Наталка Карпа: "В музику мене привів тато"

Наталка Карпа — яскрава та ніжна, талановита та смілива. Вона запалює своїми хітами та полонить серця мільйонів. Кожна нота — нова емоція, кожна пісня — нова історія. Наталка розповіла нам про дитинство, музичне життя та багато іншого. Про все це — читайте далі.

– У кожного з нас є моменти з дитинства, які запам’яталися найбільше. Що пам'ятаєте зі свого дитинства Ви, який найяскравіший момент?

– Я зростала в сім'ї, де панувала любов, вдома завжди була тепла атмосфера, тому приємних моментів було багато. В мене дуже круті батьки. Пам'ятаю, як тато приходив в дитячий садочок і фотографував мене з подружками, з групою. Ці перші світлини збереглися в мене до сьогодні. Мама завжди любила і любить донечку, завжди оберігала мене. Коли мені було 6 рочків, на світ з'явилася моя сестричка, я дуже добре пам'ятаю цей момент, коли мені розповідали про неї. Я була дуже щаслива, коли дізналася, що наша сім'я стане більшою і в мене буде молодша сестричка.

Наталка Карпа в дитинстві / Сімейний архів

– Розкажіть про своїх батьків. Чим вони особливі для Вас?

– Мою маму звати Ліда, а тата – Семен. Батько музикант, мультиінструменталіст. Він передав мені любов до музики. Коли я ще ходила в садочок, вони з мамою вирішили, що час віддавати мене у музичну школу.

Спочатку я дуже хотіла бути балериною, по телевізору дивилася їхні виступи. Про своє бажання розказала мамі, але парадокс долі трапився в тому, що коли ми прийшли, набір в балетну школу був закритий. Проте в той же час там була викладачка, яка записувала діток у студію гри на фортепіано. Батьки тоді мені сказали: "Наталю, можливо, ти передумаєш і підеш сюди" і відкрили мені фортепіано, показали чорно-білі клавіші і цим мене підкупили, сказали, що таке ж буду мати вдома.

Спочатку викладачка не хотіла мене записувати, бо мені тоді було всього лишень 5 рочків, але мама переконала її в тому, що я дуже старанна і викладачка дала мені випробувальний термін. Так воно й сталося, я максимум уваги приділяла грі на фортепіано. Це було дуже весело, бо ногами я ще не діставала до підлоги. Тоді ми ставили великий стос книжок, щоб була опора. Згодом батьки мені таки купили піаніно, яке до тепер є вдома в батьків.

Тоді я ще не знала, що таке "А, Б, В, Г, Д", але знала, що таке "До, ре, мі, фа, соль, ля, сі". І це завдяки татові.

– Які стосунки були в дитинстві з батьками?

– Стосунки були лише найтепліші. Незважаючи на те, що ми жили дуже скромно, в нас завжди було чисто, охайно, тепло і була атмосфера любові, що найголовніше.

Наталка Карпа з сім'єю / Сімейний архів

– Напевно, кожен в дитинстві мав улюблену іграшку. Чи була така у Вас?

– Звісно, що була. Коли мене на літні канікули привозили до бабусі і дідуся, то я завжди забігала в будинок, знала, що в них є подушечка у формі сонечка, і кричала: "Бабусю, де моє сонечко?" Я його обіймала, скучала за ним. Ще однією іграшкою була лялька Хаміра. Батьки мене взяли у подорож Чехословаччиною, де я її і купила. Я була під враженнями від їхніх магазинів іграшок, бо у нас тоді ще такого не було. Мама обіцяла, що одну ляльку мені купить, яку я виберу собі. Я, звісно ж, вибрала найбільшу. Мама тоді казала, що ми в дорозі і нам треба щось менше, проте я заявила, що хочу тільки цю ляльку. Коли нам її запакували, вона була майже такою зростом, як я. Нікому її не віддавала, сама несла і разом із татом ми прочитали, що на коробці написано "Хаміра" – таке ім'я я їй і залишила. Вона завжди стояла в мене на фортепіано і була лялькою-подругою мого дитинства.

– У Вас є дві вищі освіти: медична та англійська філологія. Чи працювали коли-небудь за спеціальностями?

– Щодо медицини, то історія така: якщо медичний диплом протягом півроку, здається, з його отримання не є застосований за спеціальністю, то він втрачає свою вагу, тому закінчивши університет, я вирішила трохи попрацювати. В моїх друзів була клініка і я вирішила спробувати чи вийде в мене, проте зрозуміла, що музика важливіша. Спеціальність філолога знадобилася мені більше для себе тому, що англійська мова дуже потрібна і кожен це знає. Працювати за цим фахом я взагалі не планувала. Проте там було дуже цікаво вчитися, це була друга освіта. Навчаючися в медичному університеті вдень, ввечері я бігла на навчання у Львівську політехніку. Педагоги були фантастичні і я з захопленням слухала їхні лекції.

– Чому обрали професію лікаря?

– Вибір на користь медицини мені допомогла зробити мама, яка сказала: "Наталко, тато – музикант і ти бачиш, наскільки складною є його робота, нестабільною. Ти красива, розумна дівчинка, закінчила школу з золотою медаллю. Тобі потрібна гідна тебе професія". Мама бачила, що я добре вчуся, хімія і біологія були моїми улюбленими предметами, я їх досконало знала. Подала документи в медичний університет, вступила сама, без чиєї-небудь допомоги. Проте вирішила, що без музики не можу і на першому курсі подалася у джазовий ансамбль, який є при медуніверситеті. Там стала солісткою і реалізовувала свій потенціал.

