Моя крихітна Україна. Вертеп ідентичності

З капличкою на в’їзді та похиленим залізним стовпом, в який неодноразово врізалася вантажівка з сіном, але так чомусь і не повалила. На стовпі прикріплена заржавіла табличка з назвою, яку я тут не розголошую, щоб залишатися вільною у своїх судженнях і нікого особливо не образити.

Це моя Україна – глухе галицьке село, в якому я досі тримаю своє коріння закопаним в алюмінієвому відрі на подвір’ї напівзруйнованої хати. Ще колись маю намір повернутися.

Там я стала собою і за замовчуванням – українкою. Все, що я знаю про українство і як його відчуваю, що в українстві люблю і чого соромлюся, – в мене звідти.

По-перше, розуміння краси і красивого. Дорослою я багато де побувала і бачила дивовижні краєвиди, гірські, морські, пустельні, бачила засніжені альпійські шпичаки з висоти пташиного польоту і косяки смугастих перламутрових риб у водних нетрях Адріатики, бачила тайгу і степ, обожнюю осінню Балтику і зимову Венецію.

Але нічого в цій естетичній ієрархії не може позмагатися з лінивими горбами, на яких ми пасли худобу, а також лісами, встеленими біло-фіолетовим килимом первоцвітів навесні чи козарями і голубінками влітку.

Немає нічого ріднішого за пахучі луки з де-не-де вигульклими головешками печериць, за тернові хащі, суничні галявини чи навіть просто наш город, в якому, якщо підеш наліво, – огірки, цибуля, вишні, направо – яблука, картопля, кукурудза.

Красиве не мусить бути рідним, але рідне завжди красиве. Любляче око, дивлячись, оминає вкраплення потворного.

Наприклад, китайські синтетичні светри поверх вишиванок на Великдень. Купи пластикового сміття, яке місцеві звикли зносити у яри і де воно з роками покрилося травою, ставши майже невидимим, тільки хрустить, коли по ньому йдеш. Руїни колгоспних стаєнь, розібраних по цеглині дбайливими ґаздами і ґаздинями.

Взагалі, схильність до дрібної злодійкуватості, особливо, коли збоку виглядає, ніби нічиє. А також схильність попліткувати (нічого не можу з собою вдіяти, сама подекуди грішу з давніми друзями, яких давно не бачила), оббріхувати поза очі, гиркатися з сусідами за межу і пильнувати, щоб кожного наступного року відорати собі чергові кілька сантиметрів спільної стежки.

Незалежність прийшла в мою крихітну Україну із запізненням. Чи хтось в селі взагалі радів і святкував з цієї нагоди, я не знаю, втім, можливо, я просто не помітила, бо була надто мала.

Старші баби і діди поділили історію на зручні "за": "за Австрії", "за Польщі", "за німців", "за совєтів". Тепер до цього списку додався наступний пункт – "за України", який іноді вживався у контексті, дуже далекому від позитивного.

Вище керівництво української держави замінило вороже радянське керівництво, ставши майже таким самим ворогом, який забрів між ці благословенні горби, щоб далі обдурювати й грабувати.

Його, відповідно, теж треба було по-дрібному обдурювати: купувати інвалідність (навіть якщо абсолютно здоровий), виробляти нечесні субсидії, вигадувати хитромудрі способи закручувати газовий лічильник назад, красти електроенергію безпосередньо від трансформатора, попри який гналося корови на пасовисько. Там дядьки, граючи з нами, дітьми, в карти, ремствували на державу і кидали сердиті погляди в бік колгоспу, який самі ж і розібрали, – вікна добивали підлітки після школи.

"Сильну руку треба на це капарство", – казали дядьки, вочевидь, маючи на увазі ту сильну руку, яка прийшла б і всіх перестріляла, перепрошую, навела порядок.

Критикуючи здобутки незалежної України, дядьки дивним чином забували століття визвольної боротьби і своїх односельчан, які у цій боротьбі загинули. Нарікання і повне знецінення (аж до "за совєтів – і то було ліпше") чергувалися із сентиментальними нападами згадування, хто, де, коли і як протистояв режимові.

У кожного напоготові була своя власна історія, а також одна спільна: десь в середині п’ятдесятих зібралися всім селом на роковини Шевченка, щоб поспівати пісень. Але сказано було не співати. Але заспівали все одно. Трьох заарештували і невдовзі з родинами вислали розорювати сибірську цілину. Мій дід прикинувся божевільним і його пронесло.

Потому, що б не сталося, він кожного Святого Вечора розпочинав колядування партизанською варіацією "Бога предвічного": "Брат за брата, сестра за сестру, кайдани вдягають, по сибірах вмирають, за Україну".

На цих словах йому завжди, який би не панував настрій за столом, на очі накочувалися сльози, а бабця, що було на неї зовсім не схоже, розчулювалася і наливала колядникові бонусні сто грамів. І відразу потому непомітно ховала пляшку під штандарами.

Штандари – це така ніша під піччю, міні-пивниця, прикрита фіраночкою. Тут за незалежності баба тримала компоти і овочеві закрутки, а до неї – сусідів чи випадкових забрьох, на яких на волі чекала вірна смерть. Штандари пахли землею і відчаєм. Їх завалили разом з піччю, коли село газифікували, вже у двотисячних.

