Світлина, як могла коштувати життя, – історія херсонської протестувальниці

Про відчайдушний спротив херсонців, особистий громадянський досвід та страхи мітингарів розповідає херсонка Зоя Щербиніна.

 

Херсонка Зоя Щербініна розповідає про те, як її фотографія з мітингу потрапила в інформаційний простір, після чого для неї настали важкі часи очікування найгіршого. Адже за цим фото окупанти дуже легко могли впізнати її, побачивши просто на вулиці.

Можна сказати, що до гущавини подій херсонського героїчного спротиву Зоя поринула з 6 березня. 

Початок війни  якийсь час дівчина провела ніби в ступорі. Її нервова система відреагувала на страшну новину так, що вона просто проспала два дні, ненадовго виринаючи із забуття, лише для того, щоби приготувати їжу та вигуляти свою маленьку собачку Нарцису. Крихітка виявилася  більш хороброю та войовничою – починала гарчати й гавкати щоразу, як у місті лунали вибухи.

А коли Зоя побачила зі свого вікна бронетранспортер із величезною зеткою на боці -  усвідомила, що Херсон окуповано. До цього моменту знала про це лише з новин.

Стало страшно, зайвий раз на вулицю виходити не хотілося. А потім уперше зник зв'язок,  коли ж він відновився, виявила, що вся стрічка новин переповнена світлинами з мітингу. Херсонці зібралися на площі Свободи показати всім, що Херсон – це Україна, а росію ніхто сюди не кликав. 

Побачивши фото і відео того, як беззбройні люди зупиняли ворожі бронетранспортери, дівчина засмутилася, що пропустила найгарячіше.

А потім дізналася: херсонці збираються на протести щодня. 

Вона згадує, як у її юні роки, до них у школу приходила жінка – ветеран війни, вона пережила окупацію нашого міста в часи другої світової.  А тепер і сама  Зоя опинилася, можна сказати, в епіцентрі історичних подій. Усвідомлюючи власну відповідальність, вона вирішила, що хоче бути причетною до новітньої історії Херсона й наступного ж дня приєдналася до мітингарів. 

Дістатися з Таврійського мікрорайону, де вона мешкала, до центру міста було не так вже й просто. З початку окупації  у багатьох місцях чатували рашисти. Дівчина вирішила добиратися пішки, щоб оминути всі їхні  блокпости. 

"Я ходила "городами", – жартує Зоя, описуючи свій міський маршрут.

Про небезпеку вона якось і не думала, була на адреналіні. Весь шлях зайняв близько години. Відстоявши свій перший мітинг плече до плеча з відчайдушними земляками, вона почала ходити на протестні акції щодня, як на роботу.

Приватна проєктна фірма, в якій Зоя працювала до війни, з 24 лютого діяльність тимчасово припинила, тож вільного часу було вдосталь.

На мітинги дівчина витрачала близько чотирьох  годин, приблизно половину – на  дорогу пішки туди й назад.  

Зазвичай, спочатку ми кричали окупантам, хто вони насправді й посилали їх услід за кораблем, а закінчували меседжем,  що Херсон – це Україна і ніколи не буде російським містом. Люди вмикали колонки, з яких лунали українські пісні – народні  та  сучасні. Що ми всі тоді відчували, словами неможливо передати. 

Уперше окупанти розігнали мітинг 21 березня. А напередодні, згадує Зоя, мітингарі кричали їм, що вони – вбивці дітей. Адже за кілька днів до того був підірваний маріупольський театр, там у бомбосховищі ховалися діти. А херсонські протестувальники традиційно підтримували інші міста, атаковані ворогом.

У відповідь рашисти увімкнули через гучномовці пісні з радянських мультиків. Це була вершина цинізму, – не стримує емоцій Зоя. –  А через день російські військові, чи місцеві колаборанти, обмалювали стелу з іменами наших загиблих воїнів, звинувативши ЗСУ у вбивствах дітей Донбасу.

Зоя розповідає, що деякі люди не витримали, пішли відмивати – відтирати ці написи, і що тоді мітингарі вперше так близько підійшли до ворожих солдат, раніше дотримувалися певної дистанції. 

