"Не виключаю, що через якийсь час я повернуся до садочка. Діти - це любов у серці"

- Вас називають вибухом 2018 року. Ви дуже швидко стали справжньою зіркою в Україні. Жила-була звичайна вихователька у дитсадку і раптом одного дня перетворилася на популярну реп-співачку. Звучить казково, але насправді це не історія Попелюшки, як багато хто думає. Розкажіть, як ви йшли до цього вибухового успіху?

-   Так виглядає моя історія для тих, хто не знав мене до цього, не чув моїх треків. Насправді я пишу реп вже понад 10 років. Спочатку я писала про таке реперське життя, яке було не близьке пересічному українцю, скажімо так. Потім я вирішила просто писати про своє життя, про свої почуття, відчуття, світобачення, ділитися, і це знайшло відгук у серцях. І таким чином наприкінці позаминулого року ми закинули кліп в інтернет, і він за добу набрав більше ста тисяч переглядів. Так я стала відомою і дала дуже багато концертів минулого року. І виступатиму й цього року.

- Яким був перший ранок новоспеченої зірки? Телефон розривався від дзвінків, під дверима стояли шанувальники, вибухали соцмережі? Що це був за ранок?

- Мені здається, що про це малюють сюжети американські фільми. Насправді після цього відео я прокинулася, одяглася і пішла виконувати свої посадові обов’язки, пішла на роботу. Продовжувала жити звичним життям. На другий день після цього вже до садочка приїхали журналісти. І, скажімо, щоб телефон розривався, то ні - розривались соцмережі. Хтось дякував, хтось запитував, як в тебе це вийшло? Хтось казав, де ти взялась? Хтось казав: ти вихователь, як ти можеш так виглядати? Були різні відгуки. Телефон не дзвонив, соцмережі. Потім журналістів ставало дедадалі більше і більше.

- Як на таку шалену популярність відреагували в садочку?

- Це було моє хобі і воно дійсно межувало з роботою в садочку. Думки розділилися. Комусь це подобалося, хтось вважав, що, стереотип такий є, знаєте, що реп то музика така про наркотики, вулицю, і педагог не може займатися такою музикою, і вони були проти. Можливо, у зв’язку з цим вже через кілька місяців я все таки залишила роботу в дитсадочку. В вічі, зазвичай, в нас не кажуть, але десь там, купуючи хліб у магазині, вони стояли, обговорювали, мені про все це розповідали, і для них це виглядало як провокація. Я не хотіла нікого провокувати тим, що я така є. І я вирішила, що, можливо, ставши більш відомою, більше зможу дати дітям. І не тільки дітям у цьому садочку, де я працювала, а дітям по всій Україні

- Ви маєте на увазі благодійність?

- Благодійність, щось дати через пісні.

- Можливо це була заздрість, у дитсадочку чи коли обговорювали вас та вашу творчість у черзі за хлібом? Чи навпаки - популярність?

- Мені здається, що не заздрість. У нас ментально десь так склалось, що ми не бачимо дровеняки у своєму оці, але піщинку у чужому ми помічаємо. Так повелося: сьогодні про мене говорять, завтра про політика, післязавтра про лікаря. 

- В якому віці ви почали цікавитися репом?

- Реп я почула у віці 12-ти років. Випадково, тому що ми обмінювалися касетами і дуже часто вони були без обгортки. Ти просто береш. Це були і Linkin Park, Avril Ramona Lavigne, Limp Bizkit, і до мене потрапили касети з російським репом. Я почула, а до цього я вже писала вірші, якісь там пісеньки поп. І я почула реп, в якому в один рядок можна вмістити багато слів. Я не можу пояснити досі: як, чому, за що? Але, знаєте, діти в садочку, вони люблять не за щось, а просто, бо люблять. Так само і тут, я просто полюбила цю музику. Я спробувала сама так писати і пішло. В два, три куплети я поміщала цілу історію. Я розуміла, читаючи свої тексти, що вони гірші, ніж в інших, і я писала більше і більше. В мене не було однодумців на Кіровоградщині. Коли я переїхала під Київ, я вже познайомилася з дівчатами, які також любили таку музику. Вони мені відкрили світ репу. Я почала слухати, писати в різних напрямках.

- Хто вас надихав, допомагав вірити в себе?

- У Баришівці були хлопці, які також трохи читали. Я принесла їм зошит з текстами, показала, що в мене є, і вони сказали: в тебе є майбутнє, давай твори, працюй. Я повірила в себе ще більше. Потім вступила до університету, знайшла однодумців і ми почали просто записувати треки, десь там в соцмережах я їх викидала. Їх майже ніхто не чув, але вони були. Я продовжувала творити, шукати. Потім я почала працювати в садочку і закинула реп, бо увесь свій час вчилася на психолога. Після роботи я приходила, вчилася, але потім знову повернулася до написання. Почала писати українською мовою, бо до цього писала російською. Я дізналася, що є спільнота українського репу, що українських реперів насправді дуже багато. Мені захотілося писати українською, я почала писати українською. Але той реп, що мав сподобатися саме тим реперам, - про вуличне життя, про траву, про бариг, щось таке - я цим не жила. Та мені хотілося бути ближчою до них, і вони це зацінили. Мене визнали, що я така є. Потім я в цьому вигоріла і почала шукати себе в чомусь іншому. І врешті-решт вирішила читати про те, чим я живу насправді.

- Розкажіть про свої перші кроки, перші виступи. Якими вони були?

- Мені було 25 років. Я поставила собі такий ультиматум: або я йду виступаю, або кидаю все в коробку, там де воно лежало. А почали вже кликати. Я почала виступати, знайомитися. І, ось - люди скооперувалися, ми почали думати, що робити далі, як його показати всім людям, на весь люд. Знайшли Delta Arthur, який зняв мені ці «Рибки». Таким чином, щоб це було сучасно, не звичайний реп на фоні якогось підвалу, а такий - провокативний, цікавий. І все пішло-поїхало. Ми почали знімати, знімати, людям це сподобалося. Через тиждень після одного кліпу другий кліп, третій кліп, давай. Просто знімали на телефон, бо фінансових вливань особливих не було.

- Як зараз вдома реагують на вашу популярність?

- Ой, зовсім по-інакшому, як рік тому, абсолютно. Тепер всі знають, всі хочуть сфотографуватися. Це така ціль номер один - виловити мене, якщо я там є, і сфотографуватися, бо це святе, бо кума, хрещениця, всі слухають. Тепер всі знають про Баришівку. Всі говорять, якщо це людина з Баришівки, перше питання до неї: а Alyona Alyona ти знаєш? А всі зазвичай знають, бо я була вихователем і завідувачкою садочка. Загалом так, у Баришівці всі тепер знають. Знають моїх батьків, знають, що в них є така я. І це круто.

- Як зараз, є бажання повернутися на роботу в дитячий садочок?

- Ви знаєте, зараз, напевно, я б не повернулася. Робота вихователем - це велике навантаження. Але скажімо так: я не виключаю ту можливість, що через якийсь час я повернуся і буду працювати в садочку. За дітьми сумую постійно. Діти - це любов у серці.

- Ви вперше в Нідерландах. Які очікування від цієї країни, від людей, концерту?

- Найбільше, що мені цікаво, спостерігати за людьми, наскільки вони розкуті під час концертів. Наші українці відриваються від пупа. Вони душу виймають, а от в Європі люди по-різному реагують. Тому мені цікаво, як себе будуть вести люди. Просто хочеться щоб вони кайфонули і, не знаючи мови, просто відчули якусь мою енергетику. Оце було б круто.