Смс-ка від друга про ЗСУ ледь не коштувала життя

“Что же ты такой живучий? – дивувалися окупанти. А я вже й не радий був, що живу і дихаю. Бажав, щоб скоріше це все скінчилося”, – згадує Олександр.

Він - колишній херсонський пожежник, минулої осені вийшов на пенсію та переїхав з дружиною в село до хати, що дісталася йому від батьків. Зробили там ремонт і зайнялися садом – персиками, абрикосами, виноградом. Мріяли про тиху старість.

У березні село захопили окупанти й встановили цілий ланцюг блокпостів до самого Херсона. Тож місцеві намагалися менше кудись ходити чи їздити, боялися потрапляти їм на очі. Але військові самі навідувалися з перевірками, грюкали в усі двері, шукали навідників, націоналістів, патріотів. До Олександра теж зайшли, але начебто все обійшлося, ніяких претензій до нього не мали. Після цього чоловік наважився з'їздити у Херсон по хліб, інші продукти та засоби для прання.

Перші кілька блокпостів проїхав без проблем. 

З документами все гаразд, техпаспорт, водійське... Зайвого і “не положеного”, як на мене, взагалі нічого не було. В багажнику тільки гайкові ключі та запаска, – згадує Олександр. 

Але за кілька кілометрів перед обласним центром перевірники виявилися більш прискіпливими. Схоже, це були не прості “вояки”, а росгвардія – вдягнені у чорну форму бугаї. 

Крутилися біля мене, топталися, але більше до машини придивлялися (а я її перед війною тільки купив, зовсім нова "беха"). Ну, думаю, далі пішки доведеться. Але тут мені телефон звеліли показати. А в нас мобільного зв’язку та інтернету тоді вже не було. Прихопив телефон, щоб на час дивитися, замість годинника  та замість блокнота – ціни записати. Один із солдатів одразу ж месенджер відкрив. Почав дивитися, з ким я там і про що спілкуюсь. От тільки без інтернету листування не оновлювалися. Тоді він увімкнув “роздачу вайфаю” зі свого телефону. І мені на біду надійшло смс від знайомого: “ЗСУ вже поруч. Смерть російським окупантам”. У ту ж секунду рашист вимкнув мій телефон і махнув напарникам. Підскочило їх кілька, “заламали” руки, надягли кайданки, запхнули у чорний бус, натягли мішок на голову й кудись повезли. Я навіть оговтатися не встиг, так все швидко сталося.

Їхали хвилин 30-40, але здалося – вічність. Мчали так, що  підкидало на вибоїнах, на поворотах “заносило” то в один, то в інший бік. Солдати, які теж були в салоні, ще й футболили Олександра, лупцювали кийком та реготали: “получи еще, нацик х*ев”. Коли зупинилася, військовим довелося чоловіка витягати з автобуса.

Кажуть “вылезай”, а я встати не можу… Коли  витягли – я ледь зміг устояти на ногах, почув, як знімають в автоматі запобіжник й приставляють ствол під ліву лопатку. Мене аж в холодний піт кинуло. Подумки вже прощався з сім’єю, дітьми та дружиною, думав більше не побачу. Але мене дулом штурхонули й спрямували у потрібний їм бік, – згадує Олександр.

Мішок з голови зняли вже в якомусь підвалі, там сиділи та курили п’ятеро орків. Олександра зі знерухомленими за спиною руками поставили перед ними на коліна. Виявилося, його привели на допит.

Російський офіцер став навпроти мене і почав питати, хто це мені ту смс-ку надіслав і наскільки добре я того чоловіка знаю. Не встиг і слова сказати, тільки рота відкрив, – отримав по плечу кийком і ногою в спину. Впав, тоді почали гамселити ще дужче, з усіх боків. Офіцер почекав, потім наказав зупинитись і повторив запитання. І знову – те ж саме. Запитували – били, відповідав – били, і так по колу, поки не втратив свідомість. Прийшов до тями вже в якійсь вогкій і холодній ямі з мішком на голові та в кайданках, які шкіру до ран зідрали.

