«Нас беруть напрокат, купують, отримують в подарунок» — колишня бранка бойовиків ІДІЛ (21+)

Історія колишньої наложниці «Ісламської держави» Наді Мурад, яка стала лауреатом Нобелівської премії. В інтерв'ю описані сцени виняткової жорстокості.

Кореспонденти «Новой Газеты» у 2016 році розшукали колишню наложницю бойовиків «Ісламської держави», яка перебувала в одній із європейських країн під програмою захисту свідків. Тоді їй вистачило хоробрості розповісти світові свою історію.

5 жовтня 2018 року Надя Мурад стала лауреатом Нобелівської премії миру.

Наше селище називається Кочо. Там мешкало близько 2700 людей.

Наше селище в 30 кілометрах від міста Сінжар, це найвіддаленіше єзидське село, далі — вже мусульманські села. В єзидів, що в Сінжарі, що в моєму селищі, життя було дуже просте. Ми жили автономно від держави. Усе село займалося сільським господарством, утримували худобу. І ми теж. Ми вирощували пшеницю, ячмінь. У мене вся родина в селі. Мій батько помер у 2003 році. Я жила з братами, сестрами, з матір'ю. У мене було вісім братів і дві сестри.

У нас у Кочо була тільки одна школа, ми всі туди ходили. Я дуже приятелювала з однокласниками. Ми багато розмовляли про майбутнє, хто якою людиною стане, якої професії. Я дуже любила історію, хотіла стати вчителькою. Я провчилася шість років у початковій школі, потім три роки в середній, відтак іще п'ять років у старших класах. Мені залишався шостий, останній рік, потім я мала вступати до університету. Але на початку шостого навчального року почалася війна, й ІД захопила наше село.

У моєму селі всі мешканці були єзидами. Наша релігія — дуже давня. Віра — основа нашого життя. У нашому селі дівчина не може вийти заміж за когось, крім чоловіка-єзида, ми не можемо виходити заміж за християн чи мусульман. Але ми, як і мусульмани, і християни, віримо в Бога. У нас теж є свята на кшталт новорічних, триденний піст у грудні, в нас є молитви й храми. У місті Лалеш — наш головний храм, у Сінжарі теж є святі місця, куди ми ходили. Напевно, ІДІЛ їх зруйнувала.

Ніхто з моєї родини не служить у храмі, серед нас немає священиків. Але в Лалеші є вища релігійна рада святих людей, вони керують нашим суспільством за всіма релігійними правилами.

Про ІД я вперше почула в червні, коли вони захопили Мосул. У новинах по телевізору я побачила випадково, але ми не думали, що вони прийдуть до нас, тож не звернули уваги.

Пам'ятаю, як чоловіки обговорювали, що робити, якщо на нас нападуть. Але ми й не думали залишати свої домівки і тікати. У Сінжарі були курдські урядовці, курдські силовики, і вони підтвердили, що ІД нас не чіпатиме. І влада Іраку, і влада Кудистану казали: «Не йдіть, на вас ніхто не нападатиме, ми вас охороняємо». Ми вірили їм, ми сподівалися на їхній захист. Вони нам не сказали, що «Ісламська Держава» вже знищувала єзидів інших районів.

Ми знали, що, коли ІД захоплювала міста Мосул і Хамданія, вони казали місцевим шиїтам і християнам: «У вас є два дні, щоб поїхати з міста», — і їх не чіпали. Коли ІД входила до Талль-Афару, в шиїтські селища навколо, казали: «Ідіть, залиште все майно вдома і йдіть». Ми думали, вони і до нас так поставляться, раптом що. Але ми не вірили, що на захоплять, звісно. Ми навіть не зачиняли дверей у свої будинки.

* * *

Третього серпня 2014 року ІД захопила місто Сінжар. Вони ввійшли в єзидські селища навколо міста, і зрання деякі єзиди тікали в гори, щоб урятуватися. Бойовики почали стріляти. Того дня загинуло три тисячі людей — чоловіки, жінки, діти. Я знаю це від родин, які втекли в міста Курдистану, кожен повідомив, кого з його родини вбили. Підрахували і вийшло три тисячі. Після звільнення Сінжару знайшли 16 масових поховань у Сінжарі й навколишніх селах. Бойовики заборонили залишати людям їхні міста і села. Того ж дня вони вивезли багатьох жінок і дівчат.