А перед тим, у кінці дев’яностих, я читала на пофарбованій у голубенький колір печі єдине на тоді "Вибране" Ліни Костенко і "Вікна в позапростір" Василя Стуса. Пам’ятаю свій стан поетичного дурману, естетичного збудження (чи такий буває?) від "Ще крок, Сізіфе, не чекай на оплески, для глядачів тут сцена закрута", від короткого Стусового "Ще й до жнив не дожив, зелен-жита не жав, ані не долюбив. І не жив, і не жаль".

Пам’ятаю своє внутрішнє мовчання, затримку мисленнєвого дихання, жаль, злість, несправедливість, абсолютну довершеність форми. Вперше я переживала катарсис від текстів шкільної програми. Це теж відбулося там, у моїй маленькій Україні.

Старші жінки родини в цей час ліпили вареники, а чоловіки хто спав, хто косив, хто рубав дрова. Я ніколи не бачила, щоб ці ролі змінювалися. Чоловіки не ліпили вареників, жінки ніколи не…

Але стоп: тамтешні жінки і спали, і косили, і рубали дрова не гірше за свої половинки. Всі вони були загорілі та сильні фізично. Носили білі хустини про будень, а в неділю до церкви – квітчасті з люрексом, які називалися "американськими", бо їх присилали бандерольками щойно віднайдені американські родичі.

Жінки вкрай рідко проявляли ніжні почуття, зате часто сварилися. Кілька на село мали славу суперсварливих, яких було "не дай боже зачепити". Їм давали прізвиська головних героїнь перших за незалежності латиноамериканських серіалів, наприклад, – Дона Бейжа чи Дика Роза.

Чоловіки натомість переважно або грали благодушного дурника, або ж і собі ставали буркотунами, навіть грубіянами. Їхні улюблені словечка – "срака" і "гімно", що їх, до речі, не знайти у жодному тлумачному словнику української мови. Невже і людей, які все життя цими словами користувалися, теж не існувало?

Пам’ятаю, у нас була гра: ховатися за дверима і слухати розмови старших, щоб досхочу насолодитися забороненим плодом української лексикографії, паралельною вербальною реальністю.

Що більше років мала людина, то більше і розкутіше вона лаялася, символізуючи собою нижній, побутово-сатиричний ярус традиційного українського вертепу.

Але був і верхній його ярус, піднесений, урочисто-містерійний, як-от: ластівки. Доживши до тридцяти трьох, я раптом усвідомлюю, що ніколи й ніде більше не бачила цих пташок, окрім як там.

У стайні над хребтами потомлених корів вони вили гнізда з хмизу, вапняку і глини, щоб відкладати туди м’які яєчка, схожі на перші за незалежності подушечки жувальної ґумки з апельсиновим смаком.

Роздвоєні ластів’ячі хвости, ніби жала змії, стирчали з гнізда під час годування малечі або шикувались на навколишніх дротах електропередач під час вечірнього перепочинку.

Відлітаючи у вирій, ластівки влаштовували над нашим подвір’ям показовий виступ небесних піруетів. Я лежала горілиць під ґанком у вигорілій безпощадним серпневим сонцем траві і спостерігала за дійством.

– Дивишся в небо? – спитала бабця, несподівано схилившись наді мною і увірвавшись в поле моєї периферійної оптики. Ту мить я пообіцяла собі запам’ятати назавжди: на крайчику голубого неба бабчина голова у білій хустині (був будень), її не звиклий до ніжностей беззубий рот ледь усміхається, а чорна посічена долоня торкається мого волосся, щоб недолуго погладити.

Вже тоді я розуміла, що це відчуття повноти світу, єдності землі й культури, коріння і пам’яті незабаром зникне, щойно я заплющу очі, як пустельний міраж, щойно заплющаться очі моєї бабці, і нам – моїм батькам і мені, тим, що добровільно залишили гніздо, доведеться втратити малу Україну і вчитися уживатися з великою, такою різною і часом такою чужою.

І лише уривками рятівні спогади з верхнього та нижнього ярусів мого українського вертепу.

Як на Поливаний понеділок чоловіки змагалися між собою, хто встане раніше й встигне першим вилляти відро криничної води сусідові в ліжко.

Як на Івана жінки блукали прилеглими полями до схід сонця, щоб нарвати цілющих трав центурії, звіробою, кмину та пижма – дітлашні говорили, що шукають цвіт папороті.

Як сама дітлашня обшукувала ночами єврейські хати, з часів війни перетворені то на пожежну станцію, то на дитячий садок, у надії колись-таки відшукати в дерев’яних склепіннях золоті скарби. Іноді хтось щось знаходив, але про євреїв ніхто не говорив, ніби їх ніколи на цій землі не було.

Як їжаки пили молоко з котячих блюдечок, а коти вилизували сметану з наших тарілок.Як говорили: "Мовчи язичку, будеш їсти кашку", "Мудре телятко дві мамки ссе". Вижити і мати що їсти тут все ще вважалося головним пріоритетом.

А якось наприкінці перестройки до місцевого магазину завезли залишки такого нудотно-солодкого драже, що його неможливо було їсти. Розкупили і нагнали самогону цілим селом. Мої поклали дорогоцінний бутель в алюмінієве відро, відро ж закопали на подвір’ї, але з часом забули, де саме. Коли припікало, дід перекопував подвір’я вздовж і впоперек, але так бутля й не знайшов.

Скільки разів я вже писала про це і, напевно, напишу знову. Бо не відпускає, водить по колу. Все, що я знаю про Україну, в мене звідти.

Таня Малярчук, письменниця.