– Як чоловік допомагає на творчому шляху?

– В мене був стереотип щодо того, коли вийдеш заміж, вся кар'єра заховається, але сама ж для себе розвіяла його. Розумію, що в особі Жені знайшла для себе ще й людину, яка мені допомагає у творчості як тільки може: переживає, їздить на концерти, підтримує там, шукає приклади пісень і показує якісь новинки, консультує інколи з приводу мого образу. Якщо друга половинка справді любить, то не буде перешкоджати ні в чому.

На початку наших стосунків я сказала: "Якщо я не буду творити, якщо в мене не буде своєї музики, то буду нещасливою", на що Женя відповів: "Я буду тим чоловіком, який буде робити тебе щасливою".

Наталка Карпа з чоловіком / Фотограф: Лєна Дяків

– Нещодавно Ви повернулися з Ізраїля, де були з концертами. Які враження після цієї поїздки?

– Я була запрошена на п'ятий фестиваль "ЕтноХутір", який організовує українська громада, що проживає в Ізраїлі. Я вперше була в цій країні, було прекрасно. Було також організоване свято, яке співпало з Днем Конституції України, все було продумано до деталей: зона фудкорту з українськими стравами, українські виробники продавали свій товар на ярмарку та багато іншого. Також були екскурсії Святою землею. Ми були в Єрусалимі, помолилися біля Західного муру, він же ж Стіна плачу. Враження лише фантастичні. А також там круте море, вдалося трішки поплавати і посмакувати тамтешніми фруктами.

– Любите подорожувати? Якщо так, то де подобається проводити час найбільше?

– Кожна подорож – нові враження. Звісно, є країни, які я дуже люблю – це Італія, Іспанія. Мрію відвідати Австралію, Японію, Ісландію. Кожна поїздка мотивує, надихає і, повертаючись із якоїсь відпустки, потрібно планувати одразу нову.

– Чи займаєтеся благодійністю? Якщо так, то в якому напрямку: допомагаєте дітям, воїнам АТО, літнім людям?

– До знайомства з Женею я допомагала діткам з сиротинців. Було кілька акцій, ми залучали пресу для того, щоб більше розповідати про проблеми цих дітей. Ми їздили в райони, де до дітей не доїжджають. Коли запитували, що їм треба привезти, то необхідними були банальні речі: шкарпетки, зубні щітки, пасти і т. д.

Коли зустрілися з Женею, я занурилася в сферу волонтерства, де допомагали воїнам. Також з чоловіком прийняли рішення, що певну суму з грошей, які нам подарували на весілля, ми передамо сім'ям загиблих воїнів в Буковель. Зі сходу України ми відвезли їх на захід для того, щоб трішки реабілітувати і щоб вони змогли побачити Карпати.

Зараз підтримую свого чоловіка, який працює в цій сфері, намагаюся бути корисною і допомагати.

– Що для Вас означає бути впізнаваною людиною?

– За славою точно не женуся, але розумію, що впізнаваність може бути корисною в тому, щоб допомогти іншим людям, щоб мати можливість вирішити певні питання.

– Хто Ваш найбільший критик і найбільший поціновувач?

– Найближче оточення. Люди, які знають мене досконало не тільки як співачку, а й як людину. В мене є принцип в житті: "Любити всіх, не робити зла нікому і довіряти обраним". Обраних в моєму житті не багато, я їм щиро вірю. Якщо вони критикують, то справді за потрібні речі. Якщо хвалять, то ця похвала солодка, як мед, бо дійсно справжня.

– Яка порада щодо творчої діяльності була для Вас найбільш значущою? А яка порада була найбільш значущою у житті?

– Щодо творчості, то я ніколи не забуду свого педагога, якої, на жаль, вже з нами немає. Мені пощастило потрапити у коло її учениць і я ніколи не забуду, що вона казала:

"Наталко, меж прекрасному немає. Якщо ти кажеш: "Я всього досягнула, все знаю і все вмію", то це вже просто прірва. Ти можеш постійно удосконалюватися, ставати кращою і не зупинятися. Якщо ти зупинилася, то це дуже зле, ти маєш постійно рости".

А в житті поради завжди дають рідні. В своєму Instagram я виділила історії "Поради від бабусі Лідусі", яка в своєму блокнотику виписала мені кілька порад, які є дуже цінними. Щоб не забувати, я переглядаю їх, бо вони допомагають визначати орієнтир в житті.

– Який день з Вашого життя вважаєте найщасливішим?

- Кожного разу, коли прокидаюся, роблю каву, то усвідомлюю, що я щаслива людина. Я бачу, чую, маю можливість рухатись, думати, творити, поруч є рідні, близькі люди, з якими маю можливість спілкуватися. Ось це і є щастя.

Взагалі все залежить від кожного з нас. Якщо ми будемо думати позитивно, то обов'язково будемо щасливими. В житті не буває всіх святкових днів, але як ми себе налаштовуємо, так воно й є. Я вважаю, що дуже діє правило бумеранга, а, як кажуть в нас в Україні, "Що посієш, те й пожнеш". Намагаюся сіяти добро і любов.