Рідна мова Корнія Чуковського – українська

На казках «Муха- Цокотуха», «Доктор Айболить», «Мийдодір» та інших віршах і казках Корнія Чуковського виросло не одне покоління радянських дітей. Але мало хто знає, що для Чуковського, який писав російською, рідною мовою була українська. Про це Радіо Свобода розповів його онук Дмитро Чуковський.

Для початку особиста історія. У моєму дитинстві купити хороші дитячі книжки було непросто. І мій дідусь написав Корнієві Чуковському, що у нього є маленька внучка, але, на жаль, книг Чуковського в магазинах не знайти. Через деякий час поштою ми отримали книгу від самого письменника. Його онук Дмитро Чуковський згадує, що він, як і інші члени сім’ї, допомагав дідусеві Корнієві Івановичу в поштових справах.

– Я забирав книги і повинен був нести їх на пошту і все це розсилати. Ми всі, не тільки я, а також моя сестра, мій брат, всі якось в цьому сенсі повинні були дідові допомагати. І робили це з великим задоволенням. Ми так само розбирали пошту, оскільки вона приходила головним чином на московську адресу, а потім потрібно було все це привезти в Передєлкіно під Москвою, де був заміський будинок. Було дуже багато листів. Разом з дідом ми сортували їх. Якщо там був поштовий переказ, наприклад, за публікацію якої-небудь казки, він завжди говорив: «Треба знати, як моргати, щоб карбованців дістати».

– Корній Чуковський писав російською, але в одному інтерв’ю Ви сказали, що рідною його мовою була українська.

– Справа в тому, що у нього ж не було батька. У нього була мама, яка була за походженням із селян Херсонської губернії. Вона була за нашими поняттями малограмотною. За спогадами мого батька, вона соромилася говорити російською, бо розуміла, що в неї багато вад у цьому сенсі. Вона говорила, звичайно, з Корнієм Івановичем українською. Це була її мова. Коли він став дорослішати, можливо, якось ця мова перейшла у російську, звичайно, стала її основною, але спочатку те, що він чув від своєї мами: колискові, казки – що могла розповідати жінка селянського походження – все це було українською. Вона була прачкою, годувала сім’ю з трьох осіб. У мого діда була ще сестра Маруся. Тож, його мамі було дуже важко, але попри це вона зуміла все-таки віддати мого діда в дитячий садок, де він познайомився якраз із Володимиром Жаботинським (майбутній відомий єврейський письменник та політичний діяч – ред.), а потім – до гімназії, в якій він не довчився, але тим не менш, отримав базові знання.

– Відомо, що Корній Іванович не тільки любив Шевченка, Котляревського, а й знав напам’ять «Кобзар»...

– Він завжди дуже багато уваги приділяв Шевченку. Для нього це був поет, якого він дуже добре відчував. Наприклад, в 1939 році, коли в Києві був письменницький пленум з нагоди 225-річчя Шевченка, Корній Іванович там робив дуже велику доповідь з приводу його перекладів. Політичну доповідь робив хтось інший, а його була саме про те, як перекладати Шевченка. Він провів велику дослідницьку роботу. До речі, одна частина його книги «Високе мистецтво», про мистецтво перекладу, присвячена якраз Шевченкові. По-перше, через те, що йому було це дуже близько. Він і розумів, і відчував цю мову. По-друге, це був чудовий для нього приклад, наскільки близькі споріднені мови важкі для перекладу. Він наводив дуже багато нісенітниць – прикладів неправильного перекладу навіть великих поетів. Перед самою війною йому запропонували скласти велику збірку перекладів Шевченка і призначили редактором. Це було для нього дуже важливо, особливо в ті роки, коли від дитячої літератури він був штучно усунений. Він запропонував російським поетам, дуже статечним – таким, як Твардовський, Ушаков, Пастернак, перекласти вірші Шевченка. І ця тема його завжди дуже хвилювала.

– Як часто Вам розповідав Корній Іванович про своє дитинство, яке він провів в Одесі?

