільм про експеримент у селі, у якому дуже рідко з’являється міліція, і тому селяни розв’язали проблему охорони правопорядку самостійно. Все це було досить оптимістично, весело й мило, а потім почався Майдан, потім війна. Ми приїхали знімати взимку, всі тільки й говорили, що про війну, про повістки, чоловіки боялися, що їх призвуть.

Коли ми подивилися в монтажній кадри, зняті влітку, до Майдану, і зимову частину – виявилося, що це два різні фільми. І тоді ми почали будувати мости. Стало зрозуміло, що фільм – про сьогоднішню Україну. Тобто, живуть наші герої ніби на дні моря, куди шторми не доходять, але на них однаково все це вплинуло. Адже село – це маленький зліпок держави. Є всього потроху, навіть свій власний сепаратист. Ми зрозуміли, що говоримо про те, що з нами відбувається, про те, як ми себе почуваємо, не будучи на війні, але живучи цією війною.

– Що в цій ситуації здивувало найбільше?

– Стан свідомості моїх земляків. Міфи і їхнє культурне наповнення. Прекрасні люди, дуже з ними цікаво, дивовижні історії, роман можна писати… Але коли мова доходить до того, яке кіно або музика їм подобаються, то це переважно Жеглов і Шарапов, помножені на російські серіали, плюс, найчастіше, шансон. І коли дискусії переходять у площину того, з ким і за що ми воюємо, і хто ми такі, то шерифи можуть ще відповісти, а от селяни – не всі. Культурний багаж – це ж питання нашої загальної безпеки, і він у них ось такий. Не український.

Дивно ще було виявити, наскільки ритуальне це суспільство. Колядки змішалися з дідом Морозом, у країні нова війна, а вони йдуть святкувати 9 травня біля золотого Альоші, який невідомо, чий солдат – наш чи ні. Тобто всі ці парадоксальні речі, зібрані в одному місці, багато про нас розповідають.

– Яким є, за вашими спостереженнями, стан справ у нашій документалістиці – особливо у світлі того, що відбувається у країні останні два роки?

– Українських документальних фільмів з’являється більше, і вони дедалі кращі. Це видно й за програмою останнього фестивалю Docudays UA, де тільки в конкурсі було п’ять українських фільмів, плюс окрема позаконкурсна програма вітчизняного кіно. На IDFA в конкурсі, окрім «Шерифів», була ще Alisa in warland (режисери Аліса Коваленко та Любов Дуракова). Не думаю, що за всю історію цього впливового документального форуму туди в один рік брали відразу дві українські стрічки.

Зараз документалістами стають дуже різні люди. Наприклад, фотографи Олександр Течинський, Олексій Солодунов і Дмитро Стойков зняли дуже успішний фільм про Майдан «Все палає». Марина Врода («Пінгвін»), Світлана Шимко («Медик йде останньою») роблять чудове кіно, навчаючись професії за кордоном. Катерина Горностай, випускниця школи Марини Розбєжкіної (фільм «Крізь Майдан»), повернулася з Москви жити і працювати на батьківщину. Катерина, до речі, ще й режисер монтажу «Українських шерифів».

Ще до Майдану художник Петро Армяновський із Донецька влаштувався спостерігачем на парламентських виборах і зняв дуже іронічний документальний фільм «М’ясокомбінат» про виборчу дільницю. Сергій Лисенко, який знімав раніше ігрове телекіно, теж переключився на документалістику: випустив картину про хірурга Миколу Амосова, а тепер робить кіноцикл про волонтерів і активістів Майдану. Сам він теж став волонтером. Музикант Остап Костюк зняв прекрасний фільм «Жива ватра», хоча спочатку планував досліджувати гуцульську музику. З об’єднання «Вавилон 13» вийшло багато цікавих авторів.

– Чому раптом такий розквіт?

– Для документального кіно не потрібно так багато ресурсів, як для ігрового. Основне – це час і завзятість.

– Але ресурси однаково потрібні. Як вам вдалося роздобути фінансування?

– Наша команда (я, мій співавтор і продюсер Дар’я Аверченко і звукорежисер Борис Петер) починала знімати без бюджету. Змонтували трейлер, написали синопсис, і Дар’я почала розсилати заявки в різні фонди й на пітчинг. Ми зустріли продюсера з Латвії Улдіса Секуліса, який захопився матеріалом і став нашим головним продюсером. Нас підтримав грантом голландський фонд IDFA Bertha: завдяки їм ми змогли продовжувати знімати приблизно два місяці. Потім ми отримали ще один грант, від фонду «Відродження»: на дослідження роботи шерифів і створення веб-сайту про них.

Коли матеріалу стало більше – нас взяли на пітчинг East European Forum у Празі, де ми здобули відразу два призи, потім з’явилася компанія «Тасковскі-фільм» із Німеччини, що вступила з нами в ко-продукцію, за ними у проект увійшов телеканал ZDF Arte. Потім ми подали чорновий монтаж фільму на міжнародний воркшоп DOK.incubator – де визнані експерти з різних країн оцінювали нашу роботу й консультували, що і як можна вдосконалити.

Процес дуже нешвидкий, і не менш складний, ніж знімання. Але це того варте: після всіх пітчингів і презентацій про проект дізналися представники індустрії за кордоном, ми отримали прем’єру на фестивалі класу «А», про нас пишуть у Hollywood Reporter і Screen International, «Шерифів» покажуть на Arte. Ймовірно, хороший фільм можна зробити і швидше. Але для того щоб його інтегрували у міжнародний обіг і показали великій аудиторії у світі, цим треба займатися із самого початку.

– Українське кіно (будь-якого жанру) приречене бути дотаційним?

– Я не експерт, але, по-моєму, в усьому світі мистецтво дотаційне. Той самий канал ZDF Arte, який фінансує виробництво дуже багатьох документальних фільмів, існує з податків Німеччини та Франції. Вони показують хороше кіно, концерти класичної та сучасної музики, дозволяючи відчувати своїм глядачам належність до загальної культури, а не думати про відмінності та образи, яких між Францією й Німеччиною було достатньо в минулому. Засновники каналу прекрасно розуміють, навіщо вони за це платять, що культура – це їхня безпека зокрема.

У наших реаліях дотувати виробництво українського кіно було б дуже розумно. Хоча б для того, щоб збільшити присутність українських персонажів на екрані. Щоб знайти, нарешті, наші нові міфи й нових героїв. Щоб об’єднати людей.

– Документалістика в таких умовах може собі дозволити бути не соціальною?

– Гадаю, вона не може бути не соціальною. Навіть якщо знімати виключно локальну, персональну історію, соціальне проступить у деталях: що люди їдять, який одяг носять, у яких інтер’єрах живуть, про що мріють. І час зараз дуже важливий: все навколо дуже швидко змінюється, ці події і стани потрібно фіксувати, хоча б для історії, щоб можна було дослідити й розбиратися. І мені б дуже хотілося, щоб розбиралися ми за фільмами, знятими нашими режисерами.