Підтримати нас

Жінки в боях за Україну

Vgoru
Автор статті
07 жовтня 2022 15:00
2,145
Поширити:

Хоча консервативні суспільства намагалися обмежувати роль жіноцтва в таких важливих темах, як війна або революція, але роль українських жінок у перших визвольних змаганнях та у Першій світовій війні значна. 

“Залізні леді” Легіону Січових Стрільців

З початком Першої світової війни (1914-1918 рр.) жінки несли на собі тягар господарства, громадської діяльності, в той час, коли чоловіки воювали на фронтах. Але не всі представниці прекрасної половини людства захотіли лишатися вдома, було багато тих, хто забажав піти добровольцями на війну. У той час суспільство негативно сприймало жінок в армії. Проте, коли утворився Легіон Українських Січових Стрільців (далі – УСС), до його лав вступили й жінки. Вони виконували різноманітні завдання, що не обмежувалося тільки функціями медперсоналу. Були випадки, коли жінки брали в руки зброю, обстригаючи коси та видаючи себе за чоловіків.  

У лавах УСС відомими стали Олена Степанів, Софія Галечко та Ганна Висоцька. На відміну від російської армії, для них не створювали окремих підрозділів, а вони воювали спільно з чоловіками. Наприклад, Ганна Дмитренко – хорунжа УСС – мала проблеми з тим, що у неї в підпорядкуванні був загін чоловіків-гуцулів, які дуже тяжко сприймали жіноче командування. Її висміювали та спеціально порушували дисципліну. Жінки, які були у лавах УСС, мали переважно благородне походження та вищу освіту. 

Жінки у лавах Армії Української Народної Республіки

У Наддніпрянській Україні ставлення до жінок було більш консервативним, ніж на Західній Україні. Там вважалося, що в армії вони можуть виконувати лише функції медсестри, санітарки, сестри-жалібниці. Але, наприклад, спектр завдань сестри-жалібниці міг бути доволі великим. Вона йшла у бій зі зброєю, опікувалася пораненими вояками, а також могла виконувати функції зв'язкової. Хоча займати такі посадив армії, які обіймали чоловіки, жінкам було  заборонено. 

У 1919-1920 роках Армія УНР воювала переважно з більшовиками, які не приймали ніяких міжнародних конвенцій, тому були випадки жорстокої розправи навіть  з медперсоналом. Існує багато історичних свідчень, як червоні загони розстрілювали сестер-жалібниць.  

У цьому контексті  згадаємо  лікарку 3-ї піхотної стрілецької дивізії Армії УНР Світлану Харченко. Це  20-річна дівчина, яка добровільно пішла воювати в українську армію. Про неї існує дуже багато цікавих історій. Одна з найяскравіших пов'язана з боями під Вапняркою 26-27 липня 1919 року. Під час битви виникла паніка серед військових її полку. Світлана  вирішила взяти ситуацію у свої руки. Вона скочила на коня, вистрелила з пістолета та наказала бійцям: “В атаку!”. Чоловікам стало соромно, почувши команду тендітної жінки, і вони пішли в атаку, вигравши цей бій. На жаль, долі таких жінок були трагічними. Вони гинули, отримували важкі поранення, довго лікувалися, якщо виживали. 

Перші визвольні змагання закінчилися трагічно для української державотворення. Воно перервалося на понад 70 років через перемогу більшовиків. Тому більшості воїнів Армії УНР довелося у 1920-1921 роках податися в еміграцію. Така ж доля спіткала й жінок-воїнів, яких доля розкидала по всіх країнах Європи.

І тоді це жіноцтво продовжувало тримати зв'язок, брало участь в різних міжнародних українських організаціях.    

Повстанські жінки-отамани

У революційний період 1917-1921 років також відомі жінки, які очолювали різні повстанські рухи на території України. Цікаво, що серед них чомусь дуже багато з ім'ям Маруся. Відомо щонайменше про 6  “Марусь”. Одна з найвідоміших була Маруся Соколовська. Про неї написано багато творів, зокрема, згадував її Василь Шкляр та Роман Коваль. 

Вона сестра Дмитра Соколовського, відомого повстанського отамана, який загинув, а Маруся очолила його загін. Наприкінці 1919 року її “армія” нараховувала близько 800 бійців. На жаль, цей загін  розбили, а Соколовську з чоловіком розстріляли. 

Легендарна жінка Армії УНР   

Хорунжа Армії УНР Харитина Пекарчук — це перша жінка в українській армії, яка у 20 столітті отримала державну бойову нагороду – Орден Залізного хреста № 1. Вона була етнічною полячкою та стала свідомою українкою. Наприкінці 19 століття Харитина народилася в Сімферополі та вже тоді почала проукраїнську діяльність. Вона походила із заможної польської родини, але з дитинства мала сантимент до української народної культури, історії та традицій. 

Під час Першої світової війни Пекарчук була активною громадською активісткою та долучалася до створення сімферопольської “Просвіти”. У 1917 році також долучилася до українізації перших полків української армії, і, звісно, сама пішла на фронт. Її бойова історія почалася конфліктом з російськомовними офіцерами. Також в неї сталася неприємна особиста історія, коли її перший чоловік повернувся з фронту та виявилося, що він “збільшовизувався”. Це стала причиною їх розриву. Потім вона поїхала до центральної України, де продовжила воювати за українську державність. 

У 1918-1920 роках – період активної бойової діяльності Харитини Пекарчук – вона потрапляла в більшовицький полон, організовувала роботу цілого військово санітарного потяга, не маючи, до речі, медичної освіти. Їй не завадила навіть контузія взяти участь у відомому Першому зимовому поході Армії УНР 1919-1920 років, за що отримала жетон Залізного хреста № 1. Вона навіть просилася у Другий зимовий похід, але українське командування їй відмовило. У той час у Пекарчук була паралізована частина тіла. Потім була еміграція за кордоном, де вона продовжувала займатися українською справою, збирала навколо себе молодь, яка її із захватом слухала. У своїх мемуарах вона написала: “Якби б я все повернула назад, то вона знову пройшла б шлях сірого безіменного вояка Української Армії”. 

Ось так понад 100 років тому жінки боролися за незалежність України. Історія циклічна. Сьогодні також прекрасна половина людства поряд з чоловіками відбивають навалу російського загарбника та звільняють українські землі. 

Більше новин читайте на нашому телеграм каналі
Поширити:
ЗАРАЗ ЧИТАЮТЬ
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
ОСТАННІ НОВИНИ