З того боку почали стріляти й не тільки вгору, а й під ноги протестувальників, один чоловік отримав поранення й стікав кров'ю, аж доки не приїхала швидка. Наступного дня ми встигли проспівати лише перший куплет гімну, як російські військові почали стріляти й кидати димові гранати. Ті, хто стояв поблизу бульвару, втікали дворами, щоб їх не переловили на вулиці. Нашою перевагою було те, що ми  добре орієнтувалися у своєму місті.

 Десь наприкінці березня Зоя побачила себе в новинах в Інстаграмі. На світлині з мітингу вона була в яскраво-рожевій лижній куртці, до речі, це єдиний Зоїн зимовий одяг, а її обличчя, зняте крупним планом, горе-новинарі навіть не спробували хоч трохи заретушувати. На фото дівчину впізнавали сусіди, друзі й просто знайомі.

Одразу декілька інста-новинарень вирішили, що це класне ілюстративне фото для статей, що висвітлюють протести в Херсоні. Але мої херсонські знайомі так не думали. Коли ви в місті, де щодня зникають люди, як думаєте, що першим спадає на думку при спогляданні чіткої світлини крупним планом? Правильно, найгірше. Зв'язок тоді ще працював, і я приймала по 20-30 дзвінків на день, безперестанку розповідаючи, що зі мною все добре. Я брехала. Дідька з два зі мною все було гаразд.

Світлина, як на зло, дуже активно поширювалася в інтернеті в репостах і нових дописах. 

Тим часом Зоя жила сама у будинку на прохідному проспекті  з рашистським блокпостом за 50 метрів і  не мала можливості себе захистити. Тоді, за її словами, вона перейшла до режиму стелс, тобто робила все, щоби стати невидимою для ворожих "радарів". 

Не виходила на вулицю, собаку вигулювала поряд із будинком і хутко поверталася додому. По хліб ходила у величезних темних окулярах.  А коли фото вчергове тиражувалося, то й розтягувала хлібину до 5 днів і не полишала квартири.

Однак і в будинку вона не почувалася в безпеці, кожен звук, кожен шурхіт наводив на думку, що її вирахували й прийшли забирати. 

На питання, чи планувала вона виїзд, Зоя відповідає: дуже вірила, що дочекається звільнення, мріяла про те, як зустрічатиме наших вояків у вільному Херсоні.

Навіть планувала спекти "Переможне печиво" й завчасно придбала для цього продукти. Але  поступово гроші на її кредитках танули, і коли залишилася сума, трохи більша ніж оплата за виїзд, довелося приймати рішення й збирати валізи.

Незадовго до виїзної дати в інтернеті знову зринула та фотографія.

Зоя тоді проплакала всю ніч, клянучи недобросовісних блогерів, які мали б подумати про безпеку мітингувальників. Ще кілька ночей провела без сну, думаючи про те, що з нею буде, якщо хтось з військові рф, що чатують на блокпостах, побачать цю публікацію.

Перебуваючи в дуже пригніченому настрої, вона написала такі рядки:

Заборони собі звук. 

Хтось може почути,

Що ти ще живий, ще існуєш.

Побачить у тобі загрозу

І діятиме на випередження.

Заборони собі світло,

Щоб ніхто не подумав,

Що в тебе є очі, які

Можуть дивитися,

Які можуть ще щось побачити.

Ти ж не хочеш дізнатися, як

Люди стають мішенями?

Заборони собі колір.

Просто і без пояснень.

Заборони. Злийся з асфальтом,

Змішайся з землею, 

Сховайся у темній норі.

І не смій навіть на мить зрадіти

Принаймні, тому, що зараз живий.

Заборони собі дихати цим повітрям.

Чуєш, заборони.

У вирішальний день на кожному блокпості дівчина тремтіла від страху й надто уважно дивилася на свою чотирилапу супутницю, яку тримала весь час на руках.

На щастя Зої, їй таки вдалося пройти всі ворожі перевірки на шляху до волі.

Зараз вона у відносній безпеці, на території, що підконтрольна Україні.

Після 5 місяців сидіння вдома в засідці я не можу перестати ходити й милуватися живим містом. Навіть якщо під вечір ноги терпнуть.

Тепер, після звільнення Херсонщини, вона серйозно задумалася про повернення додому.  Планує зробити це найближчим часом і вже збирає валізи, щоб стояли напоготові. І мріє про те, як випікатиме Переможне печиво на власній кухні й святкуватиме разом з усіма херсонцям щасливий день Перемоги.

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...

Схожi новини