Чи цікавий туристу сільський музей?

У художньому музеї 29 липня  зібралися музейники з усієї області. Звісно, наявні експозиції переглянули (та хто ж у здоровому глузді пропустить виставку Марії Приймаченко?!), але метою приїзду були справи суто музейні. А саме – презентація проекту “Музей у публічному просторі”, який безпосередньо стосується районних та сільських музеїв.

Проект цей грантовий, фінансується за рахунок Міністерства іноземних справ Німеччини і розрахований на 4 місяці. Реалізовує його громадська організація “Urban Соус” разом з величезною кількістю партнерів.

Про те, як і чому “пішли в глибинку”, що і навіщо планують робити, розповідали керівник проекту Сергій Дяченко та арт-куратор Юлія Манукян. Говорили про те, як планують працювати (йди від людей до музею), які форми спілкування використовуватимуть, на який результат очікують (зробити інформацію про культурне надбання доступнішою, підштовхнути народних майстрів до використання у своїй творчості саме місцевих традицій, знайти музейні експонати, що можуть стати гарним “гачком” для туристів). І питання декомунізації музейних експозицій не обійшли. А ще показували, як цей складний процес реалізували інші: платформа сучасної культури “Ізоляція”  (Київ, Україна), Музей жертв геноциду (Вільнюс, Литва), Музей Варшавського повстання (Варшава, Польща). Звертали особливу увагу, як за малий кошт можна досягти великого ефекту; як за допомогою образної подачі змусити відвідувача думати та переосмислювати; як спірний експонат зробити історією, а не ідеологією. Саме ця частина викликала жваві питання – і це не дивно: закон є, потреба є, але як не “переборщити” та не впасти у тотальну зачистку?

Загалом, проект обіцяє бути цікавим, і докладніше про нього та й загалом про сучасне життя наших музеїв (питання декомунізації виключено свідомо – ця тема явно потребує окремого “підходу до снаряду”) розповів керівник проекту   Сергій Дяченко.

– Сергію, і як вдалося отримати такий грант?

– Це продовження нашої роботи. Торік ми з фондом “Захист”  уже досліджували схожу проблему: як з різними поколіннями налагоджувати діалог про складні теми, наприклад, на тему війни. Підсумком  стала виставка в бомбосховищі на вулиці Фрунзе. Нас помітили, навіть хотіли повезти виставку до Бонна, але в останній момент виникли якісь організаційні проблеми. А коли оголосили нову програму, нам зателефонували грантодавці і запропонували:  давайте зробимо щось разом іще. Тож ми з Юлею і розробили цей проект. Ми обрали музеї, бо вже брали участь у музейному проекті, та й взагалі музеї нам не чужі, причому музеї районні та сільські (усіма забуті, на які не звертають уваги ані держава, ані бізнес, ані громада, про які навіть Міністерство культури не має інформації), і намагаємося створити віялову мережу, відновити втрачені зв’язки. Методичний центр буде   в Херсоні, але наше завдання – побудувати освітній центр на базі районних музеїв, щоб підвищити ефективність їх роботи, щоб вони “зазвучали” і щоб міська влада зрозуміла, що музеї – це найяскравіші об’єкти презентації і їхньої діяльності, і їхнього населеного пункту.

– І що може бути цікавим у  сільському музеї?..

– А що може бути в селі цікавим, крім музеїв? Де ще можна дізнатися про засновників, про особливості, про назву села, про те, що там цікавого  відбувалося, як не в музеї? Інша справа, що ці музеї у нас застаріли не тільки експозиційно, а й ідеологічно: експозиції не змінювалися з дня заснування (з 1960-х років, у кращому випадку з 70-х). Не всі музеї пережили 90-ті, деякі розікрали, багато  просто загинуло. Це не завдання цього проекту, але в підсумку ми вийдемо і на те, щоб зробити з районних музеїв методичні центри, які займалися б всіма музеями району. Так само, як наш краєзнавчий музей є методичним центром для районних музеїв, так і вони мають бути методичними центрами для всіх інших. До речі, в Україні один із найвищих відсотків державних музеїв у Європі. Ця проблема назріла, і я дивуюся, чому про неї ще не говорять. Виходить, що за показниками (кількість державних музеїв) у нас найбагатша країна в Європі, але реально Україна не в змозі “тягнути” їх, рано чи пізно фінансування припиниться, і про майбутнє цих музеїв потрібно думати вже зараз. Якщо ми не почнемо реформувати музеї сьогодні, то завтра просто не встигнемо і втратимо чергову порцію вже не сільських музеїв – втратимо районні музеї.

Ніс середньовічного корабля – експонат музею в Генічеську.

– Районний або сільський музей взагалі може бути цікавим для туристів?

