«Ми вибрали свободу!»

Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він зрештою втрачає все, у тому числі й  хліб. Якщо народ обирає свободу, він матиме хліб, вирощений ним самим і ніким не відібраний”, – ці слова належать одному з провідних теоретиків українського націоналістичного руху Степану Бандері. А за два сторіччя до нього ще один  мислитель і борець за свободу своєї країни, Бенджамін Франклін, сказав: “Якщо між свободою і безпекою народ обирає безпеку, врешті ­решт він втрачає і те, й інше”.

Українці усвідомили, що свобода – найвища цінність, восени 2013 року. Коли стало ясно, що тодішня влада на чолі з Віктором Януковичем обрала для країни не європейський, а проросійський шлях, повернення у колоніальне минуле. Свобода коштувала дорого. Герої Небесної сотні, день пам’яті яких відзначаємо 20 лютого, були лише першими жертвами заради справжньої незалежності України.

Про це ми поговорили з активістами Херсонського Євромайдану. Зокрема, і про те, як вони зараз сприймають події трирічної давнини,  що з того часу найбільше закарбувалося у пам’яті.

Дементій Білий, голова Херсонської обласної організації Комітету виборців України:

“Я навіть не розглядаю можливості якогось розвитку подій в Україні без Євромайдану. Тоді усе йшло до цього. Українці – не той народ, який зміг би довше терпіти злочинний режим Януковича. Масштабний протест був неминучий. Тут можна говорити лише про те, що він міг би початися пізніше. Але нам дуже пощастило, що терпіння людей закінчилося восени 2013 року. Бо Росія виявилася менш підготовленою до такого повороту історії, і кремлівські плани щодо зруйнування або колонізації України провалилися. Я переконаний, у Росії розуміли, що українці повстануть, але, напевне, вважали, що це станеться пізніше. Ця помилка й врятувала нас від більш жахливих наслідків. Бог був на боці України й українців.

Під час Євромайдану я брав участь у подіях і в Києві, і в Херсоні. Важко виділити таке, що найбільш вразило. Було й таке, про що моторошно згадувати. А запам’ятався настрій людей, їх відверта готовність перемогти будь-­якою ціною, розуміння того, заради чого вони борються”.

Протоієрей о. Андрій Кали­та, настоятель Свято­Олександрівського храму УПЦ КП:

“Якби не піднявся протест, ми з часом мали б іще більш кровопролитні події. Була б повномасштабна війна з Росією. Судячи з обнародуваних документів, та й із дій Януковича: починаючи з другої половини 2013 року, він готував здачу України Росії. Якщо йому вдалося б почати реалізовувати такий план, це викликало б шалений супротив у частини населення, яка виступає за інший шлях розвитку, не у векторі “русского мира”. Люди повстали б. І зрештою це призвело б до більш трагічних наслідків.

До речі, і під час подій на Херсонському Євромайдані було дуже неспокійно, ми щодня наражалися на небезпеку. Пам’ятаю, як  20 лютого 2014 року кілька тисяч херсонців зібралися на площі Свободи, щоб висловити біль від розстрілу на Майдані та продемонструвати духовну єдність. Не обійшлося без провокаторів, які кричали, що треба брати каміння, йти на адміністрацію, бити вікна, розпочинати штурм. Дякуючи Богові, херсонці не піддалися на провокації. Я запропонував запалити свічки і з молитвою рушити навкруг адміністрації.

Перед ходою до мене підійшов працівник міліції, він очолював співробітників, що чергували на площі Свободи, і сказав: “Ми маємо наказ стріляти, якщо будуть якісь ексцеси”. Я відповів, що ми вшануємо пам’ять загиблих ходою та молитвою, і жоден камінь не буде кинуто. І наша акція дійсно пройшла мирно. Не було провокацій. Може, міліція не стріляла ще й тому, що всі побачили: протестувальників – тисячі, це – справжній народний протест. А за інших обставин, можливо, і стріляли б...

