Чи боїшся ти Херсонщини?: інтерв’ю з Романом Бондарчуком
Режисер «Вулкану» і «Українських шерифів» про людей та історії, що надихали його ігровий дебют.
Роман Бондарчук уже встиг з’їздити на «Оскар» та отримати «Золотого Дюка» за кращий фільм українського конкурсу Одеського кінофестивалю за свою документальну роботу. Тож ті, хто хоч якось цікавляться українським кіно, одразу вписали його ігровий дебют «Вулкан» у список must see. Додатково очікування підігрівала прем’єра на фестивалі у Карлових Варах та перемога у Єревані.
Тож ми подивилися фільм в Одесі. Під час перегляду ми підозрювали, та до кінця не вірили, що більшість історій у стрічці мають реальний бекграунд. Тепер ми знаємо це напевне і напередодні показу «Вулкану» в рамках фестивалю «Нове німецьке кіно» 21 жовтня розпитали Романа про історії, що надихали його ігровий дебют, а також не менш дивні події, що мали місце під час зйомок.
Про злети та падіння кар’єри дяді Вови
Дядя Вова був головою рибгоспу і, як голова, мав «Волгу». Коли він на ній їздив, то пригинався, щоб його не було видно, бо всі хотіли від нього риби. Тоді були такі часи, що якщо щось маєш, то мусиш ділитися із потрібними людьми.Коли вже рибгосп загнувся, всі звідти взяли додому якісь артефакти: снасті, човни, коротше, все, що могли звідти витягти. У дяді Вови залишилася ця службова «Волга» та портрет Леніна, який він повісив у туалеті. Він казав: «Я Вова, і він Вова. Я думаю, і він думає».
Про що думав дядя Вова? Про те, як розбагатіти. У ті роки частина його однокласників пішла в мікрорекет. Точніше, у службу безпеки ринку села Веселе. Там був доволі великий базар, де торгували різними пиріжками і величезною кількістю алкоголю, особливо підробленого. Справа в тому, що недалеко від села Веселе знаходиться коньячний завод «Таврія». Місцеві якось примудрялися знаходити пляшки з етикетками, які потім заповнювали саморобним бренді. Потім вони продавали його за такою ціною, що тільки дуже наївна людина могла вірити, що це справжній коньяк.
Зрозуміло, що цю діяльність треба якось охороняти, що й робила служба безпеки ринку. Ще вони домовлялися з водіями туристичних автобусів, які возять відпочиваючих на море. Ті мали зупинятися на ринку, щоб люди там затоварювалися. Якщо хтось не зупинявся, його наздоганяли на наступній зупинці і проколювали шини.
Вові не хотілося працювати у службі безпеки ринку. Тож так сталося, що він організував із товаришами першу дискотеку в міському парку. Він узяв в оренду огороджений спортмайданчик і почав там вмикати якесь музло. Це було доволі популярно, допоки вони не влаштували перший конкурс стриптизу. Люди почали роздягатися, і, під дією алкоголю, роздягалися догола, потім не хотіли одягатися і в такому вигляді засинали на лавках. Дискотеку закрили.
Відлуння цього проекту можна побачити у фільмі. Це епізод, де Марушка та Лукас йдуть берегом, а навколо бігають голі люди. Мені хтось казав, що це схоже на Тарковського. Знали б вони, звідки це народилося: Тарковського там не було і близько.
Ідею для наступного бізнес-проекту дядя Вова побачив по телевізору. Там розповідали, що у Фінляндії очерет коштує 20 євро за в’язку. А очерету там було багато, тож вони з мужиками все літо його косили, а потім почали думати, як його доправити у Фінляндію. Виявилось, що все вже схвачено, і довелося продати очерет місцевому фермерові по 2 гривні за в’язку. Пізніше, коли у 2012 році оголосили кінець світу, дядя Вова почав до нього серйозно готуватися. Він купив пістолет на гумових кулях і затарювався олією, сіллю, якимись крупами. Ми тоді приїхали це знімати, бо людина замість того, щоби просто подивитись, як усі помруть, вирішила, що при зомбі-апокаліпсисі вона проживе найдовше.
Це було на повному серйозі: він лягав із цим пістолетом під подушкою та чекав дати кінця. Це все кумедно, з одного боку, а з іншого, коли потрапляєш у це середовище і там живеш, то все виглядає набагато логічніше і вмотивованіше.
Ще була одна історія: дядя Вова запропонував шукати кості німецьких солдат. Ми поїхали з ним на блошиний ринок у Херсоні. Виявилось, що весь ринок забитий різними моделями таких пристроїв, переважно саморобних. Причому вони дуже винахідливо зроблені з підручних матеріалів: дитячих іграшок, дзиґ, рибальських вудочок, телевізійних антен.
