Історія бойка, якого 67 років тому переселили на Херсонщину.
— Тепер кажуть: «Львівська» область, — пан Микола у картатій сорочці та гарно випрасуваних штанях сидить на старенькому диванчику й згадує. — Раніше то називалася Дрогобицька. Ми жили у Нижньо-Устрицькому районі, селі Лодина. Нас 1951 року переселили на Херсонщину.
Микола Куривчак — один із тих, кого радянська влада переселила із Західної України у село Зміївка в Херсонській області. Згідно з договором між СРСР і Польщею про обмін територіями, 1951 року в Зміївку відправили жителів сіл Береги Долішні, Лодина та Нанова, які тепер є частиною Польщі.
— Я сам 1935 року народження, — каже пан Микола. — Ще за німців ходив до школи до першої кляси. То був 1942-1943 рік. Мені було 8 років, коли зайшли рускі. Не було ні книжок, ні нічого — одна книжка на три-чотири учні. Я дуже любив музику: і дідо, і старший брат цим займалась. Закінчивши сім класів, думав поступити в музичне училище на скрипку. Тому написав заяву, і ми з татом поїхали в Дрогобич — а там нам розказали, що нас переселяють. «Якщо поїдете в Херсон, там теж є музикальне училище», — намагались заспокоїти.
Коли бойків переселяли на південь України, Миколі було 16 років. Грі на скрипці довелось потім учитися самому.
— Нас повезли вагонами до Херсона, — згадує пан Микола, - 28 серпня 1951 року. — Хто мав корову, тих довозили до Дніпра, а там баржею везли до пристані. Там із коровами пливли й люди. Зараз Дніпро піднявся на 16 метрів, і ширина вісім кілометрів буває — а раніше річка була бистроходною. Нас розгрузили. Казали, що тут, у Зміївці, є все готове, і таки дали хату, але зробили її як-небудь. Доробляли її потихеньку вже ми самі.
Сім’я прижилась, будинки відремонтували. Зараз у Зміївці впізнати бойківську хату легко.
— Я ше трохи повчився, а потім пішов у колгосп працювати «на проізводство». Ми будували греблю, — розповідає пан Микола. — Там попрацював, а потім пішов на пристань вантажником. У 1954 вже будували ГЕС, а потім пішов до війська. У Молдавії я служив, там була військова частина, були радісти, телефоністи, морзісти. Там зі мною служили хлопці із Турки, звідти ж був і командир відділення. Він працював із комутатором, а я на СТ-35, друкарському апараті. Так тримав зв’язок з Кишиневом. Три роки й два місяці я служив.
За зароблені гроші Микола Куривчак купив собі нарешті скрипку.
— То великі гроші були — 350 рублів. Подзвонив учителеві, а той каже: «Є скрипка, приходь». Італійська в нього була... Я її купив і ходив тут по весіллях із хлопцями. Три села ж переселилися, то ми збиралися і йшли разом вертепом.
— Коли йшли вертепом, то енкаведисти мізки включили, — продовжує вже його син, теж Микола, зміївський учитель та громадський активіст. — Хлопців «пов’язали», костюми забрали і повезли до району, прочихвостили їх. На другий і третій рік всіх знову розігнали, після того ніхто з вертепом уже не ходив. Хоч у Зміївці колядували вдома: і діти, й дорослі. Коляди звучали традиційно, а повноцінно вертеп відродився у 1989 році. У нас є записи цього, ми робили дійство «Велика Різдвяна ніч».
— Паску ми їздили святити в Нову Каховку, — розповідає 83-річний Микола Куривчак, — бо тут церкви не було. Тут усі збираються сім’єю, відзначають вечерею.
Попри те, що сім’ї прижились, бойки все одно хотіли повернутися назад, у місця, де народилися.
— Ми хотіли назад на захід, бо тут спекота, — зізнається літній бойко. — А нам сказали, що нема прописки. Паспортів у людей не було, тільки переселенський квиток.
Уже за незалежної України сім’я Куривчаків їздила до Польщі. 65-річний пан Микола разом зі всіма їхав на велосипеді.
— Ми хотіли назад, але нічого, — каже пан Микола, — витримали, вижили тут, ми є. На Галичині нас немає, зате ми лишили Галичину в собі.
P.S. Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.