Актрису Олену Хохлаткіну в Херсоні пам'ятають добре - більше 10 років вона присвятила херсонському театру ім. Куліша.
Але на початку 2000-х разом із чоловіком, актором Сергієм Ждановим, прийняла запрошення Донецького обласного академічного українського музично-драматичного театру - і переїхала. Час від часу приїздила до нас на «Мельпомену Таврії» з донецьким театром, з класними виставами, які ставали подіями фестивалю.
Але 2014-го довелося починати життя заново - вона залишила Донецьк – місто, яке стало рідним...
Сьогодні Олена Хохлаткіна - актриса Київського театру імені Івана Франка, і під час херсонських гастролей франківців вдалося поспілкуватися з нашою землячкою.
Пані Олено, ми вас і досі сприймаємо як херсонську актрису...
Я теж себе ідентифікую так, як херсонська актриса, тому що я відпрацювала 11 років у цьому театрі, він для мене перший, рідний і, звичайно, я до нього завжди буду дуже тепло ставитися. Я виросла в Херсоні, моя мама живе під Херсоном, це моя маленька батьківщина.
До Херсона повертаєтесь як додому чи в гості?
Мабуть, уже як у гості, бо частіше вже мама у мене гостює. Будь-яка пам'ять пов'язана з людьми, які з тобою були разом, але люди помирають... Усі, з ким я дружила, з ким спілкувалася, - хтось пішов на той світ, хтось переїхав у інші міста. Залишились родичі, залишилася одна подруга, яка теж скоро переїде. Тому, мабуть, і ні до кого буде вже сюди приїжджати - тільки на гастролі...
Олександр Книга ще років 10 після вашого переїзду в Донецьк згадував: «Жданов і Хохлаткіна!..»
Я й досі свою провину відчуваю. Ми були молоді, нам хотілося якихось змін, було бажання побачити нове, до того ж тоді були складні економічні обставини - і в країні, і в місті. Ми поїхали шукати кращої долі і залишили театр не дуже красиво. Тому кожного разу, коли я даю інтерв'ю, я вибачаюся перед Олександром Андрійовичем.
Але Донецьк дав Вам багато і досвіду, і ролей...
Так, це мій золотий період у кар'єрі, я зіграла дуже багато ролей. Хоча заслуженою стала в херсонському театрі, у донецькому отримала звання народної артистки. Там мій дім, там виросли мої діти. Народилися вони в Херсоні, але виросли, пішли в школу в Донецьку…
Зараз уже третє...
Так, зараз ми живемо в Києві. Так склалося - спочатку вимушено. Потроху звикаємо до цього міста, до цього ритму, до театру, який я вже, нарешті, можу назвати своїм, тому що в мене там з'явилися і ролі, і друзі. І я дякую театру Франка і керівництву, що в той період, коли я була розгублена, не знала, що робити - вони взяли мене в цей театр.
До речі, про Вас у театрі Франка всі кажуть: дуже гарна, дуже талановита актриса.
Мені це приємно. Шикарна трупа, шикарні актори, мені дуже комфортно, приємно творити з ними. Але коли ти міняєш місце роботи, то кожного разу треба починати спочатку. І звання - те, що тобі дали десь - сприймається авансом. Так, народна, так, від тебе очікують якості, але ти повинен доводити, що гідний цього звання. Я маю надію, що в мене це виходить.
Київ Вас прийняв до себе, і це добре. А чи були плани повернутися до Херсона? Зрозуміло, що акторам завжди хочеться в столицю...
Ніколи в мене не було таких амбіцій - до київського театру потрапити. Я задовольняюся тим, що маю. У Донецьку я себе відчувала повністю на своєму місці - це був один з найкращих театрів України. Повернутися до Херсона нам не пропонували, але, я думаю, якщо б ми попросили, Олександр Андрійович пішов би нам назустріч - я знаю, що тут в оркестрі працюють люди з Луганського театру. Так сталося, що ми поїхали, як усі переселенці, - на певний час. Поїхали до доньки у відпустку - вона закінчила інститут і працює в Києві. Потім зрозуміли, що все це затягується, а в нас, вибачте, ні копійки за душею. Добре, що є друзі, є дочка, яка взяла на себе всі наші побутові витрати. Але треба було десь і самим щось шукати. Спочатку пішли в кіно, просилися по театрах, і поступово Київ нас затягнув. Так ми і залишилися. Звичайно, Херсон рідніший, але можливостей у Києві більше - для заробітку, для самореалізації. І там були люди, які запропонували роботу - і антрепризу, і зйомки у фільмах, і, врешті-решт, театр Івана Франка прийняв мене. І тому вже кращого або зручнішого нічого вже не шукали. Там нам дуже складно, бо винаймається житло - ви ж знаєте, які ціни на житло у Києві! Так, у Херсоні, мабуть, ми б зняли дешевше, але Херсон крім того, що це пам'ять, це моя мала вітчизна - більш нічого не запропонує і в плані матеріальному, і в плані творчому. Тож ми залишилися в Києві і вирішили підкорювати це місто.
