Наші дівчата боролися та вмирали разом із чоловіками. Єдина жінка генерал-майор хорватської армії - про війну та майбутнє ЗСУ

Єдина жінка у званні бригадного генерала [генерал-майор в українській ієрархії] хорватської армії Гордана Гарасич (Garašić) приїхала до Києва, щоб надихнути українських військовослужбовців прекрасної статі на кар'єрні подвиги. За 20 років в армії вона пройшла шлях від кабінетного співробітника міністерства оборони до бригадного генерала й голови військового бюро Адміністрації президента Хорватії.

Сама Гарасич вважає, що зобов'язана своєю кар'єрою наполегливості, постійному навчанню та... знанню англійської мови. Саме останній навик дозволив їй «вийти з кабінету» в Міноборони, коли війна в Хорватії у 90-х увійшла приблизно в ту саму фазу, що зараз в Україні: моніторингові місії, контроль за відведенням озброєнь, переговори про «особливий статус».

Розповідати про війну на батьківщині та порівнювати її з нинішньою українською ситуацією генерал Гарасич відмовляється: «Це політично ангажовані оцінки, які я не можу собі дозволити».

В інтерв'ю НВ бригадний генерал розповідає про те, як хорватська армія модернізувалася, щоб домогтися вступу в НАТО, ділиться головним враженням від служби в Афганістані та розмірковує, коли в Україні з'явиться перша жінка-генерал.

Як взагалі виникла думка піти служити в армію?

Після закінчення юридичного факультету в 1994 році я вирішила піти в армію: у нас йшла війна, і я хотіла зробити свій внесок. Подала анкету в Міністерство оборони, освіта юриста дозволила мені претендувати на керівну посаду в кадровому департаменті.

Пізніше мені запропонували вступити на військову службу та пройти військове навчання. Я пройшла на базові офіцерські курси, оскільки це було необхідною умовою для всіх, хто хоче служити в армії.

Хорватська армія загалом – досить молода, місяць тому ми відзначили 25-річний ювілей наших збройних сил. На початковому етапі всі, хто прийшов в армію добровольцем і мав вищу освіту, міг претендувати на звання офіцера, а вже потім проходити військову підготовку. Завдяки цьому ми змогли вибудувати наші збройні сили.

Зараз наша система зовсім інша. Кожен, хто бажає вступити на професійну службу, спочатку має на добровільних засадах пройти строкову службу [призов у Хорватії скасований]. Це 8-тижневі курси, які обов'язкові для всіх – і чоловіків, і жінок. Після закінчення потрібно скласти психологічний і фізичний тест. Уже потім можна укласти контракт як солдат. Якщо будеш гарним воїном, за якийсь час отримаєш звання сержанта.

Якщо ж у тебе є вища освіта – після проходження обов'язкових курсів можна претендувати на офіцерське звання. Другий варіант отримати офіцерське звання – це піти на кадетську програму: 4-5-річне навчання, коли паралельно з отриманням вищої цивільної освіти ти проходиш військове навчання. Наші збройні сили мають контракти з вищими навчальними закладами (ВНЗ) щодо підготовки військових лідерів, таке навчання дозволяє почати кар'єру зі звання молодшого лейтенанта.

У нас немає окремого військового ВНЗ класичного типу, оскільки наші збройні сили малі – нас тільки 15 тисяч. Тому свого часу було прийнято рішення, що така форма навчання – цивільно-військова – оптимальна.

З якого звання і в якому армійському напрямку ви почали свою кар'єру?

Це був підрозділ з контролю за озброєннями, так званий верифікаційний центр. Тоді у нас якраз йшла війна і в рамках мирних угод щодо запобігання поновленню збройного конфлікту – були умови щодо контролю за зброєю в певних районах. Оскільки моніторинг проводили міжнародні фахівці, їм був необхідний хорватський асистент, що володіє англійською мовою, яким я і стала.

Пізніше я працювала в Міністерстві оборони в Департаменті оборонної політики, служила у військовому представництві Хорватії при НАТО і ЄС, керувала офісом головнокомандувача збройних сил. Двічі брала участь в операції міжнародних сил сприяння безпеці під проводом НАТО в Афганістані.

Доводилося брати безпосередню участь у бойових діях?

У прямих військових діях в Хорватії я не брала участі, а в Афганістані наш підрозділ не був на передовій. Але все, що пов'язане зі службою в Афганістані, пов'язане з безпекою і вимагає чіткого дотримання правил.

