Медреформа, або Мамо, ми всі помремо?

Ось-ось полетять у прірву залишки старої медицини – а от чи виживемо ми з новою, велике питання.

Відверто кажучи, я не люблю говорити про реформу медичної галузі. Певно, тому що я вже дуже давно в цій "пісочниці" і пам'ятаю багато реформ та реформаторів. Проте, мене запросили до цього монологу – і я все-таки висловлю свою думку.

Я – звичайний український лікар. В мене дуже серйозна базова освіта, мені завжди таланило на вчителів як у виші, так і пізніше, в практичній медицині. Мене навчили багато чого – ставити карколомні діагнози, не боятись важких хворих, завжди пам'ятати, що саме від мене, від мого рішення іноді залежить, чи буде жити ця конкретна людина, чи помре. Мене навчили професійного відношення до справи, певної жорсткості у відносинах із пацієнтами, величезної відповідальності. Маю надію, що я непоганий лікар.

Зараз я у тому віці, коли ще багато можу і вже багато знаю та вмію. Золотий вік лікаря… Проте, саме зараз я все частіше замислююсь, чим я зможу зайнятись, коли піду з медицини. І мені здається, що час, коли я попрощаюсь зі справою всього свого життя, неминуче наближається. Чому? Тому, що я маю можливість досить непогано прорахувати наслідки того, що зараз відбувається в медицині, та заздалегідь побачити та навіть почути, з яким диким грюкотом уся наша нинішня медицина рухне в прірву.

Чи це погано?

З точки зору природного відбору, мабуть, непогано. Повалиться все. За принципом "весь мир насилья мы разрушим". І в мене навіть є чітка впевненість, що на цьому місці "мы наш, мы новый мир построим". Є лише одна "невеличка проблемка" – люди. Хворі люди, які на невизначений час залишаться вже геть напризволяще. Ви, звичайно, можете вже починати плювати в монітор та кидати в мене капцями, але я все-таки закінчу цей монолог.

Коли в Міністерство охорони здоров'я прийшла пані Уляна Супрун, мене це певною мірою надихнуло. Не тому що я не бачу ніякої альтернативи всередині країни, а тому, що я розумію – корупція, яка згноїла нашу державу зверху донизу, вже не дала б "місцевому", яким би він не був криштально-чистим, робити свою роботу чесно. Ну, просто вичавили б міністерського крісла або примусили мутити звичні схеми, через які в нас ліки нерідко втричі дорожчі, ніж в Європі, аптеки завалені ліками виробництва країн третього світу, де діючої речовини не спостерігається, раптово трапляються "затримки" з постачанням найнеобхіднішого, в лікарні закуповується тільки та апаратура, за яку виплачені відкати тощо.

Саме через ці абсолютно цинічні чиновницьке сміття, яке намертво приросло дупами до крісел МОЗ, ми залишились без вакцин та сироваток. Саме ці мерзотники блокують ті чи інші соціальні програми, впускають на фармацевтичний ринок непотріб, вичавлюючи з аптек якісні препарати. Багато можна розповісти про справжніх вбивць від медицини. Ні, шановні читачі, це не пересічний лікар, захеканий і замордований купою паперів, скаргами пацієнтів та "втиками" начальства. Справжні медичні вбивці сидять вище і дивляться далі. Ваші житті для них – лише статистична похибка. Головне – скільки можна здерти з чергового відвідувача свого золотого кабінету.

І ось – той самий промінь надії. Прийшла людина "зі сторони", з держави, де корупцію викорінюють, як пухлину, оперативними втручаннями та жорстокою хіміотерапією. Боже, допоможи їй!

Я ще пам'ятаю, коли пані Уляна Супрун в перші дні з подивом і гнівом озвучувала все те, що лікарі говорять один одному ось вже років з п'ятнадцять. І це тішило, це давало надію. А потім… потім щось трапилось, і пані Супрун почала будувати власну реальність. Вона відгородилась від лікарів-практиків прошарком, м'яко кажучи, дивних заступників. Вона не спілкується з тими лікарями, які хочуть обговорити з нею найбільш болючі проблеми сфери охорони здоров'я. Вона ганебно тікає від журналістів, які ставлять їй питання, не узгоджені заздалегідь. Вона не ухвалює рішень тактичного характеру, але ми постійно чуємо, що вона будує стратегію – стратегію майбутньої медицини. Яка має вирости на кістках медицини нинішньої.