Якими були Ваші перші ролі в театрі Франка, як використовували Ваш творчий потенціал?
Трупа дуже велика, тому, звичайно, треба було чекати своєї ролі. Перша моя роль - Клавдія Іванівна Петухова у «Великих комбінаторах» за мотивами «12 стільців». Я зіграла дуже характерну роль, усім сподобалося, мене прийняли. І було дуже приємно, коли мене сприйняли наші білетери. Вони сказали: «Ви дуже гарно зіграли, ми вас взагалі не впізнали». З цього і почалася моя творча кар'єра в театрі. Потім була «Зірка, або Інтоксикація театром» режисера Станіслава Мойсеєва - мені дали невеличку роль другого плану; потім «Три товариші», де я теж зіграла роль другого плану; потім була казочка... А потім мені запропонували роль Памели. Як мені сказав режисер наш Дмитро Іванович Чирипюк, взяли виставу «на мене», у мене був ювілей - 50 років, така нагода. Нас дуже мало у виставі «Дорога Памела» - 5 акторів, і з партнерами у нас склалися дуже теплі стосунки. Вистава народжувалася в доброму гуморі, в любові - вона ж про любов. Мабуть, глядач це отримує зі сцени. Нещодавно після вистави в Києві мене спитали: «А ти бачила, що було в залі?» - «Ні, - кажу. - Не бачила». - «На твоїй молитві (є там така розмова з Богом) дві жінки встали і почали з тобою молитися». Боже, це так приємно, так несподівано! Напевно, ми домоглися того, що хотіли закласти в цю виставу - це світло, ця любов, любов до людей, яку так важко зараз у собі зберегти, ці цінності людські. У театрі в нас вона добре приймається, може, і херсонський глядач теж її полюбить.
Упевнена, що сподобається.
Завжди є сумніви, завжди. Взагалі, мистецтво - це річ суб'єктивна: комусь подобається «Чорний квадрат» - а комусь «Даная». Тому кожного разу хвилюєшся, коли виходиш до глядача, особливо, коли приїжджаєш в інше місто - хай ти тут і працював, хай тебе пам'ятають. В АТБ впізнають: «Ми за вами слідкуємо, ми вас любимо ще з тих років», - кажуть. Я вже не думала, що мене хтось упізнає, скаже такі добрі слова.
Бачите, пам'ятають. А у «Трьох товаришах» я впізнала Вашого земляка Андрія Романія. У театрі Франка є хтось іще з Ваших донецьких колег?
Ні, зараз немає. Була Люба Доброноженко - потім вона перейшла в театр оперети: вона вокалістка, це ближчий для неї жанр. Але в Києві дуже багато наших людей, які переїхали з Донецька, вони працюють у різних театрах.
Зв'язки підтримуєте, бачитесь?
Бачимося дуже рідко, тому що не вистачає часу - то ти зайнятий, то вони. Але Фейсбук - велика сила. Написав повідомлення - ніби побалакав.
А з тими, хто залишився в Донецьку?
Так, підтримую. У мене є друзі, які працюють там у театрі. І я вважаю, що дружба більша і цінніша, і зберегла ці стосунки.
Вони залишилися від безвиході чи свідомо хотіли до Росії?
Більшість залишилася тому, що там їхній дім, там обставини... Це таке складне питання. Великий відсоток тих людей, що залишилися - патріоти своєї сім'ї, свого міста, свого театру. Але є відсоток людей, які свідомо кликали, ходили на референдуми. Ці люди остаточно викреслили мене зі свого життя, і я їх. Так сталося...
Театр у Донецьку зараз працює?
