Гібридна держава: чи стане втраченим пост-майданівське покоління?

Увага культурної спільноти Великої Британії наразі прикута до Ніколаса Сероти, нового голови Arts Council England – однієї з ключових організацій, що фінансують британське мистецтво.

Серота сам по собі є непересічною фігурою в сучасній культурній історії Об’єднаного королівства.

З 80-х років він був головою мережі музеїв Tate, і завдяки його завзяттю та захопленню сучасним мистецтвом у травні 2000-го року в Лондоні свої двері відкрила Tate Modern – без перебільшення, найкраща та найпотужніша галерея contemporary art у всьому світі.

Ніколас Серота на тлі вежі Tate Modern. Фото telegraph.co.uk

Серота, фактично, створив ту інфраструктуру, яка зробила з Британії беззаперечного культурного лідера Європи.

Виставки Tate Modern збирають приголомшливу аудиторію – минулого року кількість відвідувачів галереї сягнула 5,8 мільйонів.

Просто для порівняння, останній світовий тур Мадонни зібрав трохи більше одного мільйону глядачів. Тобто, сучасне мистецтво, за умов продуманої менеджерської роботи, нічим не поступається, а навіть й перемагає шоу-бізнес.

Та зараз перед сером Ніколасом стоїть набагато складніше та амбіційніше завдання.

Від нього очікують не просто рятування самої британської культурної ідентичності.

А рятувати її треба після дуже травматичної події для тамтешньої культурної індустрії: після Брекзиту.

Тогорічний референдум про вихід з ЄС значна частина британських митців насправді сприймають як катастрофу, що перетворює Британію з прогресивної та відкритої держави на провінційне та маргінальне утворення.

Їхні побоювання поділяють мільйони британців, що голосували проти Брекзиту – особливо, молоді люди віком від 18 до 24 років. Бо ця вікова категорія найменше підтримала вихід з ЄС.

З України цей внутрішній британський конфлікт може здаватися незрозумілим. Можливо, саме тому про нього не так вже й охоче розповідають наші ЗМІ.

Втім, для багатьох мешканців королівства вічне Шекспірівське "Бути чи не бути?" наразі перетворилося на "Бути в авангарді європейської цивілізації чи на її задньому дворі?"

У британській пресі звучать тривожні голоси молоді, яка через Брекзит та політичний розрив з європейськими сусідами боїться стати черговим "втраченим поколінням", яке залишиться у закритій країні сам на сам з серйозними економічними та соціальними проблемами. Які Брекзит, із його патріотичним угаром, вирішити не зможе, а хіба що законсервує – та, як наслідок, поглибить.

І тому британське суспільство сьогодні уважно слідкує за культурою.

Бо після війн та інших катастрофічних потрясінь суспільство має в першу чергу відроджувати себе на рівні гуманістичного наповнення – і робити це за допомогою культурних інструментів. Це єдиний шлях до того, аби вилікувати свою травму і адаптуватися до життя у зміненому, посттравматичному світі.

"Серота матиме відстояти ту точку зору, що культура може допомогти Британії знайти нову економічну роль і новий статус у світі після Брекзиту", – пише про нове призначення в Art Council England газета The Guardian.

І перші кроки у цьому напрямку вже зроблені.

Наприкінці червня Серота оголосив, що у 2018-22 роках його організація збільшить фінансування регіональних культурних інституцій (на противагу лондонським) на 170 мільйонів фунтів.

Це рішення має стратегічну вагу – бо лондонські виборці, які живуть у величному, мультикультурному та космополітичному місті, не голосували за вихід з Євросоюзу.

На відміну від мешканців невеликих містечок та поселень, які набагато менше включені у сучасну культурну ситуацію і тому бояться глобального світу і його проблем. Через що й підтримали Брекзит.

Так, культура не може заднім числом змінити рішення демократичного референдуму, але вона здатна зробити його наслідки не такими болючими і залишити надію на краще майбутнє.

Досвід Великобританії, яка культурою лікує свої травми, аж ніяк не є унікальним.