– Звичайно. Показовий приклад – музей у Скадовську. Там в основі експозиції – сім’я засновника міста, але спочатку це був музей війни. Музей війни в курортному місті – це (при всій повазі до всіх героїв) нонсенс! Свого часу це було предметом запеклих суперечок. Але музей оновили, зараз він цікавий, усі відпочивальники туди ходять – проблем із відвідувачами немає. Але пройдіться набережною і подивіться, які сувеніри там продаються: жодного магнітика із зображенням засновника міста або з якимись місцевими особливостями. Слава Богу, маяк “розкрутили”, і він почав з’являтися. Місцевих особливостей, традицій, колориту немає – їх не пропонують. З мільйону вишиванок, які там продають, жодна не буде повторювати візерунок тих вишиванок, які зберігаються в музеї. І це дивно, бо для туриста завжди вкрай важливий фактор місця: якщо ти кудись приїжджаєш, ти хочеш придбати найспецифічнішу річ, яка характерна саме для цієї місцини. (Свого часу, коли в Бахчисараї ми купували татарські шапочки, мене дивувало, що виготовлені вони в Китаї. Це парадокс. Купляють, і ніхто навіть не підозрює, що шапка кримського татарина насправді зовсім не така.) І саме тут є можливість зв’язати бізнес і освіту для дорослих – для народних майстрів, які працюють у сусідньому будинку культури, але ніколи не приходять в музей і ніколи не використовують місцевий матеріал у своїх роботах. А в тому ж Скадовському музеї є шикарна колекція рушників і вишиванок. Її потрібно вивчати, а знання передавати. Зрозуміло,  фахівців немає, але ті ж самі народні майстри “в темі”, і саме вони могли б на базі музейних колекцій і проводити такі освітні заняття.

– У співробітників музеїв “хліб” відбирати?

– “Музейникі” і так перевантажені, у них на свою роботу не вистачає часу. Наше завдання зробити так, щоб музей “зазвучав” без особливих зусиль з їхнього боку, щоб це було вигідно всім – і бізнесу, і майстрам, і туристам, і працівникам музеїв.

– Невже експозиції наших районних або сільських музеїв дійсно можуть стати тією родзинкою, яка привабить туристів?

– Це суперідея, яку ми називаємо: “У кожному музеї має бути своя Джоконда”. Одна з цілей нашого проекту – виявити в кожному з музеїв таку “Джоконду”, цю “родзинку”, заради якої люди могли б приїжджати не тільки в Лепетиху або Рогачик, а й в Україну взагалі. У музеях іноді такі цінні речі зберігаються, а дізнаєшся про це запізно! До речі, саме так трапилося  зі мною в Узбекистані, коли після від’їзду я дізнався, що зовсім поруч було місце, де зберігався мало не перший Коран – один із семи, написаних кров’ю пророка. Це було велике розчарування. І я хочу, щоб у нас на Херсонщині таких розчарувань не було, щоб люди одразу знали, куди і навіщо їдуть. Коли у Білозерському музеї знайшли свою “Джоконду”  – Ольгу Скороходову (уродженка Білозерки, радянський учений-дефектолог, педагог, літератор, була єдиним в світі сліпоглухим науковим співробітником – прим. ред.), – навколо її особистості була створена нова експозиція. Ім’я однієї людини – і музей став іншим. Одна з таких “родзинок” є і в Генічеську: у музеї зберігається унікальний експонат – ніс середньовічного корабля, на який  не звертають особливої уваги. Але саме ця річ і може бути тим, заради чого і варто їхати в Україну. Він може стати символом Генічеська, його можна виставляти в збільшеному варіанті в якихось символічних видах, на головній площі, друкувати зображення на магнітах, вирізати маленькі копії з дерева...

– Чому ж його не “розкручують”?

– Коли працюєш у музеї, експонати стають для тебе настільки звичними, що вже не сприймаєш їх цінність, і про це може сказати тільки сторонній. Один із прикладів, який ми приводили на нашій презентації – виставка в “Ізоляції”, яка цікава саме тим, що це був погляд на Україну очима іноземців. Так само і ми: хочемо приїхати і свіжим, можливо, експертним поглядом виявити ту річ, заради якої музей має право на існування. Бо в нас є погана практика: вимірювати значення музеїв за кількістю експонатів. Виходить, музей, де 300 тисяч експонатів – крутий, а музей, де буде зберігатися “Джоконда”  – ні, бо в ньому лише один експонат, отже, туди і ходити не варто, і фінансуватися він буде за залишковим принципом. Тож ми будемо займатися не кількістю, а якістю речей.

– Яким буде результат проекту? Чи можна буде його побачити?

– Думаємо зробити виставку в рамках “Терра-футури” (“Терра-футура” цього року буде), але поки ще не знаю, в якій формі. Потім і в Києві, і, сподіваюся, вдасться показати її і за кордоном...