Навіть якщо Україна звільнить ті території, назад я вже не повернуся

Людям властиво змінювати своє місце проживання, це природне явище. Але одна справа, коли ти робиш це добровільно, в силу тих чи інших життєвих обставин, а інша, коли залишати свою домівку змушують прибулі до її порогу озброєні до зубів чужинці, які сіють розбрат, ненависть, смерть сотень і тисяч людей.

Отож для чіткішого розуміння того, що зараз відбувається у новітній історії України, сьогодні замість слова „переселенці” по відношенню до тих, хто не з власної волі виїхав з окупованого Криму та зайнятих терористичними угрупованнями частин Донбасу, використовується термін „внутрішньо переміщені особи”.

Людям, які з нехитрим скарбом опинилися далеко від свого дому і змушені продовжувати жити в нових для себе умовах, можна поспівчувати. Хоча далеко не всі вони прагнуть такого ставлення до себе. Своїм прикладом доводять: попри всі життєві негаразди, головне – не втрачати віри у себе і навіть за форс-мажорних обставин іти вперед, аби залишатися корисним суспільству і допомагати тим, хто зневірився.

Саме про таких і йдеться у підготовленій та випущеній Інститутом демократії імені Пилипа Орлика збірці „Знедолені? Нездоланні!” Однією з її героїнь стала переселенка з Луганської області, журналіст за фахом, Наталя Єсіна, яка з 2014 року мешкає у Сумах.

У розмові з кореспондентом Укрінформу під час презентації другої частини цього видання в сумському прес-клубі вона розповідає про події, які передували від’їзду її сім’ї з рідних місць, про те, що довелося пережити за цей час і ділиться секретами нездоланності.

- Пані Наталю, чи було у вас після подій у Криму відчуття, що щось подібне може статися і на Донбасі?

- Сім’я у нас творча. І я, і мій чоловік Ілля закінчили факультет журналістики, де, власне, й познайомилися. Для нас ще зістудентської лави не було питання, як знайти роботу. А коли  я захищала диплом магістра, то вже мала три-чотири пропозиції працевлаштування.

По закінченні навчання пішла працювати на Луганське обласне телебачення. Потім народився син Артем, і я взяла декретну відпустку. Коли ж настав час повертатися на посаду, зрозуміла: канал заполітизувався і віддав перевагу одній політичній силі. Працювати там не захотіла. Займалася фрілансом. Жили в Щасті, а на роботу їздили до Луганська, це недалеко.

...Коли росіяни зайшли до Криму, з’явилося розуміння, що наступною територією, на яку Путін захоче поширити „руський мир”, може стати Донбас. Бо, як не прикро констатувати, ґрунт для цього там був сприятливий. Хоча до останнього сподівалися, що цього не станеться і люди не піддадуться провокаціям і російській пропаганді. На жаль, ми помилялися.

Починалося все з мітингів, на яких було багато росіян. Ті приїздили автобусами з Ростовської області й створювали масовку для картинки „невдоволення сходу України”. Навіть коли приїжджі намагалися розчинитися серед місцевих мешканців, їх легко впізнавали: досить було комусь запитати, скажімо, котра година, – різниця на годиннику та говірка видавали чужинця.

З’явилися перші блокпости, російські прапори. У квітні-травні почали масово завозити зброю. З боку місцевої влади та правоохоронців ніякої реакції не було. І це лякало, адже страшно, коли ти у своєму захисті не можеш ні на кого покластися.

Напруга зростала, почали поширюватися чутки про начебто підхід до Луганська „Правого сектора”, який буде нищити пам’ятники Леніну.

Cловом, робилося все, щоби підбурити місцевих жителів виходити на мітинги під російськими прапорами, де вже неприховано лунали антиукраїнські гасла.

Відчувши вседозволеність, сепаратисти відверто вдарились у кримінал. Відбирали машини, могли вночі забрати людину до комендатури, вийти звідки можна було, лише заплативши викуп. Ходили по квартирах, шукали чоловіків для мобілізації.

- У цих умовах відстоювання своїх проукраїнських поглядів могло закінчитися трагічно, чи не так?

- Ніколи не думала, що у своєму місті доведеться розмовляючи, озиратися навкруги і притишувати голос. Це так принизливо. Тим не менше, знаходилися люди, які намагалися зупинити наростаючу хвилю агресії. Вони у Луганську зорганізували свій Євромайдан, учасниками якого стали і ми з Іллею. Наш майдан був мирним – проти війни.

