Декомунізація в Україні. Від візуального очищення до візуального осмислення

У Києві на ВДНГ до сторіччя російського жовтневого перевороту відкриється Музей монументальної пропаганди СРСР. Декомунізація 2.0 – так називають цей крок ініціатори.

100-річчя різних революцій

Україна по-своєму підходить до осмислення столітнього досвіду комуністичного тоталітаризму. В той час як у Росії стартували великобюджетні і – ніде правди діти – технологічно якісні медійні проекти до сторічного ювілею «Великого жовтня», що в щоденному (!) режимі відтворюють тогочасні події, український порядок денний інший. І не лише через відсутність бюджетів.

Маємо чіткі ознаки, що ми відійшли від російського комунікативного поля. Історія Української революції 1917–1921 років все більше притягує увагу авдиторії. Чи не вперше на національному рівні цей період подається не як локалізація «місцевих подій Великої Жовтневої», а саме як питомо наш наратив, що і личить самостійній спільноті.

Звісно, хочеться, аби урядові просвітницькі програми були потужнішими. Щоб українська армія вчасно згадала про сторіччя національних збройних сил. Щоб на урочисту сесію Верховної Ради до сторіччя парламентаризму не забув завітати президент.

Нам ще треба вирватися із нав’язаних рамок «громадянської війни» та Харкова як «першої столиці». Дискурс про нашу війну за незалежність як громадянський конфлікт у південних губерніях Росії і глорифікація маріонеткового колабораціоністського уряду у Харкові, створеного на противагу Києву, – логічні для великоросів. Плюс десятиліття пропаганди з однієї сторони та відсунення історичних дискусій на маргінес суспільного порядку денного у незалежній Україні з іншої – зробили свою справу для увіковічнення цих тез і в камені, і в головах.

Втім, є добра новина: російські пропагандисти так повірили в могутність ідейних розробок попередників, що полінувалися придумати щось більш сучасне для виправдання нової агресії проти України. Інтелектуально безпомічне копіювання старих кліше, тези про «громадянський конфлікт», «республіки ЛДНР» і так далі лікують прогалини в історичній освіті українців хутчіш за реформу шкільних підручників.

У чому помилка Кисельова і ко? Вважати ворога слабким необачно. Але прорахунок помітний. Тоді, століття тому, за три роки війни червоній Росії вдалося окупувати більшість території України. Натомість 2014–2017 роки показали, що двічі в одну річку не в’їдеш навіть на танках. І якщо ми логічно припускаємо, що ворожі військові мали б змінити плани та стратегії, інформаційна атака досі йде за старими сценаріями. Ведеться так, наче в Україні (як колись в УРСР) немає вільного слова. Триває так, наче агресор володіє всіма інструментами тоталітарної пропаганди – від цензури до можливості візуального маркування простору.

Але є погана новина: навіть такі недолугі зусилля мають свій ефект. І матимуть, доки Україна не лише демаркує свій простір від тисяч ленінів, а критично осмислить образ «світлого минулого». Декомунізація необхідна так само на багатьох рівнях, як була комунізація.

Але ж «зворотної» моделі не існує. Не можна деформовану «соцтемпами» суспільну свідомість реанімувати «за п’ятирічку». Свобода думки здобувається значно довше, ніж насаджується несвобода. Хоча б тому, що, на відміну, від тоталітарного суспільства, справді вільна думка не складається із простих, коротких і єдиноправильних рецептів.

Другий український ленінопад

Другий український ленінопад стартував через 23 роки після першого, незавершеного у силу звички та панування тези про першочерговість базису, тобто економічних трансформацій. Погодьтеся, економія на освіті, культурі та таких високих матеріях, як суспільне переосмислення травматичного досвіду зумовлювалася не лише браком ресурсів. За нею стирчали виразні «ріжки» колишнього дискурсу, свідомо чи сліпо сприйняті номенклатурниками. Тому столичний Ленін у вільній Україні впав аж через 25 років після падіння колег у столицях вільних Польщі, Литви, Угорщини…

Скинутий ідол дав символічну відповідь на постійне запитання, чому сусідам вдалося вже, а ми досі тупцюємо колами.

Точніше, збагатив комплекс рішень, котрі мали б бути впровадженні в урядуванні, економіці, соціальній сфері символічним політичним актом розірвання із тоталітарним минулим. Ще понад рік знадобилося, щоб новообраний після Революції гідності парламент законодавчо засудив комуністичний і нацистський тоталітаризми та скерував у логічне та легальне русло стихійну декомунізацію.

Дискусія про необхідність заміни назв тисячі населених пунктів і понад 50 тисяч місцевих топонімів, попри очікування сусіда та побоювання всередині країни, не лише пройшла цивілізовано. Вона стала прикладом першої масштабної розмови про цінності серед українців. Який наш історичний досвід і як нам його осмислити? Що варто взяти із минулого? Що слід там й залишити? Хто заслуговує бути тим, кого щодня бачать наші діти?

Пошук нових, нами придуманих імен для міст, сіл, вулиць – це підхід господаря. Українці повертали собі свій географічний простір.

Значна частка відновлених історичних назв говорить про те, що українські громади наважилися відновити власне літочислення, «підкориговане» комуністичною владою. Українці сказали – наша історія почалася не у 1917-му.

Звісно, відсутність значимих конфліктів у процесі декомунізації, це не лише свідчення готовності українського суспільства до змін та переосмислення минулого. Це і ознака невисокої пріоритетності цієї задачі серед тисяч нагальних питань воюючої країни.