Події, що сталися наприкінці 2013­-початку 2014 років, я запам’ятав назавжди. А найбільш значним і хвилюючим моментом для мене був виступ на Майдані, коли я проголосив перед херсонцями рішення нашої церкви про відмову молитися за антинародну владу Януковича та згадувати її на богослужіннях. Такі рішення церкви приймають дуже і дуже нечасто: за обставин, коли альтернативи нема. А через тиждень після такого рішення  церкви режим було повалено, а Янукович утік. Я вважаю, що ці події мають прямий зв’язок”.

Марина Войтенко, радник Херсонського міського голови:

“Уже на початку 2013 року я з острахом чекала, якими будуть президентські вибори 2015 року. Було зрозуміло, що Янукович готує, можна сказати, “коронацію”, а передувати їй буде придушення реальної опозиції, демократичних та націонал-­патріотичних сил. Скоріш за все, це робилося б із дуже активною допомогою  ФСБ.

І те, що трапилося, починаючи з осені 2013 року, врятувало Україну від величезної біди. Багато хто з сучасних політиків має завдячувати Небесній сотні: ці герої, можна сказати, зберегли їм і життя, і кар’єри.

Я була на Херсонському Майдані з перших днів, бачила усе, що там відбувалося. Але найбільше запам’яталося 22 лютого 2014 року, коли знесли пам’ятник Леніну. Цей день був переломним,  я остаточно повірила: Україна переможе.

На площі Свободи було чимало “тітушок”, які кричали: “Це мій Ленін!”, “Не дам знищувати історію своєї країни!”, хоча це були доволі молоді люди – навряд, чи насправді персона Леніна мала для них аж таке велике значення. Та й зовні вони були мало схожими на інтелектуалів, що цікавляться історією. Увечері  українські активісти таки змогли відтіснити “тітушню” й відправити пам’ятник у небуття, де такому діячеві, як Ленін, – і місце”.

Михайло Підгайний, науковий співробітник Херсонського обласного краєзнавчого музею:

“Якщо припустити, що подій кінця 2013­-початку 2014 року не було б, чи вони не завершилися б поваленням режиму Януковича, напруження у суспільстві у певний час все ж призвело б до вибуху. Можливо, це сталося б під час президентських виборів 2015 року. Бо другий термін тодішнього президента точно був би неможливий без шаленого тиску з боку влади та  фальсифікацій. Ось тоді країна вже точно “вибухнула” б. І наслідки могли  бути жахливими, бо, напевне, і репресивний апарат готувався до масових протестів, і з високою вірогідністю можна припускати масштабні втручання Росії.

Режим Януковича переводив Україну на керування Росією, фактично вів країну до катастрофи, до втрати суверенітету. Люди це бачили і багато хто не хотів із цим миритися.

Рівно три роки тому, 22 лютого, у Херсоні повалили пам'ятник Володимиру Леніну.

Фото Наталії Бімбірайте

Також, якби не перемога Майдану, у нас не було б кадрових змін. Я можу про це судити з конкурсу на посади керівників обласних закладів культури, у якому беруть участь не лише “метри”, які прагнуть працювати доти, доки їх винесуть із кабінетів, а й молоді, прогресивні люди. Перемога Майдану – це стратегічна перемога, плоди якої з’являться через роки, бо справжні докорінні зміни у суспільстві швидко не відбуваються.    

А для мене з часів Херсонського Євромайдану дуже запам’ятався день 29 січня, коли я вперше почув пісню “Горіла шина, палала”. Ця пісня була настільки насичена енергією боротьби та перемоги, що можливість іншого фіналу тих буремних подій навіть не розглядалася”.