У той момент ми вже розуміли, що не зможемо підняти Луганськ, але приходили на майдан, щоб показувати Україні: не всі тут однакові. Нас збиралося небагато, у бік учасників лунали образи, але нам важливо було засвідчити: не вся територія „заражена”... Це був своєрідний сигнал на „материк” що не всі тут будуть терпіти російські прапори, не всі сприймуть карикатурно-образливе, так і не втілене врешті, утворення „новоросія”, не всі гратимуться у влаштований цирк під назвою „референдум”, бо добре бачать, як досягають „масовості” й „одностайності” на фальсифікованому заході. 

- Пересуватися вулицями стало реально страшно. Після того, як в одному з міст Донбасу стрілець із даху розстріляв звичайних людей, мені мама сказала: „Знаєш, я гуляю з Тьомою, а сама на дахи озираюся – чи не стрілятимуть”. І я зрозуміла, що не хочу, аби син усе це бачив і жив у страху.

Остаточно ж вирішила змінити місце проживання у день так званого референдуму, коли їхала з Красного Луча (теперішнього Хрустального), де жили рідні, додому, до чоловіка й сина. Шлях недовгий, 89 кілометрів, але він був нашпигований блокпостами. Коли проїхала перший, другий - це було хоч і прикро, та звично. Проте, коли проїздили шістнадцятий, у мене вже тремтіли руки.

Уявіть стан людини, до машини якої підходять озброєні, часто нетверезі особи, і вимагають відкрити багажник. Просто так, адже зрозуміло, що їм нічого не треба й нікого вони не шукають. У цей момент відчуваєш, що безпорадний перед ними, хоча ні в чому не винний, мимоволі в тебе вселяються тривога, пригнічення, страх. Так от, після того шістнадцятого блокпосту я відчула: це крапка, далі чекати не можна.

Тим більше, що моє прізвище на той момент уже було занесене до списку журналістів, небажаних для нової влади. Були випадки, коли „неугодних” забирали й знущалися з них. А згодом під прицілом новоспечених „керманичів” опинився і мій чоловік, який не побоявся дати інтерв’ю київським колегам з каналу ICTV. Ті, в свою чергу, дали повний титр – Ілля Єсін, активіст луганського Євромайдану. Відлік часу пришвидшився, що також спонукало до від’їзду.

Удома поговорили з Іллею і того ж дня замовили квитки в Інтернеті. 21 травня утрьох, з двома рюкзаками й ноутбуком, виїхали з Луганська. 22-го були в Сумах. Зайшли в Інтернет і прочитали: залізницю обстріляли, рух потягів тимчасово припинено. Фактично, ми вскочили в останній поїзд, яким напряму можна було сюди дістатися.

- Чому вибір упав саме на Суми, як ви тут облаштовувалися?

- Суми обирали між Харковом і Полтавою, це схожі міста. Дуже не люблю Київ, він у мене забирає багато енергії, адже від початку не хотіли жити в мегаполісі. У Сумах мешкає Іллева рідня, колись він тут відпочивав у дитячому таборі, тож, приїхавши до родичів, попили чаю, залишили речі і пішли шукати квартиру для оренди. Нам пощастило – знайшли швидко.

Починати все заново було непросто. Адже коли їхали сюди, думали: ось-ось усе скінчиться, українська влада відновить законність, і ми повернемося додому – ну, хай через місяць, два, три... Чотирнадцятий рік минув у такому очікуванні. Ми тоді навіть не реєструвалися як переселенці. Якісь заощадження були, й нам здавалося: хтось потребує більше, ніж ми. Лише восени це зробили, а п’ятнадцятий рік уже показав: наш рідний край в нас украдено.

Тож першочергово постало питання пошуку заробітку, адже треба було платити за орендовану квартиру, а це більше 2-х тисяч гривень на місяць, десь брати гроші на харчі, інші потреби. Дуже багато людей думає, що нам усім надали житло, що нас забезпечує держава коштами. Насправді це на так. Принаймні, не тою мірою.

Отож іншого вибору, ніж шукати роботу, у нас не було. Я не припиняла працювати, писала в Інтернеті на замовлення аналітику, новинні інформації, статті. „Робочими місцями”, доки Артем не пішов до дитсадка і з ним треба було гуляти, для нас із ним були столик у „МакДональдзі”, де є WI-FI, галявина у парку, ставок… Було важко, але іншого виходу тоді не існувало.

Крім нас з Іллею до Сум з Луганської області перебралися ще кілька переселенців. Один із них, Володимир, почав шукати роботу ще в чотирнадцятому. Це виявилося нелегкою справою, попри три виші й два „червоні” дипломи. Однак наполегливість таки дала результат. Одна з чернігівських громадських організацій, яка здійснює проект з надання безкоштовної правової допомоги переселенцям, запропонувала йому стати у Сумах її представником.

