«Ми не можемо знати, скільки буде ПТСР, поки не кінчиться війна», — психолог

Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) і багато з того, що треба знати родинам воїнів, котрі повернулися з війни, від психолога Андрія Козінчука.

Які сценарії щодо війни та повернення бійців виписують в голові мами, дружини та кохані дівчини? Чому бійцю важко розстатися з військовою формою по поверненні? З чим краще можуть впоратися соціопати, і як війна міняє людей? Які питання категорично не можна ставити перед бійцями АТО? 

Професійна розмова про те, як держава, родина, соціум можуть і мусять давати раду соціальній та психологічній реабілітації демобілізованим бійцям в розмові з бійцем АТО, психологом Андрієм Козінчуком.

Лариса Денисенко: Хотілося б перед вами поставити комплексне запитання, загалом коли ми кажемо про соціальну реабілітацію, про психологічну. Можете пояснити буквально на пальцях реалістичну ситуацію, чим може допомогти держава, чим може зарадити родина, чим може підтримати суспільство і як людина може собі допомогти сама?

Андрій Козінчук: Соціальна адаптація і психологічна реабілітація це комплексне питання. Держава може допомогти у налагоджуванні якихось формальностей — це статус учасника бойових дій, це надання всіх преференцій. Наразі у нашій державі зроблено такий прецедент, що кожен громадянин, який має статус учасника, має дуже багато пільг — 22 пільги. Ці пільги дуже класно дивляться на папірці. Вони існують на паперах, може в кабінетах, але їх немає реально. Вони, мертві пільги. Ветерани кепкують, що реальних є три пільги — це безкоштовний проїзд в транспорті, знижка на комунальні послуги і місце на кладовищі.

Лариса Денисенко: І то, як я розумію із знижками на комунальні послуги існують постійно проблеми.

Андрій Козінчук: Постійно є проблеми, у нас немає чіткої системи. Ми вже з ветеранами казали, що давайте ми приберемось більшість пільг. Це дуже не популярний хід для політиків — прибрати пільги. Є такі пільги, наприклад, як позачергове обслуговування в будинках побуту, тобто в перукарнях чи хімчистках — це те, що писалося після Другої Світової війни. Або позачергове встановлення телефону. Ці пільги мертві, ними ніхто не користується, але вони є. А такі пільги, як земля, квартири, то ветерани дуже хочуть, щоб це було, але нема можливості. Держава має зробити все, щоб вона виконала обіцянку, згідно того закону, який вона сама і написала.

Суспільство. Я б взагалі не сильно популяризував ПТСР, бо цим зловживають завжди, кажуть, що 80% ПТСР буде у людей — це брехня. Ми не можемо знати, скільки буде відсотків, доки не закінчиться війна, а ПТСР, така штука, яка виникає після війни.

Лариса Денисенко: Дуже багато, хто говорить, що люди, які повертаються з війни, у всіх тією, чи іншою мірою ушкоджена психіка. Тобто стан нормальності, не знаю, хто його прописав і хто це встановлює, що він починає коливатися і знижуватися, що людина гостро реагує і починаються депресії. Наскільки це правдиво?

Андрій Козінчук: Офіційно в нашій країні ПТСР діагноз може поставити психіатр. Якщо брати нашу державу, та європейські держави і Америку, то це три різні підходи до встановлення діагнозу ПТСР. Якщо відійти від наукових прирікань, то ми більше вовтузимось з тим, як то назвати, а не що з тим робити. Людина, яка пішла на війну і повернулася, вона приходить не такою самою. Якщо людина повернулася звідти і нічого не змінилося, то людина просто соціопат — це також норма.

В світі є така статистика, що 2% людей в світі соціопати, у них немає ПТСР. Але ці люди чудово імплементуються  в любе суспільство: ходять на роботу, заводять сім’ї. 98% змінюються — нормальна реакція на не нормальні події, які відбулися в житті. У кожного зміни ідуть по своєму. Ми працюємо над тим, щоб не було стигматизації після війни. Важливо, коли людина приходить, дуже важливо, що ті жахи, які вона бачить, щоб це було не намарно. Коли людина приходить , відношення інше. Нічого не відбулося і нівелюються ті події, що там були.

Тут потрібно ще про ветеранів сказати. Я пишаюся ветеранами, але є ветерани, так звані свадебні генерали, вони зловживають тим, що вони були там. Вони постійно всім розповідають, як воювали, як все було, і не факт, що ця людина дійсно там була. Та людина, яка все це бачила, вона не сильно має бажання все це розповідати. Соціум повинен розуміти, як зустріти цього ветерана, як себе з ним вести і не вести. Дуже важливо, як себе поводить сім’я.

Лариса Денисенко: А які питання категорично не можна ставити перед людиною, котра звідти повернулась?

Андрій Козінчук: Є такі питання, які не просто табу. У бійців є реакція на такі питання «Дістало». Це питання, коли закінчиться війна. Я був всього лиш рік на війні і зі мною не служив ні Нострадамус, ні якісь такі люди. Вони не скажуть коли закінчиться війна. Друге питання, не лізьте будь ласка в душу, якщо боєць не хоче відкрити цю душу. Ставити питання, чи ти когось вбивав, чи що було найстрашніше. Навіть якщо боєць нічого не розкаже, то він це згадає. Знов почнеться ось ця стигматизація і зациклення на ось цих питаннях.

Лариса Денисенко: Зараз трохи збільшилася тема насильства в родинах, коли повертаються бійці, збільшилася кількість розлучень.

Андрій Козінчук: Якщо забрати етичну норму, а взяти виключно з науки, то на жаль це норма. Є статистика по США, там 42% розлучення. Майже кожен другий боєць, що повертається, його дружина подає на розлучення. Українки терплячіші, а може люблять більше. Статистику не готовий зараз надати, розлучень побільшало.

Лариса Денисенко: А часто приходять по допомогу з дружинами?

Андрій Козінчук: Дуже рідко і це погано, бо так найефективніше в плані сімейної терапії. Як правило приходять по одному, просто жінки вони більш готові до цього.

Лариса Денисенко: А чи є групи, де б дружини і мами, могли б зустрічатися і обмінюватися досвідом, щоб хтось міг жартівливо розповісти про те, що було під час того, коли він повернувся у відпустку.

Андрій Козінчук: Такі групи створені. Київ, Дніпропетровськ, Львів, там є такі групи. Це групи підтримки жінки. Просто чекати неефективно, бо тривога зростає. Більшість дружин займалося волонтерською діяльністю. Вони шукали, спілкувалися і так вони не зациклювалися. Щоб тривога не зростала варто спілкуватися один з одним. В Данії є фонди, які підтримують зустрічі таких дружин. Наприклад, дружини печуть пляцки, торти, а потім в якомусь парку продають. Вони збирають гроші і просто в фонд підтримки бійців. У нас щось подібне було, дружини як правило плели сітки. І ось ця діяльність дуже важлива.

hromadskeradio.org