100 років Соборності України: об’єднана держава опинилася у стані війни на два фронти

Сто один рік тому – 22 січня 1919 року – було проголошено Акт Злуки.

Це була одна з найвизначніших подій доби Української революції 1917–1921 років. Ухвалення цього документа означало об’єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки. Про ці події Радіо Свобода поговорило з істориком Андрієм Рукасом.

– УНР проголосила незалежність у січні 1918 року, Західноукраїнська держава, яка невдовзі стала Західноукраїнською Народною Республікою, виникла у листопаді 1918 року. А коли вони почали переговори про злуку?

– У листопаді 1918-го й почали. Щойно виникла – і 5 листопада була відправлена делегація, ще не Західноукраїнської Народної Республіки, бо формально тієї назви не існувало, у Київ на переговори з гетьманом Павлом Скоропадським. Це була не стільки злука двох народних республік, скільки злука двох історично поділених тривалий час частин української землі.

Тут принциповий момент. Це була не стільки злука двох народних республік, скільки була злука двох історично поділених тривалий час частин української землі: України Західної та України Наддніпрянської. І байдуже, який би був політичний режим – гетьманський чи республіканський в Наддніпрянщині – все одно б Акт Злуки відбувся.

– А як процедурно це відбувалося? Західноукраїнська делегація поїхала домовлятися з гетьманом, а потім домовлялася з Директорією?

– Це не вина західноукраїнської делегації. На Наддніпрянській Україні сталися відомі політичні події – повстання проти гетьмана, яке досить швидко набирало обертів. Київ був блокований, і гетьманська влада не поширювалася занадто далеко поза столицю. Тому подальші переговори західноукраїнська делегація вже вела з повстанською владою, з членами Директорії. 14 грудня зрікся гетьман, 19 грудня Директорія в’їхала у Київ.

​– Коли почалися переговори західноукраїнської делегації з Директорією?

– Відома подія: 1 грудня 1918 року ухвалено так званий Фастівський передвступний договір. Напередодні, наприкінці листопада, була сформована повноважна делегація ЗУНР на чолі з Лонгином Цегельським.

​– Яку посаду Цегельський обіймав у Галичині?

– Державний секретар закордонних справ. Було сформульовано текст попереднього договору, і з цим текстом ЗУНР поїхала на переговори з Директорією. Тобто: ініціатива виходила з Заходу, тому що члени Директорії були зайняті своїми внутрішньополітичними справами. У них повстання проти гетьмана в розпалі, гетьману ще два тижні при владі формально знаходитись. Вони були сконцентровані на політичних подіях всередині Наддніпрянської України. Ініціатива виходила із Заходу, тому що члени Директорії були зайняті своїми внутрішніми політичними справами

Тому формальний бік справи починався із Заходу: сформулювали текст передвступного договору і повезли його на переговори з членами Директорії. Переговори відбулися у Фастові. І 1 грудня 1918 року було підписано так званий Фастівський передвступний або прелімінарний договір з чотирьох статей: обидві сторони задекларували своє прагнення до об’єднання в одну державу. І ще було зазначено, що західноукраїнські землі матимуть автономію.

​– А як проходили ці переговори? Чи були якісь проблемні моменти?

– Певні проблемні моменти були. Хід переговорів дуже гарно у своїх спогадах описав Лонгин Цегельський. Члени Директорії, особливо Винниченко, та і Швець з Макаренком, не сильно розуміли взагалі про що йдеться.

– Чому?

– Тому що вони були більше сконцентровані на наддніпрянських подіях і не мали достатнього політичного досвіду. Тим більше, у такій справі, як об’єднання двох держав.

Слова Винниченка:

Серйозних заперечень не було. Але просто спочатку було нерозуміння для чого взагалі проводити якісь переговори, підписувати якийсь формальний передвступний договір.

На західному боці були професійні юристи, які прекрасно розуміли, що від того, наскільки чітко буде дотримано дух і букву законів, буде залежати надалі визнання цього факту об’єднання. Тому професійні юристи й доктори права, якими були Цегельський, Бачинський та інші, дуже добре прописали цю процедуру.

– А з наддніпрянського боку були професійні революціонери, я так розумію.