Ми купили пристрій і три дні ходили якимось полем у пошуках металу чи кісток німецьких солдат. Зрештою, викопали пару жетонів і зустріли пастуха, який підійшов до нас і сказав: «Хлопці, я тут давно все викопав і склав під деревом. Зараз на скупках метал подешевшав, і я чекаю, поки підніметься ціна. Так що можете по моєму полю більше не ходити».
Про золото Бериславу
Зараз Каховське водосховище — це стояча вода, яка починає цвісти в середині липня. Місцеві жителі примудряються там купатися, але у людини непідготовленої одразу на ногах та руках виникають подразнення. Колись я працював фотокором місцевої газети, ще до вступу в інститут, і відзняв труну, яка пливла водосховищем: час від часу вода розмиває затоплені кладовища, і труни спливають.
Навколо водосховища вирує багато легенд. Так як це колишнє русло Дніпра, то там могло багато що статися. Розповідають, що колись кримський хан поїхав у Туреччину, а козаки, скориставшись цим, пограбували Крим. Вони набрали золота й поверталися назад, коли їх наздогнав хан та потопив чайки. І досі це «золото Полуботка» лежить на дні водосховища, і його треба якось дістати.
Там справді глибоко, дуже мутна вода, через що взагалі нічого не видно. Але всі мріють про це золото, купують акваланги та гідрокостюми і намагаються його знайти. Наразі постійно звідти дістають якийсь метал, але до золота і чайок ще ніхто не допірнув. Коли ти приїздиш туди й кажеш: «Добрий день, ми хочемо тут знімати кіно. Чи не хотіли б ви позніматися?», тобі відповідають: «Треба знімати кіно про золото, що там лежить».
Про Шилову балку
Взагалі, історії, які переказують місцеві жителі, — доволі жорсткі, але не позбавлені специфічного місцевого гумору. У нас знімалась Алла Василівна Твердохліб, ведуча благодійного вечора у фільмі. Вона справді провела величезну кількість таких вечорів і стала професіоналом найвищого класу в публічних промовах.
Алла Василівна допомагала нам у організації зйомок і побачила, що ми знімаємо якісь руїни колгоспу і благодійний вечір у клубі, що стояв без шиферу. Коли ми вже їхали зі зйомки, вона питає: «Хлопці, а що це ви знімаєте ці руїни? Ви що, не можете познімати наші славні та чудові краї?» Я відповідаю: «Так пропонуйте, Алло Василівно». Вона каже: «От ми проїжджаємо зараз балку. Красива ж балка?» Я погоджуюсь: «Красива».
Вона тоді розповідає: «Це — Шилова балка. А знаєте чому вона так називається? Був тут поміщик Трубецькой. У нього був поручик Шилов. Така скотиняка, такий садюга, що просто нічого людського в ньому не було. Він навіть вдягав робітникам намордники, щоб вони не їли виноград, поки його збирали. І що? Люди терпіли-терпіли, а потім підловили того Шилова і втопили в цій балці. Так вона і називається — Шилова балка».
Взагалі, історії, які переказують місцеві жителі, — доволі жорсткі, але не позбавлені специфічного місцевого гумору.
Про смерч-дахокрад
Коли ми шукали клуб для зйомки, то знайшли дуже красиву будівлю в Тягинці. Це відголосок сталінської гігантоманії — будівля, явно завелика для такого села. Але вона гарно вписувалась у пейзаж і нам сподобалася.
Всередині виявилося, що на стінах є якісь «потьоки». Прийшовши знайомитися з директрисою, вирішили спитати про них. Вона каже: «Клуб два роки стояв розкритий, без шиферу». Я питаю: «Чому?» Вона відповідає: «Смерч прилетів, завис над клубом і почав знімати шифер. Тоді завхоз вхопився за двері, а мене схопив за руку і тримав, щоб у смерч не затягнуло. І так ми теліпались, поки він не розкрив весь шифер і не полетів далі», — і показує шрам на руці від шиферу. Я тоді питаю: «Ого, а що він ще в селі розкрив?» Директриса відповідає: «Нічого. Тільки клуб. Воно і зрозуміло: він же збудований із будматеріалів від церкви. Так що він прилетів у вигляді кари». Чому зараз? Чому через 20 років після розвалу Радянського Союзу? Неясно.
Потім, проїхавши кілька сіл углиб водосховища, ми знайшли ще один величезний клуб у маленькому селі й теж без шиферу. Я питаю у місцевих: «Що, смерч?» Вони відповідають: «Так, смерч». Так що є там якийсь зсув реальності, і він доволі помітний.
Про автобус для зйомки сцени
Для зйомок нам потрібні були два автобуси ПАЗіки, аби відвезти рабів на плантації. Напередодні ми домовилися, що вони мають приїхати на восьму ранку. Тож у зазначений час приїжджає один автобус, а другого немає. Причому не було саме червоного, який ми вибрали для зйомок усередині. Тобто ми навіть не могли змінити графік і мали його чекати.
