Підтримати нас

Місія Порфирія Мартиновича

14 березня 2016 13:00
671
Поширити:

Дослідники кобзарства донині вважають постать Порфирія Мартиновича найзагадковішою. Наповнене суворою епікою й ніким не розгаданою містикою, життя Порфирія Денисовича сповнене надзвичайної цілісності та правдивості.

Напевне, ніхто з когорти художників та етнографів не заглиблювався до такої міри у світ народної традиції і ніхто зі світу зрячих так глибоко і щиро не ототожнював себе із українськими носіями епосу – кобзарями і лірниками, як Мартинович. Недаремно і сам Порфирій називав себе вустівником – носієм народних епічних пам’ятниць – Вустинських книг.

Народився Порфирій Мартинович 24 лютого (7 березня) 1856 року у с. Стрюківка Костянтиноградського повіту Полтавської губернії (тепер Красноградський район Харківської області). Його батько, Денис Іванович Мартинович, походив зі священицької родини. Мати Порфирія – Аграфена Кирилівна Ольшанська – з родини стрюківського диякона.

Ніби  дідами-запорожцями було сказане, що Порфирій мусить продовжити давню родинну справу і стати “устівником” – збирачем і хранителем Вустинських книг. Він ніби іншими очима почав дивитися на світ, помічати й фіксувати у своїй пам'яті найменші дрібниці народного побуту й “вустинської” творчості. Звичні старці, які часто заходили на батьківське подвір’я, відтепер для хлопчика перетворилися на казкових чарівників. Порфирій жадібно вслухався у вустинські оповіді незрячих співців і намагався запам’ятати найцікавіші з них. “З семи літ я вже почав заучувати наізусть ці книги: спершу меньші книги по числу рассказов, а потім більші й великі”, – розповідав згодом Мартинович.

Із раннього дитинства виявилися у Порфирія також непересічні художні здібності. Малюнки хлопця вражали своєю щирістю, простотою і безпосередністю... “З самих малих літ рисував я, найбільше з ікон. Надивлюсь на них у церкві і малюю подобія їх олівцем. Дедалі виходило у мене все краще. Рисував я й те, що бачив навкруги себе”, – згадував у листі до Сластьона Мартинович. Помітивши незвичайну допитливість та інтерес хлопця до пізнання народної традиції, батько намагається дати Порфирію найповнішу на ті часи освіту. Денис Іванович таємно мріяв, аби його справа знайшла своє продовження у житті сина. У десять років хлопця віддали до Костянтиноградського пансіону, через рік, 1867 року, – до Першої Харківської класичної (чоловічої) гімназії, згодом – до Харківської прогімназії (Третьої харківської гімназії). Нарешті, 1873 року, витримавши на “відмінно” усі вступні іспити, Порфирій стає студентом Академії. Навчається разом з українськими художниками С. Васильківським, М. Самокишем, О. Сластьоном. Користується опікою видатного російського живописця Івана Миколайовича Крамського, який допомагає молодому художнику у навчанні і побуті.

Під час літніх вакацій Мартинович мандрує селами і містечками Полтавщини, Харківщини та Чернігівщини, збирає унікальні етнографічні матеріали, невтомно замальовує типи традиційного українського побуту.

“Дивлячись на його малюнки, невловимо починаєш чути спокійний, позачасовий епічний виспів мандрівного співця”, – говорив Цехмайстер сучасного кобзарства Микола Будник. Тому значення художнього спадку Мартиновича – неоціненне. Як і давня епічна пам’ятка, художні роботи П.Мартиновича, – справжні людські документи минулого. Документи не заради формальної фіксації, а як своєрідне дзеркало, куди час від часу треба заглядати для оцінки свого сучасного стану і для вчасної корекції думок, поглядів і життєвого шляху. 1877 року за визначні успіхи в малярстві Порфирій Мартинович отримав велику срібну медаль Петербурзької академії мистецтв.

Художні роботи Мартиновича за притаманну їм епічну щирість, простоту і цілісність, одержують від глядачів найсердечніші відгуки. До золотого фонду українського мистецтва увійшли десятки унікальних робіт визначного художника.

Та сімейні негаразди доводили до краю нервове напруження Порфирія. Заборона, накладена матір’ю на одруження, збавила здоров’я нещасного митця. Стався тяжкий нервовий зрив і Мартинович опиняється на лікуванні у психіатричній лікарні.

Після одужання художник почав активно продовжувати справу свого батька й наполегливо працювати над збором взірців усної народної творчості  “вустинської” спадщини. Як дослідник народної творчості Мартинович створює свій особливий “емпатичний” метод збору й опрацювання фольклорного матеріалу, а також пропонує авторську методику лабораторного відтворення і природної реконструкції традиційної культурної спадщини у сучасну пору.

Порфирій Мартинович був чесною і глибоко релігійною людиною. Він був одним із небагатьох українських інтелігентів, які не тільки декларували своє простонародне походження, але й за будь-яких обставин лишалися часткою свого народу. Коли у 1932 році на Красноградщині розпочався голод, Порфирій Денисович, не зраджуючи своїм переконанням, весь свій скромний гонорар роздавав умираючим селянам. Твердо вирішивши поділити трагічну долю своїх земляків, Порфирій Мартинович помер від голоду 15 грудня 1933 року у рідній хаті...

Підтримати нас можна тут https://base.monobank.ua/
Поширити:
ЗАРАЗ ЧИТАЮТЬ
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
ОСТАННІ НОВИНИ
Матеріали партнерів