Саме таким чином на карту Європи повернулася італійська Венеція, де у 1895-му році, після десятиліть окупації цього міста австро-угорською та французькою владою, була започаткована Венеційська бієнале.

Сьогодні це головний світовий форум сучасного мистецтва, який є значною складовою ідентичності Венеції, та, водночас, наповнення її бюджету.

Саме завдяки культурі свої травми лікувала післявоєнна Німеччина – де у 1955-му році була заснована виставка documenta. Вона повертала німецьке суспільство у світову сучасність, звідки Німеччину свого часу викинули нацистські правителі та їхня політика цькування "дегенеративного мистецтва".

Вже сімдесят років поспіль вона залишається однією з найважливіших подій на світовій мистецькій арені.

А як свої травми лікує Україна?

На жаль, чим більше замислюєшся над цим питанням, тим більше здається, що наші колективні травми залишаються без відповідного нагляду.

Після Майдану та початку російської агресії українська держава та її керівники не змогли впоратися із тим, аби створити сучасний порядок денний у культурі.

Наші перетворення та реформи у гуманітарній галузі є фікцією чи то імітацією. Спробою замаскувати застарілі структури та архаїчний контент у культурі, присипавши їх конфетті кольорів національного прапору.

Замість запропонованого культурною спільнотою незалежного фонду гуманітарного розвитку, який би фінансувався за британською моделлю (як той самий Arts Council England ― з прибутків грального бізнесу) і направляв ці кошти на прогресивні проекти розвитку українського суспільства, через Верховну Раду був продавлений кишеньковий закон про культурний фонд.

Із туманними принципами бюджетного фінансування через посередництво Мінкульту, та ще менш зрозумілими критеріями відбору культурних проектів, які зможуть отримати ці кошти.

На сьогодні закон про культурний фонд не працює і виглядає черговим пшиком.

Хочеться задати питання: Нащо він взагалі був потрібен?

Нащо була реалізована ціла спецоперація із блокування закону про гуманітарний фонд?

Для того, аби не дати реалізуватися європейській моделі розвитку культури як soft power?

Для того, аби вказати суспільству на його місце – і знову зробити його заручником невігластва, жадібності та байдужності високих чиновників та обтяжених приватним інтересом народних депутатів?

Наразі аналогічним мереживом політичним інтриг покривається запуск Інституту книгу.

Та й навіть при цьому його створення відбувається такими темпами, що, за спостереженням письменника Андрія Любки, сучасне покоління українців може й не дожити до початку його роботи.

В той час, як юні українці мають лікуватися від жахів війни та інтегруватися у культурно розвинений світ, вітчизняні школи естетичного виховання постійно знаходяться у стресовому стані через загрозу закриття внаслідок реформи децентралізації. Ці школи вже переживають латентну ліквідацію, бо держава просто відштовхує їх від себе.

У нас багато очільників та "кураторів" культури в уряді. Є цілий парламентський Комітет з питань культури та духовності. Але реальних результатів їхньої роботи катма!

Подивіться розклад Верховної Ради – навіть в останні тижні цієї сесії парламент не збирається ухвалювати жодних дій заради перемоги у гібридній війні.

Там не планують розглядати жодних проектів, які б стосувався розвитку культури. За виключенням тих, що пов’язані із оподаткуванням кіновиробництва.

Так, українське кіно в останні роки, мабуть, опинилося в найбільш виграшному становище через систему налагодженого державного фінансування.

Але чи призвело влиття грошей до створення насправді видатних творів?

Майже усі стрічки, виробництво яких підтримувала держава, не показали значних комерційних успіхів (так, в давному випадку це не є ціллю, але є певним маркером), зате багато з них отримали нищівну критику.

На жаль, це є доказом того, що українська кіноіндустрія пішла російським шляхом – лояльні до державних "босів" виробники отримують свої гроші (чи треба в даному випадку говорити про корупційну складову?) і роблять непотрібний і незатребуваний продукт, який жодним чином не допоможе у створенні якісно нової культурної ситуації.

Влада виявилася неготовою навіть до суто символічних, але сміливих та потрібних кроків у культурі!