Вперше я була там як офіцер з персоналу, радник з гендерних питань. Тоді це була перша подібна вакансія в НАТО. Можливо, я стала першим і останнім військовослужбовцем у такому ранзі.

Отже, ситуація в хорватській армії змінювалася у вас на очах? Можете порівняти ситуацію на самому початку, коли прийшли служити в перший день, з тим, що є зараз?

Звісно, ситуація поліпшувалася щороку. Першим успіхом стало закінчення вітчизняної війни [homeland war] у 1996-му. Нам довелося створювати збройні сили паралельно з веденням війни за незалежність. У цьому сенсі це було схоже з нинішньою ситуацією в Україні.

Далі нам довелося реалізовувати реформи в усіх напрямках, у 2000-му ми уклали угоду про партнерство з НАТО. Нам дуже допомогли експерти НАТО, які приїжджали та фактично з нуля створювали разом з нами програму навчання, доводили умови утримання солдатів до гідного рівня.

Зарплата військових, звісно, залежить від економічного рівня. Так, вона виросла порівняно з 1994 роком, коли я прийшла в армію. Оскільки з економікою в Хорватії не все так добре, як хотілося б, зарплати зростали не дуже швидко. Сьогодні базовий рівень зарплати рядового солдата в хорватській армії – приблизно 800 євро на місяць.

Вам вже говорили про зарплати українських рядових? Як ви долали стереотипи про низькі зарплати військових у Хорватії?

Точно ні, але я чула, що вони дуже маленькі. Для Хорватії нинішній рівень зарплат військовослужбовців – середній, якщо порівняти з ринковим сектором. Ти можеш працювати на комерційну фірму і отримувати, можливо, трохи більше, але в армії та поліції твоя зарплата буде стабільною.

У нас навіть добровільні призовники отримують гроші за службу. Коли ми створювали цю структуру кілька років тому – туди була черга з охочих. Це була дорога можливостей, бо, тільки пройшовши цю службу, ти міг претендувати на роботу в силах безпеки, поліції.

Я вважаю, що ми маємо брати в армію найкращих людей, виходячи з економічних можливостей. Ми повинні конкурувати з приватниками як на звичайному ринку: пропонувати кращі умови, вищі зарплати, цікаві перспективи. Якщо ти хочеш молодого лікаря в армії – тобі доведеться запропонувати йому чи їй щось таке, чого не зможуть запропонувати у приватному секторі.

На продовження теми реформ, які ви спостерігали в хорватській армії, – як до вас ставилися, коли ви прийшли туди? Ви були єдиною жінкою в середині 90-х у збройних силах Хорватії? Як змінювалася гендерна ситуація та взагалі ставлення до жінок в армії?

Під час вітчизняної війни наші жінки боролися та вмирали разом із чоловіками. Я не кажу, що всі брали участь у бою, але вони були частиною вітчизняної війни.Тільки офіційно оформлених більше 23 тисяч жінок брали участь у війні, з них 1103 – мають статус інвалідів-ветеранів війни, 127 – загинули, захищаючи Хорватію. Так, чимало з них служили медиками, але я часто бачила жінок у піхоті або артилерії.

За час служби я жодного разу не відчувала приниження або дискримінації лише тому, що я – жінка. Коли я тільки починала служити в армії, в усіх чотирьох програмах навчання (початкова, офіцерська, навчання персоналу або курси для тих, хто вже проходить службу) я зустрічала лише 2-3 жінки, сьогодні їх значно більше.

Відсоток жінок-військовослужбовців залежить від рівня звання. Зазвичай на вищих рівнях цей відсоток менший. Наприклад, в офіцерському коледжі серед офіцерів у званні капітанів і майорів ми маємо дещо менше 10% представництва жінок, хоча це значно краще, ніж нічого.

Але ми маємо 26% жінок серед кадетів, майбутніх офіцерів. Якщо всі вони залишаться в армії, через п'ять років хорватська армія буде зовсім іншою. Крім того, продовжує зростати відсоток дівчат, які приходять до армії з вищою освітою та йдуть одразу на офіцерські курси.

Я спеціально поцікавився у викладачів Національного університету оборони, де ми зараз перебуваємо, чи є в українській армії жінки з аналогічним Вашому званням. Бригадний генерал – це генерал-майор по-нашому, жодної жінки з аналогічним званням у ЗСУ немає. Як взагалі вдалося зламати стереотипи про жінок на вищих військових посадах або їхню участь у бойових діях?