А пізніше у Сумах відкрили приймальню Української Гельсінської спілки з прав людини. Туди потрібна була людина, відповідальна за зв’язки з громадськістю, і цей напрямок було запропоновано очолити мені. Ще одного вихідця з Красного Луча – В’ячеслава, взяли на посаду юриста. Згодом разом із колегами та іншими переселенцями створили ГО „Північна правозахисна группа”.

Не залишився без роботи й Ілля. Він надіслав місцевим виданням резюме, а коли це результату не дало, сам пішов по редакціях. В одній із газет його погодилися працевлаштувати, але через 3 місяці роботи вони мирно розійшлися, бо зрозуміли, що одне одному не підходять. Через рік він знайшов постійне місце роботи, де нині й трудиться.

- З якими проблемами до вашої приймальні звертаються люди? Чи вдається їм реально допомагати?

- Чим більше змін у законодавстві, тим більше проблем, тому роботи вистачає. У нас 70 % відвідувачів – це переселенці, але приходять і місцеві, учасники АТО. Різні люди, різні питання. Ще жодного разу ми нікому не відмовили, намагаємося допомагати всім. Пояснюємо, як треба звертатися до держаних установ, щоб отримати відповідь, проводимо інформаційні заходи, друкуємо рекомендації. Якщо виникають труднощі – перенаправляємо до партнерів. Протягом першого півріччя вже надали більше 600 консультацій.

Найбільш актуальне питання сьогодні – це припинення виплати пенсій переселенцям. Це дуже страшно. Нам уже вдалося виграти кілька судових засідань, але з боку Пенсійного фонду йде спротив. Ми намагаємося його подолати.

Свого часу громадська приймальня створила прецедент в Україні, за яким було ухвалено перше в країні судове рішення про задоволення позову переселенки до органів соціального захисту щодо невиплати їй адресної допомоги.

Катя, молода мама двох дітей, яка ще влітку 2014-го виїхала з Луганська, від січня 2016-го перестала отримувати щомісячну адресну допомогу. І так – майже півроку. Проблема полягала в тому, що через хворобу дитини мати не змогла поставити штамп територіального підрозділу Державної міграційної служби на зворотному боці своєї довідки. На жаль, для когось із чиновників той штамп переважив благополуччя дитини.

Коли приймальня почала вести цю справу, Катя не дуже на щось сподівалася, а після суду її родина отримала допомогу в повному обсязі. До нас тепер звертаються навіть з інших областей, розпитують про цей досвід. Тамтешні юристи кажуть, що люди приходять, посилаються на конкретну практику Сум і прагнуть дій.

- Ви вже понад три років живете на новому місці. Скажіть, чи відчувається різниця між тутешніми мешканцями і переселенцями, і якщо так, то в чому?

- А чим ми повинні відрізнятися? Я взагалі не називаю себе переселенкою. Кажу, що я нова сумчанка. Пригадую, якось ми надавали консультації в пунктах видачі гуманітарної допомоги – там завжди багато людей. Стоять поруч у черзі дві жінки і одна говорить іншій: щось у вас вигляд занадто оптимістичний, страждання на обличчі не вистачає. „Ви не схожі на переселенку”, - каже. Інша відповіла щось всупереч, слово за слово, виникла сварка. Я не втрималася, обірвала їх: „Подивіться на мене! Я схожа на переселенку? У мене є страждання на обличчі? Я маю проблеми?” На всі три запитання жінки дали заперечну відповідь. Тоді кажу їм: “Я переселенка, і в мене є проблеми. Залишаємо все це за дверима. Ми тут працюємо, у кожного свої таємниці, своє пережите, і не обов’язково воно має бути написане на обличчі”.

- А яке ставлення сумчан до переселенців, чи доводилося відчувати на собі косі погляди, чути на свою адресу якісь образливі слова, мовляв, ми працюємо, а їм держава допомагає?

- Ми добре розуміємо, що переселенці є різні, як і загалом усі люди. Сумчани також. Десь нас не хотіли брати на роботу, десь відмовили в житлі, а інший господар здав квартиру охоче, й лише згодом у розмові зрозуміли: здав саме тому, що переселенці; думав, мають проросійську позицію, і розчарувався, коли з’ясував, що ні – цілком українську.

Так, серед нас є люди зі споживацькими настроями (а де таких немає). Хтось справді не хоче працювати, очікуючи, що йому „повинні дати”. Разом з тим, не можна вішати ярлика на переселенця, який відмовляється працювати за маленьку платню. Просто порахуйте: який сенс улаштовуватися на роботу 1,5 тис. грн, якщо тільки за квартиру треба платити більше двох? Звичайно, люди шукають платню, за яку можна хоча б якось прожити.