Адміністрація президента, уряд та Мінінфраструктури злякалися пропозиції назвати найбільший міжнародний аеропорт країни ім’ям Казимира Малевича, аби весь світ нарешті зрозумів, що символ авангардного мистецтва ХХ століття був українцем, а не росіянином.

Тому з гуманітарної та культурної точки зору Україна, користуючись влучним виразом Олександра Ройтбурда, сьогодні є гібридною державою.

Така держава відверто ігнорує інтереси тих, заради кого проходив Майдан, і заради кого наші землі захищаються від окупації: заради наших дітей.

Заради тих українців, які зараз навчаються у школах та вишах. І які можуть стати тим самим "загубленим поколінням" після Майдану.

Коли в ситуації економічної кризи, соціальної невпевненості, корумпованих інститутів влади та, врешті, абсолютно неадекватної гуманітарної політики ці діти просто не розумітимуть, нащо потрібно їм життя в України.

І лише в кращому випадку вони зможуть знайти собі місце за кордоном ― багато хто знайде свою долю у пляшці спиртного або шприці з героїном.

В ці останні роки нашою мантрою стало те, що відповідальність за перетворення України ми мусимо брати у свої руки і не покладати жодних сподівань на державу.

Прикладом такого ставлення є тисячі волонтерських ініціатив, проектів малого бізнесу, які – і це правда – потроху змінюють країну.

Такою ініціативою є платформа #SOSмайбутнє, яка продовжує рятувати об’єкти гуманітарної сфери, що потерпає від безгрошів’я, рейдерських зазіхань чи просто байдужості.

Буквально днями ми допомогли черговому дитячому закладу не загубитися у теперішньому буремному часі і не докластися до втрати пост-майданівського покоління.

Навесні, одразу після запуску #SOSмайбутнє, ми отримали від учнів дитячого боксерського клубу "Спарта" у Каневі прохання допомоги. Адже у боксерському клубі немає нормального… рингу.

Втім, на фоні того, що в Києві останні роки дитячий басейн "Чайка" не мав води, це вже виглядає як даність.

Учні спортклубу "Спарта" звернулися до #SOSмайбутнє за вирішенням проблеми ― в клубі відсутній нормальний ринг. Це суттєво обмежує спортивні амбіції навіть найталановитіших спортсменів

Минулого тижня наша платформа провела благодійний аукціон, кошти з якого підуть на встановлення професійного рингу у "Спарті".

Вдалося отримати 300 тисяч гривень. Ми продавали українське мистецтво, втім найбільше грошей – 200 тисяч – принесли боксерські рукавички із автографами братів Кличків, які Віталій та Володимир приїхали представляти на аукціоні у Equides Club особисто, за що я їм вдячна.

Брати Клички особисто представили свій лот ― рукавички з автографами

Ці 200 тисяч підуть на купівлю професійного титульного рингу для "Спарти", ще 100 тисяч – на клубний ринг та інше необхідне обладнання.

Завдяки цьому кількість вихованців клубу зможе збільшитися із 150 до 500 хлопців та дівчат.

Ця цифра є великою чи малою з точки зору країни?

Я думаю, що сьогодні ми маємо радіти кожній дитині, яку вдається витягти з депресивного соціального середовища (із ризиками алкоголізму, наркоманії чи участі у вуличній злочинності). І якщо ми боротимемося за художні, музичні, спортивні школи, то не втратимо нове покоління.

Ми маємо боротися за дітей – і боротися навіть із державою, яка часто чинить опір власному суспільству.

Я не є прибічницею того, щоби просто ігнорувати державний апарат. Він має працювати не на свої інтереси, а на всю країну. Інакше що ми будуємо ― неосяжне поле, в якому розпорошені тисячі маленьких клубів по інтересах?

Але чим відрізняється ця ситуація від домайданівської?

Зараз ставки ще вищі, ніж були тоді. Бо у випадку нашої невдачі, в України не буде навіть такого сумнівного варіанту як Брекзит. Адже нам просто нема звідки виходити – крім крихкої сучасності, яка може обернутися вічним забуттям.