З одного боку, збереження комуністичних назв цікавило невелику суспільну групу переважно літніх людей, на порядки меншу, ніж запевняли всі ці роки московські політконсультанти. З іншого – хотілося б, щоб була більшою та проактивна частина, яка власне і забезпечила реалізацію реформи без адміністративного тиску, агітаційних бригад та контрольних заградотрядів.

Задекларувати незалежність простіше, ніж взяти відповідальність на себе за наслідки. Втім українці на барикадах під прапорами Євросоюзу та тисячі воїнів-добровольців у відповідь на агресію засвідчили: українське суспільство таки більш готове до відповідальності за свою країну, ніж запевняли всі ці роки московські політконсультанти.

Тому нафтодолари, вкладені в «георгіївську стрічку» вмить були розбиті першими власноруч зробленими маками. Тому на четвертому році агресії російські високопосадовці благають залишити хоча б одного Леніна. Щоб їм було куди повернутися.

Теза, що не буде ленінів – не буде повернення «руского мира» з його тоталітарними нахилами, водночас і слушна, і оманливо проста. Для денацифікації, проведеної над розбитим ущент агресором, позбавлення візуальних маркерів злочинного режиму було однією із ключових складових. Для декомунізації, навіть східноєвропейської, освітня складова і позбавлення «ленінів у головах» – необхідне завдання на роки.

Ніколи знову vs «можем повторіть»

Підстаркуватий режим, що не мав вже потреби, як у часи становлення, убивати мільйони незгодних (не забуваймо – він їх таки уже знищив), залишив по собі мільйони індивідуальних спогадів. Сьогодні це не спогади часів геноциду чи великого терору, вже навіть не спогади брутальної у своїй зневазі до власних солдат великої війни. З відходом тих поколінь, наступні пам’ятають хіба безглуздих генсеків та тотальний дефіцит, врівноважуваний дешевими за якістю і ціною хлібом, ковбасою та помешканнями.

Мало хто пригадує вбитого за «демократа» Горбачова Василя Стуса. Чорнобиль в суспільній уяві досі випадкова катастрофа, а не аварія, якої в СРСР не було можливості уникнути. Той факт, що останній український політв’язень ще сидів у таборах Сибіру за рік до проголошення Акту про незалежність, теж досі залишається поза дискурсом «перебудови».

Тож через сто років після появи, російський комуністичний тоталітаризм, дещо трансформований у напрямку свободи торгівлі, але не свободи слова, почувається настільки притомним, що зжатний атакувати збройно і відверто. І знову, як і століття тому, головна мішень – Україна.

Інформаційний шквал пам’яті великої події – жовтневого перевороту – має поглинути українців. Пропаганда всебічна, від відвертої до старанно прихованої, чи навіть підсвідомої. Мистецькі алюзії Depeche Mode викликають пиху в російського просунутого обивателя. Непросунутий щодня отримає порцію цікавої інформації «ВКонтакте».

Українське слово в цьому контексті звучить, очевидно, слабше. Але те, що офіційний і неофіційний Київ вийшов із смислового річища Жовтневої революції і пригадує свою власну – українську – вже крок до свободи.

Наступним логічним кроком буде вкластися в освіту. Великомасштабні рішення для шкільних програм і освіти дорослих ще, на жаль, попереду. Але вже сьогодні в столиці створюється майданчик для пошуку таких рішень. Ідеться про ініціативу Київської міської ради, Українського інституту національної пам’яті та Національного комплексу «Експоцентр України» (ВДНГ) створити Музей монументальної пропаганди СРСР.

Прибравши вождів комунізму із вулиць і щоденного життя, ідея залишити в столиці такий собі «заповідник тоталітаризму» – не нова.

(Литовський парк-музей під відкритим небом «Грутас», відкритий у 2001 році) 

(Одна із зал музею «Дім Терору», Будапешт) 

(Експозиція «Депортація» (музей «Дім Терору», Будапешт, Угорщина)

Так вчинили литовці та угорці, наприклад. Київський проект теж ставить амбітну ціль осмислити тоталітарний досвід крізь призму монументальної пропаганди.

Радянська пропаганда маркувала не лише простір. Хоча у цьому завданні вона діяла прозоро і з математичною точністю. Чим більший спротив доводилося долати – тим більше ідолів поставали. Українська РСР навіть перемогла у «соцзмаганні» – щільність ленінів на квадратний кілометр обігнала саму Росію більш як у двічі.

Пропаганда маркувала душі. Тож музей спробує показати та осмислити і травматичний досвід соціуму, і трагедію творчої індивідуальності: як талановитих людей заганяли в прокрустове ложе пропаганди. Ця мистецька «шарашка» не була такою очевидною, як її науковий аналог. Врешті, обидві залишаються невідомими широкому колу західних інтелектуалів, захоплених науково-технічними і творчими досягненнями СРСР. Що вже говорити про загал?

Київський музей монументальної пропаганди покликаний пояснювати, що саме Росія «може повторити» (як вони голосно заявляють на весь світ, пригадуючи Другу світову). Показати, що несумісним із етикою вчинкам можна надати естетичних форм.

Ще український музей ленінопаду мусить зробити додатковий внесок навіть у низці європейських аналогів: продемонструвати, як пропаганда тоталітарного минулого має силу впливати на демократичне сьогодення. 26 років, що знадобилися Україні, щоб стартувати із такою ініціативою, розкажуть про ціну ігнорування видимих маркерів навіть померлого зла.