3 серпня ми не змогли виїхати із села. Коли вони захопили район, то прийшли до нас прямо з найближчого села, оскільки наше село поруч з мусульманськими селами Бааж і Глеж. Увійшли до нашого села, взяли його під контроль і сказали, щоб ніхто не тікав. Погрожуючи зброєю, розставили блокпости. Тоді вони пройшли по домівках і вилучили зброю, в кого вона була. Кожен із нас залишався у своєму будинку з 3 по 15 серпня.

14 серпня — був четвер — їхній емір приїхав до села. Його звали Абу Хамза Аль-Хатуні. У кожному єзидському селі є мухтар — староста. Емір прийшов до нашого старости і сказав: «У вас є три дні. Або приймете іслам, або ми вас уб'ємо».

Але вони навіть не стали чекати. Наступного дня, 15 серпня, цей емір приїхав знову. Разом з ним близько двох тисяч бойовиків увійшли до села. І в 11 годині ранку п'ятниці вони оголосили, щоб усі мешканці села — жінки, діти і чоловіки — збиралися біля нашої школи. Усіх нас — 1700 людей — загнали до школи. Коли ми опинилися в школі, ІДІЛ-івці сказали: «Усі жінки й діти — на другий поверх, а чоловіки залишаються на першому поверсі».

Я була на другому поверсі, але в прогоні ми бачили, що відбувається на першому. Бойовики зібрали в чоловіків каблучки, гроші, мобільні телефони, гаманці — все, що в них було. Тоді вони піднялися на другий поверх, і все, що в дітей, жінок було: каблучки, золото — вони забрали теж. Самі вони були безвусі, але з бородами, в когось волосся було довге, в когось — коротке, всі були одягнені в довгий одяг — джеляби. Їхній емір прокричав нам знизу: «Хто хоче прийняти іслам, виходьте, а інші залишаться в школі». Жоден з нас — ні жінки, ні чоловіки — не захотів перейти в іслам. Ніхто не вийшов зі школи.

Відтак вони посадили всіх чоловіків до пікапів — всіх 700 людей — і повезли в бік від села, недалеко, за 200 метрів. Ми підбігли до вікон і побачили, як вони їх розстрілюють. Я це бачили на власні очі.

Серед чоловіків було шестеро моїх братів. Ще — три двоюрідних брати зі сторони батька, два двоюрідних брати зі сторони матері. І було багато інших родичів. Мої брати — п'ять рідних, один зведений по батькові. Я не хочу називати їхні імена. Мені досі боляче.

Коли вони покінчили з чоловіками, вони піднялися до нас і сказали: «Спускайтеся на перший поверх». Запитали: «Хто хоче прийняти іслам, підніміть руку». Але жодна з нас руку не підняла. І нас усіх повантажили в ті ж пікапи й повезли в бік Сінжара. Ми не знали, куди нас везуть і що з нами зроблять.

Нас усіх — і дітей, і жінок, і стареньких — відвезли до сусіднього села Солах, поруч із Сінжаром, і завевели у двоповерхову школу. Була восьма вечора. Там були лише мешканці нашого села, з мешканцями інших сіл вони розібралися раніше. Перед тим, як нас загнали до школи, вони відібрали хустки, якими ми покривали голови, відібрали куртки, щоб добре бачити наші обличчя. У школі нас почали розводити в різні боки. Розділили на чотири групи — заміжні, літні, діти і ми, молоді дівчата.

Сортували нас чоловіки різного віку: і молоді, і літні, і середнього віку. Запитували, хто заміжня, а хто ні. Літніх і тих, хто старше за 40, відокремлювали, вагітних теж.

150 молодих дівчат — від 9 до 25 років — вивели до скверу. 80 літніх жінок вивели зі школи і вбили, оскільки бойовики не хотіли брати їх у наложниці. Усі вони були моїми односельчанками. Серед них була моя мати.