– Професійні революціонери, письменники, професор геології. Цегельський згадує випадок, який відбувся під час переговорів з Федором Швецем. Він заявив, що ви привезли текст, в якому мова йде про Українську державу. Мовляв, у вас повноваження вести переговори з Українською державою, а ми проголосили Українську Народну Республіку. На що йому сказали: «А хіба республіка – це не держава?». Він відповів, що ні: держава – у гетьмана, а у нас – республіка, це принципове питання. Йому почали пояснювати, що він кардинально помиляється у цих справах. Швець заявив, що, ображаючи його, ображають політичну силу, яку він представляє, грюкнув дверима і пішов. За ним вийшов інший член Директорії та повернув його назад. Тобто, деякі члени Директорії навіть демонстрували незнання базових речей.

– Це процедурний момент: у вас повноваження на переговори з гетьманом, а ми тут республіканська влада.

– Я розумію, але республіканська влада це ж теж українська держава. Достатньо просто й чітко все пояснили. І цей невеличкий інцидент було вичерпано.

Після Фастова делегація повернулася назад до Західної України. 3 січня 1919 року відбулося засідання Української національної Ради, парламенту ЗУНР, члени якого одноголосно схвалили текст Фастівського передвступного договору. І тоді було відправлено офіційну делегацію у складі 64 членів для того, щоб на підставі передвступного договору було нарешті урочисто проголошено Акт Злуки. Тому між Фастовом і Києвом ще 3 січня був Станіславів.

– Проголошення Акту Злуки відбулося 22 січня. Наскільки можна судити з кінохроніки, яка дійшла до нас, зі спогадів, це відбулося доволі урочисто, було велике піднесення. В Україні це сприйняли з ентузіазмом. А як це сприйняли сусіди України і взагалі, інші держави?

– Сусіди, звичайно, були не у захваті, тому що сильно об’єднана Україна на той момент, та й сьогодні, мало кого влаштовувала. Але, з іншого боку, це об’єднання принесло серйозні політичні проблеми. Таким чином, в об’єднаній українській державі західні українці отримали формально ворога на Сході, а наддніпрянські українці одержали формально ворога на Заході. Наддніпрянська Україна ще з листопада 1918 року надсилала військову і технічну допомогу галичанам для боротьби проти Польщі. Відтак, об’єднана українська держава опинилася у стані війни на два фронти: на Заході й на Сході.

– Треба ще зауважити, що Наддніпрянська Україна воювала з більшовицькою Росією на цей момент.

– Так. І були неврегульовані відносини із російським білогвардійським рухом, які пізніше переросли у війну.

– А ще війська Антанти висадились на Півдні.

​– Яку форму співіснування передбачало об’єднання?

– Сьогодні дуже важко говорити про те, яку форму передбачало це об’єднання. З тієї причини, що фактично було задекларовано об’єднання і заявлено про те, що ЗУНР входить до складу УНР як західна область на правах широкої автономії. Однак надалі ці права широкої автономії не розписувалися. Тому що остаточно це б мало бути закріплено всеукраїнськими установчими зборами, на яких і мали б визначити усі умови майбутньої автономії. ЗУНР, що стала західною областю, зберегла свій устрій: президент Петрушевич, Українська національна Рада – як парламент, Держсекретаріат – як уряд, Галицька армія – як збройні сили

Утім, ми можемо певною мірою реконструювати, що це мало бути. Швидше за все, це мала би бути конфедерація. Тому що ЗУНР попри те, що стала західною областю, зберегла повністю свій політичний устрій: президент Петрушевич, Українська національна Рада – як парламент, Державний секретаріат – як уряд, Галицька армія – як збройні сили. Проте Галицька армія співдіяла, координувала свої зусилля з діяльністю республіканських військ Наддніпрянської України. Також була спільна валюта.

Передбачалося, що політики ЗУНР увійдуть до складу майбутнього об’єднаного уряду, навіть було призначено Цегельського як заступника міністра закордонних справ. І спільне зовнішньополітичне представництво: було оголошено, що дипломатичні місії та посольства у Західній Європі будуть представляти інтереси спільно об'єднаної держави. Президент Петрушевич шостим членом увійшов до складу Директорії УНР.

​– Як це позначилось на діяльності Директорії?

– Серед членів Директорії не так часто панувала політична єдність. І присутність Петрушевича додала певною мірою внутрішнього конфлікту між членами Директорії.