Справжні медичні вбивці сидять вище і дивляться далі. Ваші житті для них – лише статистична похибка. Головне – скільки можна здерти з чергового відвідувача свого золотого кабінету.
Нам нав'язується модель сімейної медицини, яка існує в США та багатьох країнах Європи. Так заведено. Так годиться робити. Це цивілізовано і економічно обґрунтовано. Напевно, це так. Лише кілька зауважень. По-перше, сімейного медика "вирощують" ще з вишу. Це окрема спеціальність, лікар має знати багато, дуже багато, не обов'язково глибоко, але він зобов'язаний бути надзвичайно ерудованим. Не можна перевчити лікаря-спеціаліста на сімейного лікаря! Це просто нісенітниця! Гастроентеролог з двадцятирічним стажем роботи в дорослій поліклініці не зможе розпізнати раптову екзантему у немовляти, не розпізнає апоплексію яєчника, пропустить менінгіт і не запідозрить туберкульоз лімфовузлів. А введення "штрафів" за звертання сімейного лікаря за консультацією до спеціаліста – взагалі нонсенс.

Колись мені довелось в режимі онлайн консультувати жителя Європи з приводу трофічних виразок, на які він страждає понад п'ятнадцять років. Коли в мене виникло абсолютно логічне питання, чому він не звернувся за ці п'ятнадцять років до судинного хірурга, відповідь мене, м'яко кажучи, здивувала – його не направляє до спеціаліста його сімейний лікар, а заплатити за консультацію такого спеціаліста зі своєї кишені він не може. На запитання, чому сімейний лікар не бажає видати пацієнту з трофічними виразками направлення до спеціаліста, була проста і, як на мене, дуже цинічна відповідь: сімейний лікар не хоче оплачувати цю консультацію, тому чекає, поки пацієнтові не урветься терпець і він сам не оплатить собі цю консультацію. Тепер просто намалюйте собі схожі обставини в українських реаліях… не лякає, не напружує? Тоді рухаємось далі.

Наразі в українській медицині потрапити від терапевта/педіатра/сімейного лікаря до спеціаліста можна за один-два робочих дні. Як правило, наші спеціалісти не вибудовують складних схем "доступу до тіла" (в даному випадку – до інтелекту). В західній медицині цей шлях забирає від двох тижнів до двох місяців. Тобто, якщо у пацієнта астма, він може користуватись найпримітивнішим симпатомиметиком для зняття спазму бронхів, який йому може і має право призначити сімейний лікар, а далі – чекати тижнями консультації алерголога, від якого, власне, залежить подальша тактика обстеження та лікування.

Більше того, якщо пацієнт під час цієї дорогоцінної консультації спеціаліста не вклався у відпущені йому на прийом хвилини (наприклад, забагато говорив, описуючи симптоми), він має перервати свій візит, вийти до медсестри і записатись на новий візит. Через місяць. Щоб продовжити розмову на ту саму тему. Ну, а весь цей час він має користуватись найпримітивнішим засобом, який знімає симптоми, але не лікує захворювання. Ну, і знову-таки, повертаючись до попереднього прикладу – дочекаємось, коли пацієнтові урветься терпець… Чи треба нам робити кальку з цієї системи медицини? Навряд чи. Проте, хто ж цікавиться думкою наших лікарів та пацієнтів?

Тепер про те, як гроші будуть ходити за нашими пацієнтами. Наголошую, за нашими, українськими пацієнтами. За великим стратегічним задумом команди реформаторів, офіційного штатного розкладу лікувальних закладів бути не мусить. Тобто, головний лікар повинен сам визначати, скільки йому треба медперсоналу, яке навантаження має бути на лікаря, які спеціалісти, з його точки зору, взагалі дурно їдять свій хліб. І в межах цієї системи головний лікар-менеджер пропонує інтелект і професіоналізм своїх спеціалістів пацієнтам.

Отож уявімо – пацієнт прибуває в лікарню для обстеження та лікування. І саме за цим пацієнтом приходять в лікарню гроші, якими спеціальні структури оплачують послуги лікарні по обстеженню та лікуванню цього пацієнта. Тобто, ви розумієте, що кількість грошей буде напряму залежати від того, скільки пацієнтів прийде лікуватись саме в цей заклад… Далі думку треба продовжувати? Раніше лікарів українських стаціонарів довбали нормами ліжко-днів, роботи ліжка, іншими "дуже важливими" показниками, які мали демонструвати, як вправно працюють лікарі конкретної лікарні та як професійно ними керує адміністрація цього закладу.

