"Його хотіли зняти у Москві. Я сказав - тільки в Україні"

Не так багато пішло. Кінопрокатник ставиться до фільму, як до товару. Вирішили, що наш фільм продаватиметься гірше. Тому поставили, де були шпаринки - одинадцята ранку, коли усі на роботі, чи одинадцята вечора, коли усі сплять. Також не було реклами. Тому багато відгуків про фільм такі: "А ми не знали".

Хто подивився, каже, що хочуть ще передивлятися і передивлятися. Бо там багато шарів. Щоразу щось нове відкриваєш. Це той фільм, який переглядатимуть родинами на свята, і він не набридатиме.

Спеціально поїхав до Умані додому, щоб маму повести на нього. Мама погано бачить. Розказував їй, що відбувається. Була повна зала. Люди мене пізнали і не розходилися. Ми ще годину стояли говорили.

У фільмі нема спецефектів, трюків, супер-костюмів. Він - любительський. Але там повсюди українські маркери, які зачіпають душу. Для людей російської культури цей фільм буде дуже далеким.

Треба розуміти ментальність. Якось у Мурманську (Олександр Власюк жив там більше 10 років. - Gazeta.ua) ми дивилися фільм Бориса Івченка "Пропала грамота" в українському центрі. Проводили спільний вечір із білорусами, литовцями. Були і росіяни. Білоруси з фільму дуже сміялися, як і ми. Росіяни не розуміли.

На Амазонці є дуже шумний водоспад. Біля нього живе плем'я. Всі дивувалися, як вони у такому шумі спілкуються. А вони цього водоспаду просто не чують. Так у них від народження пристосований слух. Так само і тут: бачать якусь дію, але жодних струн вона не чіпляє.

Ми зняли матеріалу на цілий серіал. Знімали у різний час, на різні камери - що могли знайти, бо грошей нема. Тому вийшло багато браку, помилок у звуці.

Не було можливості якісно поставити шабельний бій. Не мали таких каскадерів. Професійних акторів не було принципово. Крім Марини Юрчак, - виконавиці головної ролі козацької вдови Ганни Шулячки. Тому актори не грають, а живуть. Душевність відчувається.

Знімали за свої кошти. Допомогли горизонтальні зв'язки. Треба бронежилети - волонтери привезли. Попросив "Даху Браху" знятися, дати пісню - будь-ласка. Рало для оранки волами взяли в музеї під чесне слово Сашка Лірника. І ніхто грошей не просив. У нас - фільм-толока.

Наприкінці, коли всі залишили і не вірили, що буде діло, ми сіли з Владом у селі за комп'ютером, і я 3 дні розписував кожен кадр. Бувало, вже не було акторів, то ми дознімали фільм, ніби їх нема у кадрі.

Спершу це не був московський найманець. За сюжетом - татари нападають на село. Я запросив кримських татар на цю роль. Із Меджлісу пообіцяли, що 12 чоловіків буде. Ми приїхали, а вони - ні. Виявилося, що прочитали сценарій і вирішили: не хочуть бути нападниками, бо татари не повинні з українцями сваритися. Довелося комусь їх грати. Кому? Мені. Потім випадково побачив Наомі Умань (американська режичерка, яка переїхала до Легедзиного 2006-го. - ). Була брита налисо. На голові - татуювання. На переніссі - пірсинг. Я сказав: "Це - мурза". Наклеїли їй вуса.

Коли матеріал був відзнятий, почалася війна на Донбасі. Показувати, як українці ворогують із татарами було би неправильно. На озвучці я запропонував, щоб це були не татари, а банда людоловів - татари, українці, поляки. Такі банди дійсно колись існували. Навіть козаки цим займалися. "А з мене давайте зробимо москаля", - додав я. І мій персонаж заговорив російською. Образ вийшов комедійний.

"Чорний козак" - казка за правдивою історією, яку розказав мені батько. Коли починали знімати, він ще був живий. Все допитувався: ну, коли вже? Тому для мене було принципово його закінчити.

Під час роботи над фільмом на мене була велика травля в інтернеті. Наробили фотожаб мене з "Чорним козаком". На роботу присилали анонімки. Розповсюджували слухи, що я краду гроші з фільму. А я поклав туди свої кошти. Дещо отримали від американського фонду Девіда Лінча. Тому змогли орендувати коней для битви.

У мене багато проектів розпочато. Час збирати каміння, яке порозкидав. Хочу зняти ще пару фільмів. Зараз йде озвучка "Пекельної Хоругви" - козацької різдвяної комедії за моїм сценарієм. Він вигравав пітчинг як найкращий сценарій країни. Його читали у Франції, Англії. Казали: геніальна річ, світового рівня, віддай нам. Ще до війни за сценарієм хотіли поставити фільм у Москві. Я сказав - тільки в Україні. Не хотів, щоб зробили чергову шароварну фігню.

До Нового року продюсер має віддати готову "Пекельну Хоругву" в Держкіно. Це - культова штука, типу "Вечорів на хуторі біля Диканьки".