Студента з Австралії Алека Сіглі, який понад рік жив і працював в КНДР, раптом заарештували за шпигунство, а потім звільнили в ім'я «гуманності». Як це, бути іноземцем у Північній Кореї.
Влада Північної Кореї звільнила 29-річного австралійського студента Алека Сіглі, якого затримали у кінці червня, після того як він понад рік жив і працював у КНДР. 5 липня він вилетів до Японії, де його зустріла дружина.
Але як він взагалі потрапив до цієї «закритої» країні? І скільки таких, як він, іноземців проживає в державі, настільки ізольованій від решти світу?
У суботу державне північнокорейське агентство новин ЦТАК розповсюдило заяву, що Сіглі «неодноразово передавав антикорейским ЗМІ, зокрема, агентству NK News, інформацію, включаючи фотографії та аналіз, які збирав у Пхеньяні, використовуючи свій статус іноземного студента».
Як стверджує ЦТАК, Сіглі покаявся та попросив пробачення, після чого його відпустили «з міркувань гуманності».
NK news, яке спеціалізується на північнокорейській темі, висловило задоволення у зв’язку зі звільненням свого позаштатного автора, підкресливши при цьому, що опубліковані на сайті агентства шість статей Сіглі не містили ніяких секретів або критики влади КНДР, а лише аполітичні замітки про особливості повсякденного життя в цій країні.
У своїх дописах у соціальних мережах австралієць також уникав гострих тем.
Коментарів від нього самого поки не надходило.
В основному до КНДР приїжджають громадяни Китаю.
Пекін підтримує досить тісні відносини з Пхеньяном. Кількість китайських туристів, які відвідують Північну Корею, сильно зросла після торішнього візиту Кім Чен Ина до КНР.
За даними професора Діна Веллета з університету Каннамгу в Південній Кореї, за минулий рік у КНДР побували до 120 тисяч китайських туристів. Кількість туристів з інших країн за цей же час не перевищила п’ять тисяч.
Вихідців із західних країн, які постійно проживають у Північній Кореї, ще менше як вважає викладач і науковець Андрій Абрамян, який часто їздить до КНДР, — не більше двохсот.
Майже всі вони зосереджені в Пхеньяні й пов’язані з посольствами, консульствами, гуманітарними організаціями або університетами, в тому числі з пхеньянським університетом науки й техніки, який має програму наукових обмінів з закордонними установами.
«Зазвичай іноземці приїжджають туди з якимись офіційними програмами на певний термін, кількість таких людей невелика, і перебування в країні протягом тривалого часу — справа досить незвичайна», — вказує професор Джон Нілссон-Райт, експерт у сфері міжнародних відносин Кембридзького університету й інституту Chatham House.
Отримання візи на відвідування КНДР за межами цих обставин залишається дуже складною справою, навіть у випадку неурядових організацій.
«Їм доводиться шукати в КНДР спонсорів або партнерів, які могли б підтримати звернення за візою», — говорить професор Веллет.
Вперше Алек приїхав до Пхеньяна за туристичною візою у 2012 році. Потім він створив власне турагентство і став привозити в країну гостей із західних країн.
Сіглі набув великих зв’язків й кінець кінцем вирішив подати заявку на зарахування до університету імені Кім Ір Сена в Пхеньяні, який вважається провідним в КНДР.
«Туди неможливо потрапити за відкритим конкурсом, а приймання часто залежить від того, чи є у вас контакти в країні», — писав він в одному зі своїх блогів.
«Я завів друзів, які були готові поручитися за мене і допомагали мені подати заяву, хоча мені знадобилося два роки, аби домогтися результату. Мені довелося давати особисті запевнення, пройти медичну перевірку і представити довідку з поліції про те, що мене не притягували до кримінальної відповідальності», — додає він.
У квітні цього року його прийняли на магістерський курс з корейської літератури. Він дізнався, що крім нього в університеті було ще два іноземні студенти — один з Канади й один зі Швеції.
За повідомленнями китайської преси, уряд КНР щорічно пропонує 60 стипендій для навчання в північнокорейських вишах. Ще близько 70 китайських студентів самі оплачують курс навчання.
У своїх блогах 29-річний Алек Сіглі писав про свободу, якою він користувався в порівнянні з туристами, які постійно перебувають під наглядом екскурсоводів і можуть відвідувати тільки спеціально відведені для цього місця.
«Оскільки у мене студентська віза на два роки, я користуюся майже повною свободою переміщення Пхеньяном. Я можу вільно гуляти містом, і за мною ніхто не стежить», — писав він.
Два тижні тому Сіглі перестав дзвонити рідним в Австралії, і вони нічого не знали про його долю. Австралія не має дипломатичних відносин з КНДР.
Потім шведським дипломатам вдалося з’ясувати, що його затримали, і вони вступили в переговори про його звільнення.
Як вказує Андрій Абрамян, іноземці з Заходу часто стикаються з серйозними обмеженнями — їм буває важко отримати доступ до деяких будівель, ресторанів або й цілих районів міста, куди пускають за спеціальними талонами, що видаються владою.
Їм також доводиться жити за спеціальними правилами для іноземців. Спілкування з місцевими жителями не вітається. Фотографування громадських об'єктів також під забороною.
«Ви ніколи не знаєте, коли переступаєте рамки дозволеного», — зауважує професор Нілссон-Райт.
Він нагадує про справу американського студента Отто Вормбіра, якого у 2016 році заарештували в КНДР і він провів у в’язниці майже півтора року за те, що нібито зірвав зі стіни в готелі агітаційний плакат.
Його повернули до США в стані коми, і він незабаром помер в лікарні в Цинциннаті. Після цього влада США ввела заборону на поїздки американських громадян до Північної Кореї.
«Як видно зі справи Вормбіра, навіть цілком дружньо налаштовані західні туристи можуть виявитися жертвами місцевих законів і обмежень, і наслідки можуть бути фатальними», — говорить професор Нілссон-Райт.
Як вважає Андрій Абрамян, більшість іноземців, які живуть в Північній Кореї добре розуміють небезпеку свого становища.
Проте, експерт вважає, що їм, попри всі складності, варто намагатися налагодити контакти з місцевою громадою.
«Ми вважаємо, що такі контакти є найкращим способом зняти упередження і зробити цю країну більш відкритою для світу», — говорить він.