Об 11 вечора приїхали автобуси. Поки автобусів не було, чотири бойовики читали нам Коран. Нас усіх — 150 дівчат — посадили у два автобуси, в супроводі було близько 10 автівок. Світла в автобусах не засвічували, щоб літаки зверху їх не бачили і не розбомбили колону. Лише перша машина йшла з увімкненими фарами, інші ні.

Нас везли з Солаха в бік Мосула. У кожному автобусі було по одному бойовику. Нашого супровідника звали Абу Батат. До кожної дівчини в автобусі він підходив і, підсвічуючи телефоном, розглядав обличчя. Він не відставав, ходив рядами, чіплявся до кожної, рукою хапав за груди, водив по обличчю своєю бородою. Це тривало й тривало. Декілька годин тому вбили наших чоловіків і матерів, і ми не знали, навіщо ми їм і що з нами робитимуть. Я сиділа біля проходу, він торкнувся моїх грудей, і тоді я почала кричати, і всі дівчата в автобусі теж почали кричати й плакати. Водій зупинив автобус.

Прийшли бойовики з супровідних автівок і спитали, що сталося. Дівчата почали казати, що він до нас пристає, я сказала, що він хапає дівчат за груди. І один з бойовиків сказав: «Ну саме тому ми вас і взяли, ви тут для цього». Навів на нас зброю і сказав: «Вам не можна розмовляти, ворушитися і дивитися по сторонах, поки ми не доїдемо до Мосула». І весь цей час, поки ми не приїхали, ми не могли розмовляти й ворушитися через цього Абу Батата.

Нас привезли до Мосула, до головного штабу «Ісламської Держави». Величезний двоповерховий будинок з підвалом. І о пів на третю ночі нас усіх завели туди. Там уже були жінки і діти — єзиди, яких третього серпня взяли в полон. Я сіла поруч з одною жінкою і запитала у неї:

«Вас раніше привезли. Що з вам відбувалося, що з вами робили, скільки вас?» Я пам'ятаю, що в неї було двоє дітей. Вона сказала: «Третього серпня нас схопили і привезли сюди. Тут, в штаб-квартирі, 400 жінок і дівчат — єзидок. Вони кожного дня по обіді або ввечері до нас заходять і забирають дівчат, яких хочуть. Досі нас, старших і з дітьми, не забирали. Та напевно сьогодні або завтра прийдуть і візьмуть когось із вас».

О десятій годині ранку оголосили, що нас усіх розділять на дві групи. Одних залишать в Мосулі, інших відправлять до Сирії. Вони обрали 63 дівчини, яких вирішили залишити, і я опинилася серед них. Інших відправили до Сирії, серед них і двоє моїх сестер.

Нас перевели до іншої будівлі, теж двоповерхової. На першому поверсі були бойовики, а дівчат відправили на другий поверх. З усієї моєї родини зі мною залишилися три мої небоги, дівчата 15, 16 і 17 років. Двоє з них сестри — доньки одного мого брата, третя — донька іншого мого брата. Ми залишалися там два дні, до 18 серпня. Вікна були завішені чорним, ми не знали, день, ранок чи ніч. Лише коли нам приносили їжу, ми питалися, котра година.

Увечері 18 серпня на другий поверх піднялося близько 100 бойовиків. Вони стали посередині кімнати, почали роздивлятися й обирати собі дівчат. Нас охопив жах. Багато дівчат непритомніли, інші блювали від страху, хтось кричав, а вони вибирали собі, кого хотіли. Я і мої небоги скорчилися на підлозі, ми обіймали одна одну, не знали, що робити, і теж кричали.

До кімнати зайшла дуже велика людина, як шафа, ніби це п'ять людей разом, увесь у чорному, і він попрямував до мене і моїх племінниць. Дівчата хапалися за мене, ми кричали від жаху. Він встав перед нами і сказав мені: «Вставай». Я не ворушилася і мовчала, і він ногою штовхнув мене і сказав: «Ти, вставай». Я сказала: «Не встану, я піду з іншим, я тебе боюся». Тут підійшов інший бойовик і сказав: «Ти повинна піти з тим, хто тебе обрав. До вас підходять — ви підводитеся і йдете, це наказ».