Наталія Бімбірайте, журналіст, громадський діяч, волонтер, керівник інформаційного ресурсного центру “Правовий простір”:

“Майдан за тієї ситуації був неминучий. Але якби владі вдалося придушити протест, то, можливо, була б спроба встановити в Україні такі порядки, як зараз у Криму та на окупованих територіях Донбасу: репресії, неможливість роботи громадських організацій, незалежної преси, інших демократичних інститутів. Звичайно, люди не стали б це  довго терпіти. Але боротьба була б іще жорстокішою. До речі, вже у 2013 році влада створювала усілякі перешкоди для роботи непідконтрольних їй громадських організацій.

Звичайно, я па­м’ятаю кожен день, проведений на Майдані. Було дуже небезпечно. І у мене була ситуація з непередбачуваним розвитком. Я робила розслідування інциденту, під час якого у Херсоні загинув міліціонер, у його вбивстві намагалися звинуватити активістів Євромайдану. Було невідомо, як поведуть себе різні фігуранти цієї справи, на які таємниці можна вийти і чим усе закінчиться.  

Але особливо закарбувалася у пам’яті подія вже після перемоги Революції гідності. Наприкінці лютого 2014 року почалася окупація Криму росіянами. Тож виникла загроза для Херсонської області, яка, як відомо, за багатьма параметрами дуже важлива для життєзабезпечення Криму. І 28 лютого активісти Євромайдану, у тому числі і я, лишилися ночувати у будівлі Херсонської ОДА. Ми хотіли запобігти її можливому захопленню проросійською “тітушнею”, якої тоді було у місті багато. У команду “ночувальників” набиралися лише добровольці, бо попереду була невідомість. Увечері 28­-го ми не знали, що буде потім. Ми не знали планів агресора. Містом ходили чутки про можливе вторгнення “зелених чоловічків”. Ситуація була вкрай напруженою, могло статися, що завгодно.

Але я для себе вирішила: щоб там не було, але я не зможу спокійно жити, якщо увечері піду додому, а зранку побачу на херсонських адміністративних будівлях прапори­триколори”.

Іван Антипенко, журналіст, кореспондент газети “День” у Херсон­ській області:

“Незалежно від того, чи відбувся б Майдан у 2013­-2014 роках, чи пізніше, протестні настрої були дуже сильними, і режим за будь-­якого розкладу зіштовхнувся б із колосальним супротивом. Я остаточно переконався у цьому 17 січня 2014 року.  Пригадую, 16 січня я спостерігав по телевізору за прийняттям сумнозвісного “диктаторського” пакету законів, і дуже занепокоївся, коли голова лічильної комісії Володимир Олійник відрапортував: “232 – за!”, а президент без вагань підписав ці закони. Але 17-­го побачив, що у Херсоні всі майданівці прийшли на площу Свободи попри заборону збиратися на мітинги без особливого дозволу, встановлювати намети. Не припинив свою діяльність Автомайдан, у якому і я брав участь. Загалом херсонці сповнилися ще більшої рішучості зламати хребет тому злочинному режиму.

Якщо казати про найбільш пам’ятні моменти,  їх було чимало. Але хочу окремо розповісти про те, чого не було б без перемоги Майдану, і що мене дуже і дуже вразило. Коли навесні 2014 року на кордон із Кримом приїхали наші військові, мене шокував тодішній стан української армії: солдати і офіцери були одягнені не за якимись єдиними вимогами, а просто у те, що у них було. Вони були вкрай розгубленими, не знали, як їм бути, що робити. Але за дуже невеликий проміжок часу ці люди кардинально змінилися: вони усвідомили, для чого прибули на Херсонщину, стали згуртованими та вмотивованими. А допомогли їм у цьому волонтери, які одягли і нагодували військових, спілкувалися з ними, підтримували морально. Тому військові знали, що вони дуже потрібні людям, які чекають захисту від агресора. Армія, яку два десятиріччя знищували, перетворилася на сильну і боєздатну у рекордно короткий термін завдяки народній підтримці. Це – один із найвагоміших результатів Євромайдану”.