– Наприклад, ми обідаємо, і він раптом згадує, що зараз чудовий час, дозріли вишні, і було б добре зробити вареники з вишнями. Це його улюблена їжа була. І назву цієї страви він вимовляв по-українськи. Він багато писав про своє дитинство, наприклад у повісті «Срібний герб». Він чудово пише там про людей, які зустрічалися йому на цій Новій Рибній, де він жив в Одесі, про їхні розмови, передає специфічну вимову. Він все це намагався передати: грецька громада, болгари, українці. Він знав багатьох цих людей. Все його дитинство пройшло серед них. Це все ж був такий торговий район. Це не був привілейований район Одеси, де жив той же Жаботинський. Поруч базари, торговий люд, недалеко море, рибалки, контрабанда. Все це було у нього на очах. Він все це бачив, чув, вбирав у себе.

– А Ваш батько Микола Корнійович і тітка Лідія Корніївна – вони розуміли українську мову?

– Треба сказати, що своїм дітям йому не вдалося прищепити цю любов. Це приклад того, наскільки важливо цю мову мати з дитинства, увібрати з молоком матері. Це типовий приклад. Якщо ви прочитаєте листування моєї тітки Лідії Корніївни зі своїм батьком, то ви часто там знайдете настанови батька, який говорить, що «Лідо, займися Шевченком – чудові є матеріали». Лідія Корніївна, як слухняна дочка, не думаю, що вона опиралася цьому, але це було не її. Це теж потрібно було зрозуміти. Якось йому здавалося, що діти повинні це теж відчути. Мій батько теж не займався Шевченком ніколи. Він взагалі любив перекладати, особливо поетичні речі, але це були переклади, головним чином, якихось його знайомих і симпатичних йому письменників – таких, як Первомайський, як Голованівський. Ось це я пам’ятаю.

– А в побуті Ви чули як Корній Іванович говорив українською? Розмовляв він українською з кимось зі своїх земляків?

– Звісно, Корній Іванович увібрав українську мову разом з молоком матері. Дуже смішно, коли вони зустрічалися, наприклад, з Іваном Козловським де-небудь на виступах в Москві – це часто бувало – то вони відразу ж переходили на рідну українську мову. Причому, вони іноді співали забіякуваті пісеньки – те, що зрозуміло лише людям, які по-справжньому володіють цією мовою. З того, що я чув, він дуже легко міг переключитися і читати «Євгенія Онєгіна» російською, а потім раптом прочитати якийсь епізод українською в перекладі. Він знав «Енеїду» Котляревського напам’ять.

Були іноді і кумедні історії. Наприклад, в 1969 році до Москви з Америки приїхав професор Рів. Він займався літературою XIX століття. Він приїхав у французьке місто Брест, там найняв мікроавтобус і зі своєю сім’єю – у нього було 4 дітей – поїхав до Москви через всю Європу. Вони їхали по Мінському шосе і вирішили завернути, щоб заїхати в Передєлкіно до Корнія Івановича, з яким Рів був знайомий. І там стався такий казус: один з його дітей сів на велосипед моєї дочки, впав і бідолаха весь подряпався. Моя дружина повинна була його відразу ж обмазати всього зеленкою, природно, він плакав. Цей хлопчик Крістофер Рів потім став відомим актором, майбутнім Суперменом.

Але в той момент, коли хлопчик плакав, приїхав дільничний міліціонер на мотоциклі з коляскою. Там сидів майор, який вискочив і почав вимагати, щоб всі залишили Передєлкіно, оскільки американський громадянин не має права відволікатися від маршруту. І ось, після того, як американці поїхали, Корній Іванович написав гнівного листа міністру внутрішніх справ СРСР. До нас приїхали два генерали, які просили вибачення в Корнія Івановича. Вони піднялися до нього в кімнату нагору і довго щось обговорювали. Потім якось ця справа дуже затяглася, і я також піднявся до діда. Коли я зайшов до нього, то застав дуже несподівану картину. Уявіть собі, два генерали сидять з мокрими очима, витирають сльози, а Корній Іванович їм читає Шевченка напам’ять. Виявилося, вони українці. І для них було надзвичайно приємно чути рідну мову. У Москві, серед усієї суєти і службових турбот, вони раптом знайшли собі таку насолоду.

– А з українськими письменниками-сучасниками Корній Іванович дружив?

– Мені важко сказати чи була це дружба, але недалеко від нашої дачі був Будинок творчості письменників Передєлкіно, куди приїжджали українці. Корній Іванович завжди з ними відразу ж розмовляв українською мовою. Я пам’ятаю, як приходили Микола Бажан, Максим Рильський, якщо вони були в Москві. Він, звичайно, особисто знав усіх класиків української літератури 1920-1930-х років.