Він повів мене на перший поверх, де реєстрували, яка дівчина з ким іде. Там був список дівчат, і вони викреслювали імена тих, кого забирали. Я дивилася в підлогу, нічого не бачила навколо. І поки шукали моє ім'я, щоб викреслити, тому що я йду з тим товстим, я помітила чиїсь ноги. Хтось підійшов, хтось невеликий. Я впала, обняла його ноги й навіть не дивилася на обличчя, я сказала: «Будь ласка, візьми мене, куди хочеш, лише позбав мене цієї людини, я його боюся».

І цей молодик сказав арабською тому, величезному: «Я хочу цю дівчину. Я її забираю собі».

Надя Мурад Басі Таха Фото: Анна Артемьева/«Новая»

* * *

Цю людину звали Хаджи Салман, польовий командир з Мосула. Він взяв мене до свого штабу, в нього було шість охоронців і водій. Одному з них веліли вчити мене Корану.

Хаджи Салман відвів мене до кімнати, сів поруч і попросив стати мусульманкою, прийняти іслам. Я відповіла: «Якщо ви не примушуватимете мене спати з вами, я прийму іслам». Він сказав: «Ні, ти все одно будеш нашою жінкою, я для цього тебе обрав» — «Тоді я не прийму іслам». Хаджи Салман сказав: «Ви, єзиди, кафір, невірні. Ви повинні повірити, а нині ви невіруючі». Я спитала: «А мої брати, мої рідні?» Він відповів: «Вони невірні, і я їх убив. А вас ми віддамо мусульманам ІД, і ви перестанете бути невірними. Ми звільнили вас від кафірів, щоб ви навернулися в іслам».

Він роздягнувся. Сказав, щоб і я роздяглася. Я сказала: «Ти знаєш, я хворію. Коли вбивали наших чоловіків, у мене почалися місячні. Мені дуже боляче, я не хочу роздягатися, я не можу приймати чоловіків». Він змусив мене роздягтися. Я залишила лише труси. Він сказав: «Знімай труси, тому що я хочу перевірити, чи дійсно у тебе місячні». Коли він побачив, що у мене дійсно місячні, він дав мені спокій і не зґвалтував тієї ночі.

Наступного ранку він сказав мені: «Я зараз поїду, а ввечері прийду до тебе і спатиму з тобою, і мені все одно, є у тебе місячні чи ні».

Десь о шостій вечора до мене зайшов його водій. Приніс косметику, сукню, сказав: «Хаджі Салман передає, що треба помитися, нафарбуватися, одягти сукню та готуватися для Хаджі Салмана. Він скоро прийде».

Я зрозуміла, що виходу немає. Я зробила все це: прийняла душ, нафарбувалась, одягла цю сукню, сіла на ліжко. Він зайшов до кімнати і підійшов до мене. Роздягнувся, сказав, щоб я роздяглась.

Я це зробила. І він мене зґвалтував. Раніше я була дівчиною. У холі, куди виходить ця кімната, були його охоронці, водій та інші бойовики, я постійно кричала, кликала на допомогу, але ніхто не відповів і не допоміг, їм було байдуже.

Наступного дня мене одягли в чорну сукню, в усе чорне. Він повіз мене до ісламського суду Мосула, суду ІД. Коли я приїхала туди, я побачила тисячу дівчат таких, як і я, з покритими головами, в чорних сукнях, і поряд з кожною стояв бойовик. Нас повели до судді, каді, його звали Хусейн.

Каді читав Коран над нашими головами, нас змушували вимовити ті слова, з якими людина входить в іслам. Потім сфотографували кожну дівчину, приліпили до стіни, а під фотографією написали номер. Цей номер належить тій людині, яка раніше спала з цією дівчиною. Під моїм фото написали номер та ім'я Хаджи Салмана. Це зробили ось чому. До суду приходять бойовики й дивляться на фотографії, і якщо комусь подобається дівчина, він може зателефонувати за цим номером і взяти її в оренду. За оренду платили грошима, речами, як домовишся. Нас можна було орендувати, купити, отримати в подарунок.

