Розлучені війною
Лінія фронту не лише розмежувала регіони та населені пункти. Вона розірвала навпіл сім’ї, розполовинила серця. Як війна зруйнувала мирне життя та мрії - в історіях трьох різних херсонських родин*.
Замість весільного вбрання – автомат та “бронік”
Жанна та Олег почали зустрічатися чотири роки тому. Минулої осені вирішили разом пішки дійти до Карпат та підкорити Говерлу. При цьому – обоє жодного стосунку до спорту не мали. Але так вирішили й зробили. Підтримуючи одне одного, вперто та цілеспрямовано подолали з рюкзаками за спинами понад тисячу кілометрів у висоту.
"І там, на горі, де небо близько-близько, Олег запитав мене, чи згодна я стати його дружиною, – згадує дівчина. – Я погодилася без вагань. Бо цей спільний похід – таке собі випробування на міцність для нас та наших стосунків. І ми з цим “екзаменом” обидва впоралися".
Весілля запланували на березень 2022.
Жанна вже придивилася вбрання, складала святкове меню, переглядала в Інтернеті світлини з вагітними жінками та немовлятами й мріяла.
Але замість весільних салютів та білих голубів в небі Херсона полетіли снаряди.
Щойно молодятам вдалося вирватися з окупації, Олег приєднався до Збройних Сил України. А Жанна чекає його на підконтрольній території зі своєю сім'єю – мамою й молодшим братом. Підтримує рідних і молиться, щоб наречений повернувся живим.
"Війна нас усіх випробовує. Ми маємо бути міцними й затятими, щоб витримати все й неодмінно перемогти. Коли ж мені дуже важко, я згадую той наш похід на Говерлу. Й повертається впевненість, що любов і добро сильніші за будь-які війни", – ділиться дівчина.
Заборонила собі боятися
Пенсіонерку Ніну Іванівну знайомі вважали боягузкою. Вона лякалася всього нового й невідомого. Але найбільше завжди хвилювалася за свого сина Анатолія. Жінка рано стала удовою й сама його ростила.
Попри відсутність батькового виховання, Анатолій виріс мужнім, відповідальним чоловіком і працьовитою людиною з “золотими руками”.
"Як не зайдеш до нього, весь час щось то майструє, то паяє, а у кімнаті безлад", – хвалить сина й водночас свариться на нього мати, і тут же витирає сльози, розповідаючи, як їй болить, що її хлопчик знову пішов на війну.
Кілька років тому Анатолій вже воював у зоні АТО. Тоді Ніна Іванівна так переживала, що її здоров'я значно погіршилося, жінка ледь не осліпла.
Чи доля, чи молитви матері допомогли, хлопець повернувся звідтіля живим й неушкодженим. А на початку цього року познайомив Ніну Іванівну зі своєю дівчиною. Пенсіонерка каже, що, як ніколи раділа й сподівалася, що вони ось-ось одружаться, мріяла про онуків.
Але життя перетворилося на суцільний жах.
Від вибухів, ворожих солдатів, які заполонили місто, відсутності готівки й найнеобхідніших ліків, невизначеності, як жити далі – боязка жінка ледь не втрачала свідомість та здоровий глузд.
Й при тому ще навіть не підозрювала, яка небезпека загрожує в окупованому Херсоні колишньому атовцю. Анатолій приховував це від матері, щоб не лякати. Друзі теж її берегли, не розповідали про списки наших військових в окупантів, обшуки та викрадення людей. А сама Ніна Іванівна дізнатися про це не могла – бо інтернету й доступу до новин в неї не було.
Лише перед самим виїздом до підконтрольної території син подарував їй сучасний гаджет з інтернетом, щоб мати мала змогу знімати готівку з пенсійної картки та бачитися з ним через пристрій.
Ось тоді жінка й дізналася з новин, що залишаючись у місті, Анатолій ризикував життям не менше, ніж тепер на фронті.
І зазвичай боязка Ніна Іванівна заборонила собі боятися, щоб не наврочити біди. Сьогодні вона проявляє неабияку мужність та не втрачає віри у збройні сили України.
Кішка теж сумує
"Навіть з кішкою жінки няньчитися почав, хоча раніше вона мене страшенно дратувала, – каже з сумною посмішкою п'ятдесятилітній пан Єгор. – А зараз ходить за мною скрізь, нявчить все “мау” та “мау”, наче питає “де мама”, – теж дуже скучає…"
Пан Єгор повернувся із заробітків близько пів року тому. На чужині пробув майже рік, працював без вихідних, щоб погасити кредит, зробити капітальний ремонт вдома, купити нову побутову техніку. Планував вже нікуди не виїжджати, зайнятися будинком та приділити більше часу та уваги сину. Адже поки тато був на заробітках, хлопчик так виріс, що аж геть змінився.
"Я волів би ніколи з ним більше не розлучатися, аби не пропускати жодного цікавого моменту з його життя. Ми останнім часом дуже зблизилися, малий залюбки допомагав мені по господарству, в усьому був напохваті. Тепер без нього якось на душі порожньо", – зітхає чоловік.
З перших днів війни та окупації в їхньому селі було чутно вибухи, по трасі, зовсім поруч, постійно їздили ворожі танки, ближче до міста ворог встановив блокпости. Рашисти хазяйнували скрізь – у сільраді, школі та інших місцях, навідувалися до місцевих підприємців і простих селян. Тоді родина вирішила, що дитину треба вивезти на підконтрольну територію, до якогось більш-менш спокійного місця.
Чоловік вдома залишився, щоб охороняти будинок від усіляких мародерів. Відтоді, як рідні поїхали, минув лише місяць, але він вже неймовірно скучив за ними.
А поки дружина із сином освоюються на чужині, пан Єгор готує припаси. У підвалі вже закладені на зберігання: картопля, кілька десятків бутлів і баночок з консервованими огірками, кабачками та компотами з вишні, смородини та абрикосів. Планує пан Єгор і начавити винограду на традиційне домашнє вино.
"Коли нас звільнять від орків і дружина з сином повернуться додому, ми покличемо друзів і вип'ємо молодого винця за нашу перемогу. Звісно, якщо сюди ніщо не прилетить і їм буде куди повертатися, – каже чоловік і, виправляючись, впевнено додає – А якщо й прилетить, підвал міцний, а хату – відбудуємо".
* Імена змінені
-preview.webp)
-preview.webp)