Театр залишається, але, на жаль, майже не в Україні. Зараз він російськомовний. Старі вистави переклали, є багато нових - усі, звичайно, російськомовні.
Але свого часу Донецький театр був україномовним у російськомовному місті - і при цьому дуже популярним. Що ви з глядачем робили?
Це був театр із прекрасними виставами - я не знаю, як ще його охарактеризувати. Пам'ятаю випадок, коли ми приїхали у якесь шахтарське містечко під Донецьком - ми багато їздили по містечках. Почали виставу, звісно, українською мовою - і хтось у залі дуже голосно: «О, опять украинский!» Такий крик душі. І все, і затих. Але вистава пройшла прекрасно. Моя подруга Ліка, теж російськомовна, питала, якою мовою буде вистава. Кажу: «Все українською». «Я же не понимаю, - каже. - Да ладно, пойду». А потім сказала, що не звертала уваги, якою мовою йшла вистава, що було настільки динамічно, цікаво і все зрозуміло. Я не хочу говорити про політику, але думаю, що мовне питання спеціально «роздули».
Зараз Ви почали зніматися в кіно...
Кіно це дуже складно назвати - це серіали.
Але це ж не театр. Як ви почуваєте себе у новій робочій обстановці?
Як школярка. Це ж зовсім інше - коли потрібно і п'ять, і шість, і сім разів повторити одне й те саме, коли знімається одна сцена. Є дуже багато нюансів: світло треба відчувати, щоб у тінь не піти, камеру відчувати, щоб навіть стоячи до неї боком ти її бачив... Дуже багато всіх цих кіношних нюансів, і я розумію, що це складна професія теж.
І багато маєте ролей?
У мене десь 15-16 проектів уже є - це ролі другого плану, ролі в серії, був один художній фільм - казочка, різдвяна історія «Пекельна хвороба», яка вийде взимку - у мене там роль старої циганки. Я маю надію, що вдасться все, знімальний процес майже закінчився, у мене було три знімальних дні - небагато сцен, не головний персонаж. Але мені так цікаво подивитися, що з цього вийде. У кіно актори не основні, важливіший пост-продакшн - як змонтують, як прикрасять - це вже магія. А зйомки - то такий рутинний процес. Я ж не кінозірка, тому мені розповідати щось про кіно чи серіали дуже важко. Це зовсім нова історія у моєму творчому житті - я потихеньку-потихеньку до цього приглядаюся.
В яких образах вас бачать кінотворці?
Взагалі - це якісь тьоті: тьоті Клави, тьоті Валі, тьоті Галі, сільські жіночки, медсестри. Ми сміємося іноді, коли з дочкою дивимось якийсь серіал, де є знайомі актори. Бачу прибиральницю - кажу: «Оксано, це ж моя роль! Чому мене на неї не запросили?»
Про які ролі мрієте?
Мрію не про ролі. Я мрію про мир, про мир в Україні. Я хочу не повернутися додому - ні, я вже не повернуся. Але я хочу їздити додому, я хочу зустрічатися зі своїми друзями, я хочу, щоб не гинули люди - це дуже страшно. Хочу, щоб мої діти були щасливі. І хочу свій дім. Я дуже домашня. Для мене дім - це місце сили, якого у мене зараз, на жаль, не існує. Це основні мої мрії.
Олена Хохлаткіна у виставі «У джазі тільки дівчата» Донецького обласного академічного українського музично-драматичного театру, 2006.
фото Олександра Андрющенка.
Олена Хохлаткіна в ролі Тьоті Моті, вистава «Тьотя Мотя прієхала…» Донецького національного академічного українського музично-драматичного театру, 2013.
фото Ігоря Бойченка.
Олена Хохлаткіна з дипломом фестивалю «Мельпомена Таврії» за повернення на рідну Херсонську сцену у яскравому образі Тьоті Моті, 2013.
фото Ігоря Бойченка.
Вистава «Три товарищі» Національного академічного драматичного театр ім. Івана Франка. Матільда Штосс - Народна артистка України Олена Хохлаткіна, Отто Кестер - Заслужений артист України Андрій Романій (праворуч).
фото Ігоря Бойченка.
Олена Хохлаткіна в образі Памели - вистава «Дорога Памела» Національного академічного драматичного театр ім. Івана Франка.
фото Ігоря Бойченка.