Коли ми повернулися після суду, він мені сказав: «Не думай намагатися втекти. Тобі буде дуже погано, ми таке з тобою зробимо». Я відповіла: «Я не зможу тікати, ти — ІД. Я знаю, що безсила».

Минув тиждень, як я була в нього. У нього було багато гостей… Я терпіла. Але це надто важке життя, серед цих бойовиків ІД. Мені треба було втекти звідти, будь-якою ціною, адже буде краще, навіть якщо мене вб'ють. І я спробували втекти.

Усередині будівлі мені можна було пересуватися з поверху на поверх, тому я вирішила спробувати. О восьмій вечора я спустилася з другого поверху на перший — там низький балкон, з балкону спускаються сходи вниз, до саду. Я вже спустилася сходами, і там мене спіймав один охоронець.

Він завів мене до кімнати. Прийшов Хаджи Салман, почав бити мене, вдарив разів десять, потім сказав: «Швидко роздягайся». Зазвичай було так, що спершу роздягався він, а потім казав мені… Але цього разу він наказав роздягатися мені. Цей Хаджи Салман дуже погана людина, я не бачила нікого такого ж безжального.

Я зі страху весь одяг зняла. Я гола забилася в куток, він наказав йти на ліжко, і я сіла на кут ліжка. А він мені сказав від дверей: «Що я тобі казав? Якщо ти спробуєш втекти, я з тобою таке зроблю». Він вийшов. А до кімнати зайшли шестеро його охоронців.

Вони зачинили двері. Це все зараз перед моїми очима. Я пам'ятаю, як мене ґвалтували троє. Потім я знепритомніла, і я не знаю, скільки їх ще було, що було далі. Наступного дня о восьмій ранку я відкрила очі, нікого в кімнаті не було.

Єзиди в місті Дахук в Іракському Курдистані, 18 квітня 2017 року Фото: EPA/GAILAN HAJI

Відтак я три дні залишалася в кімнаті. Мені було дуже боляче, я не могла підвестися. Ніхто не підійшов до мене. Лише іноді ці охоронці приносили мені їжу. Четвертого дня я підвелася, помила голову, постояла під душем. Наступного дня мені сказали: «Збирайся, одягай свій чорний одяг». Я встала, вбралася в чорне. Виявляється, прийшли двоє чоловіків з міста Хамданія, теж ІД. Вони сказали мені: ми тебе купили, одягайся, поїдеш з нами.

Вони відвезли мене до міста Хамданія. Я ввійшла до великої кімнати й побачила там єзидський жіночий одяг на підлозі. Багато одягу. І ці бойовики сказали, що до мене вже зґвалтували в цій кімнаті 11 жінок.

Я була в них два тижні, в цих двох чоловіків, у кожного по тижню. За два тижні до них приїхали двоє і з ними чотири дівчини, в таких самих чорних ганчірках. Я не знаю, звідки їх привезли. Нам не дозволили розмовляти одна з одною. Мене взяли, а цих дівчат залишили в них. Обмін. Ці двоє служили на блокпості й забрали на цей КПП. Я залишалася в них 10 днів. Мене ґвалтували. Потім приїхав водій ІДІЛ з міста Мосул і забрав мене до себе.

Я була в нього дві ночі і три дні, а третьої ночі він сказав мені: «Я зараз піду за красивим одягом для тебе. Тобі треба помитися і одягти це, гарно виглядати. На тебе прийдуть подивитися люди, і якщо ти їм сподобаєшся, вони тебе куплять».

Було десь близько 11 вечора, коли він пішов за одягом. У будинку були тільки я і він, він пішов за одягом, я залишилася сама.

Я вийшла з дому. Я гадала, спіймають мене знову чи ні, не знала, зможу врятуватися чи ні. Я вийшла, побігла, тихенько пройшла повз старі будинки й постукала в двері одного з них. На вулиці не було світла. Хтось відчинив, і я одразу зайшла, не знаючи, бойовики це чи звичайні люди, жінка чи чоловік, нічого не було зрозуміло, але я намагалася знайти будь-який будинок, щоб сховатися.

