Острів Бирючий - домівка династії доглядачів маяка

Острів Бирючий - домівка династії доглядачів маяка

Під час знімання тематичного тревел-шоу “Поїхали далі” про маяки Херсонщини авторка цієї статті й оператор Микола Леоненко потрапили на острів Бирючий. Супроводжуючі багато розповідали нам про історію місцевого маяка. А ще більше заінтригували тим, що понад  70 років доглядає той маяк одна родина, три її покоління.

Поспілкуватися тоді з представниками династії не вдалося. Більш того, наші екскурсоводи застерігали: намагатися поговорити з доглядачем - марна трата часу. Бо людина, яка обрала для життя безлюдний острів, апріорі не схильна до розмов, тим більш  до інтерв’ю з журналістами.

Та попри застереження, Віктор Павлович Волобуєв, який наразі відповідає за маяк, виявився надзвичайно щирим та приємним співрозмовником.

Коли редакція погодила інтерв'ю з керівництвом доглядача і ми ввечері зателефонували, бо у доглядача вже мав бути вільний час, Віктор Павлович ще порався по господарству. Але розмовляти не відмовився. Виявилося, у той день вирішив побілити стіну маяка, та коли почав займатися підготовкою, обсипалася частина тиньку, довелося ще й це поновлювати. Тож робота забрала більше часу, і чоловік мив шпателі, відра та інше приладдя.

Віктор Павлович пояснив: доглядач має опікуватися не лише роботою пристроїв, а й  спорудами та територією, яка належить до маяка. І це правило незмінне вже більше сторіччя.

А першим доглядачем з їхнього роду був Микола Вікторович Єфіменко.

Мій дід прийшов на маяк у 1948 році, - розповідає Віктор Павлович. - Перший маяк, який побудували в 1878 році, працював на гасово-калійній установці, а шторку крутив годинниковий механізм. Пам'ятаєте, були годинники з гирями? Так і тут, гирі були, їх двічі за ніч підіймали. Годинниковий механізм обертав не стрілки на циферблаті, а шторку, яка створювала проблиск. Але той маяк під час війни підірвали, а в 1946 році поставили дерев'яний знак. І коли прийшов дідусь, стояв саме цей  знак. Висоту точно не пам'ятаю, здається, 24 метри був заввишки. Він працював на ацетиленовому пальнику. Дідусь підіймався щовечора нагору і запалював пальник, а на світанку - гасив.

Як дідусь познайомився з бабусею, Віктор Павлович не уточнював, сказав тільки, що коли в 1957 році військові побудували кам’яний (сучасний) маяк, який  запрацював на дизельному моторі й кислотно-лужних батареях, тоді ж там запровадили вакансії для чотирьох фахівців - доглядача та техніків. 

Одне з перших фото сучасного маяка на Бирючому. Рік невідомо. Фото з архіву ДУ "Держгідрографії".

І побудували для них поряд із маяком одноповерховий будинок на чотири квартири. 

Бабуся,  Параска Федорівна Волобуєва, рідна мама мого батька, - пояснює Віктор Павлович. - А дідусь - його вітчим. Дідусь був начальником, а бабуся і мої батьки - техніками. Займали по половині будинку, в одній - жили дідусь з бабусею, в іншій - мої батьки. Мій батько -  Павло Петрович Волобуєв, а мама - Віра Костянтинівна Захарченко. Після одруження вони залишилися кожен на своєму прізвищі, бо це ж були повоєнні роки, змінити прізвище в документах  було складно - ціла справа. 

До 1969 року Віктор Павлович жив із родиною на маяку. Ходив до школи селища Бухта. Зараз у тій будівлі єгерський кордон,  а тоді була школа на  4 класи. Та коли він навчався у третьому класі, на Новий рік сталася сильна повінь. 

Вода з льодом піднялася на два з половиною метри, у нас під вікнами хлюпало, - згадує доглядач. -  Правда, такий рівень не довго тримався. З одного боку всередині будинку в кімнатах води було десь на 8 см, з іншого - на 7 см. Потім рівень упав, у дворі все було залито, але з кімнат вона вже пішла. Школу в Бухті закрили, а мене вертольотом забрали до Генічеської школи-інтернату...

На питання, де ж вчаться на доглядачів, Віктор Павлович розсміявся:

Навіть не знаю. Після інтернату я вступав у херсонську морехідку. Документи прийняли, але сказали, що за медичними показниками треба гланди видалити. Повернувся на операцію до Генічеська, а там лікарі дали довідку, що в цьому нема потреби. Треба було одразу поїхати з цією довідкою в Херсон, у головний корпус на Ушакова, а я цього не зробив. Приїхали вже на початку навчального року з татом, а виявилося -  пізно. Кажуть: “Екіпажі  набрані, давай на наступний рік”. Ми з татом пішли, ідемо вгору по проспекту Ушакова, а там - Херсонський судомех. Зайшли до директора, інтернат я закінчив з грамотою, тому мене взяли. Закінчив судомех, потім трошки перед армією попрацював на суднозаводі на Острові. Після армії знову хотів іти на суднозавод, але тут, на маяку, саме  місце звільнилося, тато цю роботу мені й запропонував...

