Кошти, які вкрали колишні високопосадовці, після повернення в Україну будуть витрачені на посилення сектору безпеки та на потреби оборонців країни.
Таку пропозицію озвучив президент Петро Порошенко. Серед іншого, йдеться про будівництво гуртожитків для контрактників і військових готелів для офіцерів на території кожної частини. До побудови гуртожитків Міністерство оборони залучає ветеранів АТО. Один із них – волонтер, боєць 95-ї окремої десантно-штурмової бригади аеромобільних військ – Олександр Погребиський розповів Радіо Свобода про заохочення українців до служби у війську, а також про зміни, які незабаром відбудуться в аеромобільних військах України.
– Я – волонтер, я перебуваю у Міністерстві оборони на громадських засадах і входжу в групу, яка контролює процес побудови гуртожитку: від технічної документації і представлення проекту аж до моменту, коли гуртожиток буде готовий, і перші військові в’їдуть у його кімнати. Пропозиція президента Петра Порошенка щодо передачі «коштів Януковича» на потреби військових мені видається вкрай важливою. Не секрет, що більшість військових мають проблеми з житлом, з одного боку, а з другого – більшість житлових приміщень у військових частинах мають радянське походження, їх потрібно змінювати на сучасні житлові модулі. Якщо Україна каже про перехід армії на стандарти НАТО, то давайте і побутові умови наших захисників до цих стандартів наближати.
– Тобто, Ви кажете про соціальну складову?
– Так, але не тільки: я кажу про те, що наявність сучасних гуртожитків, нормальної інфраструктури у військових частинах – це один із методів агітації за службу у Збройних силах України. Якщо ми кажемо про необхідність створити сучасну боєздатну професійну армію, давайте поважати тих, хто йде туди служити, ще й у час війни, яку проти нас веде Росія. Цим я і займаюсь. Маю ще одну ідею, яка пов’язана з цим: сучасна армія повинна мати сучасні військові частини з комфортними умовами проживання для бійців та з нормальною інфраструктурою. Тому вивчаю досвід країн НАТО, там у військових частинах діють комплекси цивільного обслуговування. Наприклад, боєць після робочого дня, на відміну від цивільних, залишається на території частини, тож потрібно, щоб на цій території також були, наприклад, бібліотека, сучасний спортзал, перукарня тощо.
– Пане Погребиський, Ви пам’ятаєте день, коли вирішили стати волонтером?
– Дуже добре пам’ятаю. Той день повністю «перемкнув» моє життя, мої погляди на ситуацію довкола. Це літо 2014 року, я щодня напружено відстежував новини з Донбасу – там у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади вже воювали мої татко і дядько, вони пішли в АТО під час першої хвилі мобілізації. А тут раптом – вихідний день. Я собі рибалю на Київському водосховищі, аж тут телефонує дядька дружина і каже: «Сашко, твій батько отримав контузію, дядько поранений, вони обидва – у військовому госпіталі у Харкові, і ми з твоєю мамою терміново туди виїжджаємо». Я був у шоці – яка контузія?! Який Харків?! Але зразу збагнув, що без мене вони не обійдуться: зателефонував знайомим з Харкова, щоб мама з тіткою змогли у них бодай переночувати, а сам розшукав свого начальника і попросив відпустку. На роботі мене всі підтримали: начальник відпустку дав, колеги трохи грошей зібрали для купівлі ліків, харківські друзі не просто до себе забрали, а коли я рано-вранці приїхав, ще мені показали у Харкові ті місця, де вони у складі Євромайдану відстоювали своє місто.
– А які враження від харківського військового госпіталю?
Тато з дядьком були травмовані при штурмі Лисичанська – це початок уже знаменитого рейду 95-ї бригади серпня-вересня 2014 року
– Важкі враження, я туди «з боєм» пробивався, хоч там лікували тата і дядька, яких лікарі поклали в одну палату та які були адекватні, як на їхній стан. Ми з татом вийшли на перекур, і тоді він нарешті розповів про те, що відбувалось на сході країни. Виявилось, тато з дядьком були травмовані при штурмі Лисичанська – тобто, це початок уже знаменитого рейду 95-ї бригади серпня-вересня 2014 року, про який знято однойменний фільм.
А тоді у Харкові я багато страждань побачив у госпіталі, серед іншого, вперше побачив молодих хлопців без кінцівок. Ходив по палатах і питав поранених, що їм потрібно. Власне, з цього дня і почалось моє волонтерство.
– На чиї потреби Ви ті перші гроші витратили?
– Так сталось, що того ж дня, коли вперше потрапив до харківського шпиталю, я зайшов до палати Влада Кузнецова (чемпіон з плавання на «Іграх нескорених» (Invictus Games) – ред.), якому відірвало кисть руки. І до речі, Влад після реабілітації і протезування повернувся до 95-ї бригади як інструктор. А тоді він лежав у палаті, весь обмазаний зеленкою, перебинтований, у самих трусах. Я спитав, що йому потрібно, і Влад відповів: «Потрібен прапор України. І якщо залишаться гроші – купіть, будь ласка, капці». У мене всередині все обірвалось.
– Але за рік Ви, вже досвідчений волонтер, вирішили піти до війська. Чому?
– Це було зважене рішення. Я багато спілкувався з бійцями у бутність волонтером – і коли ходив до Центрального військового госпіталю у Києві, і коли привозив медичні рюкзаки у 95-ту бригаду. Та і забезпечення армії поліпшилось, волонтерам не треба їжу на передову возити або тоннами ліки по госпіталях розвозити. Служити я пішов, як Ви розумієте, у 95-ту окрему десантно-штурмову бригаду, служив у тому ж батальйоні та у тій же роті, де мої батько з дядьком служили! Коли бійці мене побачили, почали питати: «Сашко, твоя сім’я нас приватизує?», «Саня, як сина народиш, теж служити у 95-ту бригаду приведеш?». Ну посміялись ми – і до справ: ми воювали на Донбасі, стояли під селищем Новгородське, поруч з окупованою Горлівкою, в інших місцях. Були у нас рейди проти контрабанди вздовж лінії розмежування. Також ми мали дислокацію на адміністративному кордоні з анексованим Кримом – це Чонгар, туди наш батальйон перекинули для протидії контрабанді.
– 21 листопада цього року мають відбутися зміни в аеромобільних військах України: вони отримають нову назву та, скажімо, нову символіку. Як Ви ставитесь до цього?
– Дуже позитивно! Так, у День Святого Михаїла мої побратими стануть військовослужбовцями десантно-штурмових військ, і не 2 серпня, а 21 листопада відзначатимуть день народження цього підрозділу Збройних сил. Також Україна відмовляється від старих радянського часу, блакитних беретів – десантно-штурмові війська носитимуть малинові берети, за прикладом аналогічних військ у країнах НАТО. Я вважаю, що зміна у нас – це не лише наближення українського війська до стандартів і традицій альянсу, це початок нової історії для цього роду військ і для всієї країни. Давайте відходити від радянського минулого, скільки можна борсатись і ностальгувати за «совком»! Перед нами абсолютно інакші завдання, ми маємо наростити потенціал свого війська, мотивувати бійців. І мені приємно, що коли в Україну приїжджають інструктори з НАТО, наші бійці можуть співпрацювати з ними на рівні, навіть і консультувати хлопців з альянсу, як вести бойові дії в умовах гібридної війни.