Коли ми дзвонили, то водій казав: «Їду-їду, зараз буду». І нема. Словом, замість восьмої він приїхав о третій дня.
Він був у повному дзені, без жодних докорів сумління. А для нас це зрив зміни, дуже дорого по коштах. Масовка, працівники плантацій, техніки — всі просто сиділи й чекали на нього.
Зрештою, виявилося, що коли водій їхав по трасі, то він побачив людей, які голосували. І він сказав собі: «Нічого собі! Сорокаградусна спека, а їм, мабуть, посеред поля жарко». Тож спинився їх підвезти. Тобто там не було якогось злого задуму або грошової мотивації: у нас би він заробив більше. Але подібні речі значно ускладнюють робочий процес.
Про людей, які знімалися в «Інтердівчинці»
Наприкінці 80-х у цих місцях знімали «Інтердівчинку». Там знімалися хлопці з рибацької артілі. Це такі суворі чоловіки-рибалки, які самі про себе говорять: «Ми тут усі не з подарункової коробки». У кожного з них насичена біографія зі спортивними секціями, бійками у дев’яностих.
Що було дивно. Один чоловік сказав, що коли знімалася «Інтердівчинка», він консультував авторів фільму, як там ставити бійки. Але сам зніматися не міг, був долучений до організації, яка не дозволяла йому світити обличчям. Тепер це все в минулому, і він би хотів знятися. Бо, може, його діти побачать коли-небудь у кіно, і подумають, що тато зробив у житті щось хороше. Це було дуже зворушливо, тим паче, що від 89-го року, коли знімалася «Інтердівчинка», пройшло стільки часу.
Про місцевих фермерів
Доволі несподівано, але там досить багато заможних людей, які займаються фермерським господарством. Вони всі доволі ексцентричні. Ми знімали кавунову плантацію з вишками в одного з них на полі.
У цього фермера прізвисько Полковник. Очевидно, що він якийсь військовий у минулому. Він вирощує гарбузи, але продає тільки насіння, а із самими гарбузами не хоче навіть зв’язуватися, бо це якась морока. Ще він нам розказував якісь одкровення про те, що «врожай ще не вирощений, а прибуток вже пробуханий».
Для охорони поля він набрав цілу бригаду, що сидить у лісопосадках поруч на «Нивах» та «Жигулях». Періодично Полковник перевіряє їхню бойову готовність. Він так грає: підставна людина виїжджає на поле на мотоциклі чи велосипеді, і тут же з різних його кінців навипередки їдуть ці голі мужики з батогами. У кульмінаційний момент Полковник сам виїжджає на «Ниві» і зупиняє свою охорону.
З нами була приблизно та сама історія. Ми не знали, кому належить поле, просто приїхали туди й почали його вивчати. Буквально хвилин через 10 з різних кінців до нас виїхала охорона, вся в пилу. Це дуже нагадувало «Шаленого Макса». Полковник на нас спочатку сильно покричав, дав зрозуміти, що ми порушили всі устої, а потім сказав: «Ви там не сціть, пацани. Я і не таким займався». І дозволив знімати.
У нас була історія з пастухом, якого ми дуже хотіли відзняти. У цих місцях був такий класичний біблійний дід із сивою бородою. Кіношний, далі нікуди. І Таня (прим. ред. — Тетяна Симон, режисерка короткого метру «Хлам») поїхала до нього додому домовлятися про зйомку. Дружина цього пастуха чомусь вирішила, що Таня має на нього види і вигнала її чи то граблями, чи то качалкою.
Другий раз поїхала домовлятися Оленка — вона займалася у нас масовими сценами. Оленка виглядала як тінейджер, і запідозрити її у якихось видах на цього діда було неможливо. Але її теж вигнала дружина пастуха зі словами: «Що це дід задумав? Ніяких зйомок не буде».
Була ще одна історія з пастухами. Ми виїхали в село Максим Горький, там ми знімали руїни будівель і міраж. У цих краях ніхто не називає села тими назвами, як вони позначені на карті. Натомість вони звуться відповідно до назви колгоспу, який там був раніше. У цьому селі був колгосп Космос, це його руїни видно в кадрі. Тож, там досі кажуть: «Поїхали на Космос».
Місцеві жителі і справді трошки космонавти. Там були пастухи, яких я спочатку думав знімати, але вони почали питати дивні речі: «А у вас камера на батарейках працює?» Ми відповідаємо: «Так, на батарейках». Вони говорять: «Цікаво-цікаво. А як взагалі у вас в Україні живеться?» Я дивуюся: «А ви де живете?» Вони кажуть: «А хто його знає, ну десь тут і живемо».
Підтримайте роботу редакції. Долучайтеся до спільноти"Вгору" https://base.monobank.ua/
-preview.webp)