А дружину знайшов у Генічеську. Там жили  тітка, дідусь Віктора Павловича. Дідусь  1908 року народження,  у 1968-му році (майже якраз перед вищезгаданою повінню) пішов на пенсію і купив будиночок у Бухті. Та коли після  повені поселення ліквідували, Микола Вікторович Єфіменко, як й інші мешканці острова, теж переселився до Генічеська. Віктор Павлович навідувався до родичів - тоді катер ходив часто, тричі на тиждень, та й човен свій був. І там познайомилися зі Світланою Миколаївною.

Світлана за фахом бухгалтер, але тепер теж працює на маяку - техніком. Щоправда, зараз ця посада інакше  називається. Я - доглядач маяка, а вона - доглядач вогнів, - пояснює Віктор Павлович.

У третьому поколінні доглядачів дві доньки: Юля й Оксана, наразі обидві вже закінчили Полтавський університет за спеціальністю менеджмент. А у дитинстві жили з батьками на маяку.

Коли дівчата росли, на Бирючому було багато  дітей шкільного віку. Тоді працювала початкова школа в селищі Садки -  центральній єгерській садибі Нацпарку. Це від маяка 6 км, я їх кожен день туди возив автівкою. Тоді й магазин там був. Та й ми господарство тримали. Корови були, усе своє - молоко, сметана, сир, масло. Ще раніше пайки давали. Зараз дівчата живуть на материку. Господарство ми вже не тримаємо. А за продуктами їздимо в Мелітополь. На службовій машині по Федотовій косі, через Кирилівку. Виходить 105-110 км. Бо до Генічеська по воді начебто близько, але ... Море непередбачуване, зараз тихо, а через 15 хвилин - вітер божевільний. А по суходолу до Генічеська - 160 км.  Мелітополь і ближче, і дорога краща. Тільки до Степка погана дорога (35 км), далі - нормальна, а от від Кирилівки, взагалі, відмінну трасу зробили.

На цьому маяку з давніх-давен традиція: запасу продуктів має бути щонайменше на місяць. До того, як на острів провели електрику, замість холодильника для  зберігання харчів використовували льодник, облаштований ще 1887 року. Він був на горбу, тому його не затоплювало під час повеней. Взимку льодник застилали шарами: лід - сіно, лід - сіно, й холоду вистачало від зими до зими.

Бо  “нестандартні” ситуації тут, скоріше стандартні, - пояснює Віктор Павлович. - Вода підіймається навколо маяка кілька разів на рік.  У 1969 році, як уже казав, дуже висока була. Хоча у 1970-му сталося навпаки   -  надзвичайно сильний західний вітер відігнав воду десь на кілометр, на Кубань. Там затопило, а у нас сухо було. Пам’ятаю, ходили тоді по дну й збирали старі якорі, багато якорів... А потім у нас знову сильна повінь сталася, у 1997 році. Зараз рівень моря впав, то затоплює рідше, але все одно, буває.

Наразі на Бирючому, крім маяка, уздовж берега додатково встановлено ще відбивні знаки - невисокі стовпи з якимись квадратами зверху. Дехто вважає, що це теж маяки, але маленькі. Та насправді ці споруди назвати маяками не можна. Бо на стовпах просто світловідбивальні пластини, на зразок тих, що встановлюють на віражах автошляхів. Ті покажчики - допоміжні пристрої до маяка, теж допомагають кораблям не потрапити на сушу. Адже берег довгий, звивистий і плаский, зливається з рівнем моря й побачити його з води важко. 

Робоча вахта триває добу, як і раніше, - ділиться робочим розкладом доглядач. - Побілка, фарбування, ремонт, прибирання ... Колись траву  взагалі вручну виривали, потім сапали, зараз - газонокосарка є. Але в першу чергу день починається з обслуговувань устаткування. Зараз легше, вся апаратура працює автоматично. Але все одно  треба проконтролювати вмикання-вимикання маяка. Раніше все це робилося вручну. Зараз - автоматом, але контролювати все одно треба. До центру вогню - 27,6 м, повна висота - 30 метрів (це приблизно рівень 11 поверху багатоповерхівки без ліфта, - прим. авт.). Раз на  день піднятись туди - обов'язково. Коли ремонти йдуть, тоді багато разів. А якщо забув або просто не захопив інструмент, який міг знадобитися, - то ще більше, - посміхається Віктор Павлович.

Та й відпочинок після вахти - не відпочинок. У будь-який момент можуть спрацювати датчики, що в системі неполадки, або - сигналізація, яка вимагає негайного реагування на надзвичайну ситуацію. Зате скільки живе тут нинішнє покоління доглядачів, жодного разу аварій кораблів не було.

Фото з архіву ДУ "Держгідрографії", приблизно 2006 рік.  

Колись Віктор Павлович і Світлана Миколаївна мріяли разом обійти на човні Азовське море. Але мрія так і не збулася. І, напевно, уже не збудеться, - власного човна у родини немає, а службовий хоч ще і на ходу, але... 

Коли ж у доглядача іноді трапляється вільний час, то, завдяки радіоефіру, він мандрує всім світом.

У мене свій особистий радіоприймач, - зізнається Віктор Павлович. - Я не можу сказати, що я радіоаматор, скоріше - радіоспостерігач, радіослухач. Я не розмовляю, просто слухаю. У нас умови приймання сигналів дуже хороші. Немає ніяких перешкод, немає базових станцій, тому добре чути, далеко - й Австралію, й Америку. І я просто слухаю всіх...

Головне фото з архіву "Вгору"

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...