Тепер буде все простіше – ось в тебе двадцять ліжок, і щоб усі були заповнені, бо це – живі гроші, а як ні – геть звідси, знайдемо на твоє місце молодого та енергійного, який всіх безхатьків з околиць збере – але ліжка заповнить. Бо це є наша реальність. Бо в нас у лікарнях зроду-звіку не робився ремонт за рахунок держави, а це саме той заклад, де все має функціонувати, як годинник – і харчоблок, і каналізація, і електрика, і ліфти, і операційні з автономним енергопостачанням, і… і… і… Інакше лікарня почне розвалюватись. І ось тепер це все буде залежати від того, скільки саме пацієнтів прийде в дану лікарню лікуватись… Намалювали собі картинку з урахуванням нашої реальності?

Як правило, наші спеціалісти не вибудовують складних схем «доступу до тіла» (в даному випадку – до інтелекту). В західній медицині цей шлях забирає від двох тижнів до двох місяців.
Тішить також підхід до так званих "міжнародних протоколів" обстеження та лікування захворювань. Не існує такого поняття, як міжнародний протокол. Чому? Тому що у кожної країни – свій науковий, дослідницький, матеріальний потенціал. І те, що може собі дозволити, наприклад, Великобританія в діагностиці та лікуванні тих чи інших хвороб, для нас – лише привід заздрісно зітхнути та, пардон, втертись. Тому саме протокол, тобто жорсткий алгоритм обстеження та лікування хвороби, може бути лише національним. Міжнародними можуть бути певні консенсуси, домовленості, настанови, інструкції тощо. Тобто, це та інформація, яка подається у вигляді побажань та рекомендацій, а не жорсткого алгоритму. Проте, команда реформаторів того не знає і пропонує нашим спеціалістам, як старшокласникам, накачати собі "з інтернету" міжнародних протоколів та тішитись.

Але й це не трагедія. Врешті-решт, медицина є тією частиною нашого життя, яка існує і функціонує лише за умови здорового глузду. І медицина сама себе розверне на потрібні рейки, навіть якщо усі команди реформаторів будуть намагатись збудувати свою особисту медичну реальність. Трагедія в іншому.

Трагедія полягає в тому, що остаточно відірвавшись від реальності, не маючи ніяких практичних контактів з лікарями-практиками цієї країни, тікаючи від лікарів та пацієнтів, не бажаючи радитись та брати до уваги чиюсь думку, команда реформаторів поставила українців на межу виживання.

За весь час перебування на посаді в.о. міністра охорони здоров'я (а це, на хвилиночку, майже рік!) пані Супрун не вирішила практично жодної нагальної, надгострої проблеми практичної, "низової" медицини. Усі чиновницькі "хапуни" медичної сфери продовжують своє сите та благополучне існування на наших хребтах. В нас, як і раніше, немає вакцин і сироваток – і громадяни вмирають від правця, сказу та ботулізму. В нас, як і раніше, аномально дорогі медикаменти, але при цьому ніхто не гарантує якість діючої речовини цих ліків – та й навіщо? Відкати від сумнівних фірм платяться дуже справно, та ще такими сумами, що препарат виробництва країни третього світу коштує практично як європейський брендовий препарат.

У нас не зрушилась з місця проблема трупної трансплантації – та й справді, навіщо? Адже "монстри" програмного гемодіалізу будуть платити будь-які суми будь-кому, закладуть душу дияволу – тільки б не припинялись закупівлі діалізаторів та формування все нових та нових центрів гемодіалізу, тільки б не розпочалась в Україні ера трупної трансплантації, коли їхніх послуг будуть потребувати набагато менше пацієнтів. Закон, нібито прийнятий ВР з цього питання, тільки ускладнив проблему, але ніяк її не вирішив. У нас абсолютно не захищені дорослі пацієнти з орфанними (рідкісними) захворюваннями – та й навіщо їх захищати? Лікувати таких пацієнтів дуже дорого. Краще діяти за схемою "Бог дав – Бог взяв" – і припиняти державні програми із забезпечення ліками таких пацієнтів, коли їм виповнюється 18 років…

Але найстрашніше – інфекції, які можна було б контролювати нормальною, плановою вакцинацією. Я не вважаю, що саме команда реформаторів винна в тому, що в нас склалась абсолютно катастрофічна ситуація з вакцинами та сироватками. Вина за це дійсно лежить на "папєрєдніках". Проте, не вирішити це питання за рік… при тому, що Україна скоро, певно, буде внесена в усі чорні списки цивілізованого світу щодо небезпеки спалахів та епідемій цих інфекцій… Це навіть не провал – це провалля. Прірва. В яку летить Україна.

А тим часом команда реформаторів фотографується на різних приємних заходах у футболках, арафатках, з посмішками і надією на все хороше. В мене дійсно є впевненість, що все буде добре – у команди реформаторів. Та оскільки я не можу гарантувати це для себе і своїх пацієнтів – я дуже ретельно думаю над тим, чим би зайнятись після болючого розлучення зі справою мого життя.