Під час війни у нас були дівчата – пілоти військових вертольотів, артилеристи, логісти, піхотинці, медики. У нас не було і немає формальних обмежень для жінок у військових професіях.

Розв'язання проблеми починається з лідерів, керівництва, вони мають бути зацікавлені в тому, щоб у збройних силах всі мали рівні права та можливості залежно від заслуг і компетенції. Саме для того, щоб сприяти [розвиткові] нового мислення серед лідерів, ми й організовуємо в Києві цю конференцію високого рівня з гендерного питання.

Це те, що ми говоримо українкам у військовій формі: будьте наполегливими, будьте освіченими, будьте амбітними.

Ви можете мати виключні права на папері, регулювання, стратегію розвитку, але це не буде працювати, якщо в це не повірять як лідери, так і люди в самому низу [військової ієрархії]. Питання компетентності важливіше за гендерне, не можна претендувати на високі посади лише тому, що ти – жінка. Я хочу просуватися по службі, бо я маю відповідну освіту, бо я відповідаю всім іншим умовам.

Десять років тому в Хорватії неможливо було й подумати, що жінка може стати генералом, я навіть боялася про це думати! Але ось, я – перед вами. Так чому ж тут за кілька років не може сидіти українка в аналогічному званні?

Невже не стикалися і не стикаєтеся з сексуальними домаганнями або різними формами дискримінації?

Якщо ти професійний солдат – ти керуєшся вже наявними правилами та нормами поведінки. Дискримінація або домагання – це передусім питання дисципліни. Ми одразу створили ефективну та надійну військову поліцію, яка перевіряє повідомлення про порушення поведінки військовослужбовців. Сексуальне домагання – це таке само грубе порушення статуту, як щось інше, воно має бути покаране.

Я не скажу вам про цифри або кількість випадків насильства в армії, оскільки за це відповідає зовсім інший комітет. У нас існують дві структури в Міністерстві оборони: Комітет з гендерної рівності та Комітет із захисту гідності. Будь-який військовослужбовець, чоловік або жінка, можуть безпосередньо звертатися в ці структури з повідомленнями про дискримінацію або насильство незалежно від звання. Практика показує, що в Комітет із захисту гідності звертаються зі скаргами на те, що їх не взяли на певну посаду, проханнями про переведення в якесь місто, матері скаржаться на суворих начальників своїх дітей.

Немає жодної серйозної справи у гендерному комітеті, навіть анонімних скарг на якесь насильство або домагання я не пам'ятаю, оскільки в офісі президента відстежую цей процес.

Яке враження за час військової служби найяскравіше для Вас?

Ніколи не забуду, як консультувала афганських колег з гендерних питань. Потрапити на службу в армію або поліцію жінці в Афганістані – це дуже складний процес. Коли я бачила цих молодих дівчат, які збирали дозволи батьків і релігійних лідерів, здолали стільки перепон, щоб тільки подати анкету на службу, я розуміла, що вони – набагато мотивованіші, ніж їхні колеги-чоловіки. Не знаю, скільки жінок зараз у структурах безпеки Афганістану, в 2004-му їх було 1%, але вони і не думали опускати руки!

Я ледве стримувала сльози, коли спілкувалася з ними, коли бачила їхню наполегливість і вмотивованість. Кожна з них заслуговує на медаль за те, що потрапила в правоохоронні чи армійські структури.

Що вважаєте своєю головною кар'єрною амбіцією або досягненням на той час служби, що залишився?

Коли я стала генералом, про це мене часто запитували журналісти. Як тоді, так і зараз можу відповісти одне: високе звання – це велика відповідальність і привід продовжувати розвиватися. Битва не закінчена. Мій особистий девіз: наповнюй кожен день справами.

Кожен день приносить із собою нові виклики, але й можливості досягти більшого. Я продовжую змінювати ситуацію на своїй ділянці, відкриваю більше дверей для жінок, створюю можливості для інших.

Я хочу, щоб другу жінку-генерала в Хорватії сприйняли як норму. Я приїжджаю обмінюватися досвідом в Україну, бо хочу допомогти комусь у мотивації змінити себе. Можливо, через 5, можливо, через 10 років, але зміни прийдуть і до вас.

Що ж до мене особисто – я хочу і далі служити своїй країні. Мені подобається робота в міжнародному форматі, обмін досвідом, допомога один одному.