– Дуже часто у складних чи конфліктних ситуаціях ті, хто втрачав владу чи ініціативу, часто переїздили до ЗУНР. Це стосується наддніпрянських політиків і військових. Якою ж була роль західної області Української Народної Республіки у тогочасному українському політичному житті?

– Західноукраїнська Народна Республіка великою мірою існувала самостійно, за певної підтримки Наддніпрянської України. І присутність західноукраїнських політиків у наддніпрянському політикумі була не такою помітною.

Але ви абсолютно вірно сказали. Таких певного роду політичних ізгоїв відправляли й запрошували. Це був рух в одному напрямку. Можна говорити про те, що певною мірою ЗУНР стала територією, куди відправляли тих політиків і військових, які не задовільняли наддніпрянське керівництво у певний історичний момент.

– Ви сказали, що дві держави хоч і проголосили об’єднання, але зберігались окремі уряди, окремі армії. Одне з небагатьох, у чому відбулось об’єднання – це зовнішня політика. Були спільні дипломатичні представництва за кордоном. Як же тоді пояснити, що невдовзі після проголошення Акту Злуки в тому ж 1919 році відправляються дві окремі делегації на Паризьку мирну конференцію?

Різниця геополітичних поглядів – кого вважати ворогом номер один, а кого вважати ворогом номер два? – зумовила серйозні непорозуміння і суперечки, які призвели до того, що навіть на зовнішньополітичній арені дві українські держави діяли окремо.

​– Симон Петлюра навесні 1920 року уклав Варшавську угоду з очільником Польської держави Йозефом Пілсудським. Вона передбачала, що Галичина стає частиною Польщі. Цим він фактично перекреслив Акт Злуки...

– Акт Злуки було перекреслено раніше. І тут є велика дискусія: хто першим його перекреслив? Тут важко сказати. З одного боку, галицькі війська перейшли на бік російського білогвардійця Денікіна у листопаді 1919 року. Але 2 грудня 1919 року голова дипломатичної місії у Польщі Андрій Лівицький від імені уряду УНР під тиском поляків, не самостійно діючи, зробив декларацію про те, що уряд УНР пристає на вимоги Польщі й зрікається своїх прав на повіти Західної Волині та Східну Галичину, яка на той момент була під польською окупацією. Ця декларація голови дипломатичної місії викликала обурення серед галицьких політиків. Галицькі члени дипломатичної місії УНР у Варшаві вийшли з її складу, а потім Петрушевич зібрав уряд ЗУНР в еміграції, де заявив про формальне припинення дії Акту Злуку.

Тобто, формально, розрив стався з ініціативи західноукраїнських політиків, які у якості підстави взяли декларацію наддніпрянського політика Андрія Лівицького про те, що УНР визнає вимоги поляків і готова їх задовольнити. Але цьому передував великий перебіг конфліктів і непорозумінь, які врешті-решт призвели до такого формального розриву.

– У тієї Злуки, яка сталася сто років тому, було таке безславне і трагічне завершення. То чи є підстави відзначати цю дату 22 січня 1919 року?

– По-перше, я би не оцінював так критично й трагічно. Навіть попри те, що було заявлено про припинення дії Акту Злуки, західноукраїнські та наддніпрянські політики взаємодіяли, спілкувалися і намагалися дійти спільної мови. Це не сильно позначилося на міжлюдських відносинах.

 По-друге, це дуже важливий юридичний акт. Українці самі заявили про своє бажання об’єднатися в одну державу і це бажання вони реалізували. Інша справа, що в силу, насамперед, зовнішньополітичних обставин, вони не змогли задекларований Акт втілити.

Я колись зробив таке порівняння. Уявіть собі шлюб молодят, які починають своє спільне життя під одним дахом. Вони ще не знають, як будуть далі співіснувати, не виробили кодекс правил, але їхні сусіди чи батьки, які вважають, що можуть втручатися у їхні сімейні відносини, вриваються в хату і кожний починає вчити, як треба жити. Маю на увазі наших західних і східних сусідів.

Уявімо собі, що у нас немає західної та східної загрози у 1919 році, і УНР розвивається у мирних умовах. Я думаю, що політики змогли б знайти спільну мову, компроміс. Якщо вони погодилися у головному, думаю, що й конкретні речі вони змогли б узгодити.