А в той час дружина Олександра, пані Наталя, не знаходила собі місця. Вже був пообідній час, чоловік мав повернутися. І зателефонувати ніяк. Не втрималась, побігла до матері на іншу вулицю, мала надію, що він туди заїхав, тому й затримався. Але старенька була сама. Серце Наталі захололо від моторошного передчуття.

З розпачу запанікувала: де ж його шукати, як? Не йшла, а бігла вулицею додому, раптом чоловік повернувся вже. Назустріч односелець на машині їхав якраз, спитав: “А де Санька? Домовлялися, що я до вас під’їду побалакати, херсонські новини послухати, а його вдома немає”. У мене сльози самі полилися… Дядько Микола одразу сказав: “Сідай, поїхали по блокпостах шукати, там точно повинні знати”. Один, другий, третій блокпост проїжджаємо, кажуть, був такий, питайте далі. Тоді ми так і не дізналися нічого, бо потім вже заступила чергувати нова зміна, а вони відмахувалися від нас, мовляв, "не в курсі", що до них було. Потім вже знайомі передали, ніби хтось бачив, як Олександра “упакували”, – розповідає про той день пані Наталя.

Чутка про викрадення Олександра розлетілася по селу й стривожила, бо нікого ще з місцевих не затримували. Люди навіть не наважувалися втішати Наталю, бо які слова можна дібрати? Лише пошепки жалкували, що з чоловіком така біда трапилася.

Всю ніч не спала, від думок втекти не вдавалося,  заспокійливе не діяло. Встала, й почала в Інтернеті, що раптом з'явився, шукати інформацію, де можуть тримати викрадених. Перерахувала та склала всі заощадження. Сподівалася,  чоловік живий, що знайду його і може вдасться його викупити, – зітхає пані Наталя.

Ранок для Олександра почався з чергового допиту. Його дістали з ями, повторювали ті ж самі питання, відгамселили та знову кинули до підвалу. Таке повторювалося кілька разів усю добу. Їсти  не давали, хіба  що губи змочили.

“Что ж ты такой живучий?” – запитували. А я вже і не радий був, що живу і дихаю. Бажав, щоб скоріше це все скінчилося. Від болю не міг рухатись, як падав в ту яму – так і лежав. Вити хотілося, але не міг, сил не було. Не пам’ятаю, чи спав хоч хвилину, бо не засинав, а “провалювався”, відключався. А третього дня до вартового біля ями підійшло двоє з моїх катів, але той їх зупинив і сказав, що наказано мене більше не чіпати. Вони нахилилися над ямою, вигукнули  “Повезло тебе, завтра бы мы закопали эту яму вместе с тобой” та й пішли. А я не знав, що й думати, чи справді вони не чіпатимуть мене більше, чи просто так знущаються”, – гірко згадує Олександр.

Увечері чоловіка дістали з ями, накинули мішок на голову та знову кудись повезли.

Пані Наталя разом з односельцем Миколою всі ці дні моталися до Херсону,  оббивали пороги  усіх установ, де могли тримати Олександра, “чіплялися” до військових, прохали допомогти, підказати, де ще може бути чоловік. Але усюди тільки відкараскувалися та говорили: якщо затримали, значить, – винен.

Приїхали з дядьком Миколою третього дня додому геть виснажені, навіть думок вже в голові  не було. Порожнеча. Він посидів трохи зі мною та й пішов додому, бо ще його сім’я переживати почне. Вже завечоріло. Я пішла до літньої кухні за каструлею з кашею  собаці їсти дати. Тут біля двору зупинилася якась машина, а мотор гуде. Дивлюсь через паркан – верхівка вантажівки видніється. Аж заціпеніла. Щось гупнуло на землю, і та машина далі рвонула. Вийшла – а там  мій чоловік лежить з мішком на голові. Брудний, у крові. Кинулася до нього, теплий, слава Богу, теплий! Де в мене тільки сили взялися його до хати дотягти, не знаю, – каже дружина.

Одяг, в якому Олександр був в катівні, дружина спалила, бо від глини та закоржавілої крові він став ламким, як старий картон. Та й ще нагадував про пережите. Вперше вийти на подвір'я з ціпком чоловік зміг лише через два тижні. І яким дивом його залишили живим та ще й привезли під домівку – збагнути важко.

А от машину йому так і не повернули.

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...