Фрейд: «Якщо думати про війну, стає страшно»

Сергієві Грибку – 22 роки. Родом він із Каланчака. У тамтешній школі вчився до дев’ятого класу. Паралельно займався боксом. Далі був Київський військовий ліцей імені Богуна, після чого закінчив магістратуру університету імені Т. Г. Шевченка.

Прямо звідти його направили в зону АТО. Сталося це у День Перемоги – 9 травня минулого року. Зараз командир 6 аеромобільної десантної роти 95 бригади Сергій Олександрович Грибко (позивний – Фрейд) разом із побратимами захищає кордон з Кримом у Генічеському районі на блокпосту за селом Сиваш. Свого командира хлопці (серед них є й старші за його батька) дуже поважають. Кажуть, бойовий офіцер, воював з ними плечем до плеча. Молодий ротний – небагатослівний, скромний, на інтерв’ю ледве погодився.

– Сергію, а звідки у Вас такий дещо дивний позивний?

– Магістратуру я закінчив за спеціальністю “психологія”. На честь улюбленого психолога й назвався.

– А як на фронт потрапили?

– При університеті діяв військовий інститут.

– У Каланчаку патріотичні настрої?

– Вдома у мене всі за Україну. Мій брат теж зараз у Збройних силах. Батько нас підтримує. З ним, до речі, коли я ще у школі вчився, ми реалізовували у Каланчаку газету “Вгору” . Так що, можна сказати, я давній ваш шанувальник.

– Чи спілкувались з жителями Донбасу? Які настрої там?

– Люди там ставляться до України так, як ставляться до них наші військові. Ми ставилися до них, як до українців. Допомагали по господарству самотнім бабусям, роздавали голодним сухпайки. Більшість жителів Донбасу хочуть просто миру. Вони не за Росію і не за Україну.

– А хто воює на тому боці: місцеві чи все ж таки російські “кадровики” ?

– З полоненими я не спілкувався. Ми вели оборонні бої. Але, аналізуючи відеоматеріали, роблю висновок, що кістяк противника складається з російських найманців. І вони не просто якісь там страйболісти, як нас запевняють.

– Чи страшно на війні?

– Якщо думати, стає страшно. Головне – абстрагуватися. Тоді страх зникає. Перед відправкою на фронт я користувався певними психологічними практиками.

– Чи правдиво про війну розповідають по телебаченню? Чи занижують втрати?

– Зараз великих втрат, як це було у перший рік війни, нема. А так правди про війну, звісно, не вистачає. Тому це, мабуть, задача самих військових. Вважаю, бійці, повернувшись додому, повинні ходити до шкіл і розповідати правду про Донбас.

– Як ви ставитеся до подій на Майдані? Чи не вважаєте, що вони стали початком нинішніх, ще більш кривавих подій?

– Майдан пройшов повз мене. Я не підтримував його і не був проти. Як у військового, у мене інша задача. Після закінчення військового ліцею я мав багато друзів серед співробітників МВС, які вчилися разом зі мною  і були на Майдані. Були друзі і серед протестуючих. Тому ми з братом здавали кров для всіх поранених, приносили бинти.

– Цю війну можна закінчити перемогою?

– Так. Кінцева мета війни – повне знищення противника і відновлення контролю за кордоном. Для цього потрібно ослабити вплив Росії на Донбас і ставитися, про що вже говорив, до місцевих жителів як до українців.