Ще стояло літо, було дуже спекотно. Світла не було. Я побачила, що в будинку жінка й діти. Я сказала, що я єзидка, розповіла свою історію та благала допомогти втекти звідси. Чоловік цієї жінки сказав: «Зараз ти ночуй тут, завтра подивимося».

Шестеро моїх братів убили, п'ять рідних і одного зведеного, але ще троє моїх братів працюють у Курдистані, я знала, що один із них у таборі біженців, і я згадала його номер телефону. Наступного ранку чоловік і дружина підійшли до мене, і я сказала: «Допоможіть мені. У мене брат живе в таборі біженців в Курдистані. Дайте мені мобільний телефон, я хочу зателефонувати братові. Я дам все, що хочете, лише допоможіть мені вибратися звідси».

Вони дали мені телефон. Я зателефонувала братові і сказала, щоб перевів їм гроші, може, вони мені допоможуть. А вони сказали мені, що дадуть посвідчення особи, чорний одяг, відправлять на таксі та врятують.

Ця родина була неймовірною, вони дуже хотіли допомогти, але були дуже бідними. Мій брат перевів їм гроші, і справді, мені дали посвідчення його дружини-мусульманки, мені дали чорний одяг і взяли таксі. Мій брат сказав: «Треба тікати до Керкука».

Перед поїздкою чоловік сфотографував мене в паранджі та відправив моєму братову через Viber. Написав йому, що я в розшуку, що він ризикне собою і вивезе мене. Чоловік поїхав разом зі мною, я була в паранджі, все було закрито, крім очей, і ніхто навіть не перевіряв і не дивився на обличчя, лише на посвідчення.

Коли ми їхали, моє фото було на кожному КПП. Це була та фотографія із суду, без паранджі. Під фото було написано: «Це єзидка, яка втекла, і якщо хтось її знайде, її треба повернути до штабу». Ми проїхали три КПП. Коли ми доїхали до Керкука на КПП, де були курдські солдати, там стояв мій брат. Він забрав мене.

Надя Мурад Басі Таха Фото: Анна Артемьева/«Новая»

* * *

Пам'ятаєте, я розповіла про величезного чоловіка, який хотів забрати мене собі? Коли мене забрав Хаджи Салман, цей чоловік забрав мою небогу. Вона була в Мосулі сім місяців, її кілька разів перепродавали, але потім їй теж удалося втекти. Так само, як і я, вона забігла до чужого будинку, і їй за великі гроші допомогли втекти з Мосула до Керкука. Нині вона вже два тижні як у Німеччині. Німецька держава вивезла її. А дві інші небоги — я досі не знаю, що з ними. Жодної інформації про них немає.

З двома моїми сестрами, яких відправили до Сирії, відбувалося те саме. Їх багато разів купували й продавали, а потім хтось з родичів заплатив за них великі гроші та викупив. Одна нині в Німеччині, інша в Курдистані, в таборі.

Чоловіки, які нас купували й продавали, були бездушні. Серед них я не зустріла жодної хорошої людини. Вони дуже раділи тому, що роблять це саме з нами, єзидами. Вони погано ставилися і до християн, і до шиїтів, погано ставилися до всіх меншин, але до єзидів у них був особливий підхід. Продавали і ґвалтували жінок, убивали чоловіків. Ніхто з нашого села: ні жінки, ні чоловіки, ні діти — жодна людина не уникнула насилля або вбивства.

Близько 3400 єзидів — жінок, дітей, літніх жінок і молодих дівчат — зникли. Уже 16 місяців про них немає жодної інформації. Хтось каже, що їх уже вбили. Кажуть, що багато з них наклали на себе руки. Та ніхто не знає їхньої долі. Їх не шукають, про них не кажуть жодного слова. Нині весь світ бачить, що таке ІД, увесь світ бачить, що чинить ІД. Та прямо зараз дівчат і жінок продають і ґвалтують. Але сумління людства не пробудилося, і цих жінок нікому звільнити.