Оксана Глєбушкіна: «У громадському секторі все будується на цінностях»

Піаністка і психологиня - за освітою, тренерка з прав людини та громадська активістка - за покликанням. Все це про Оксану Глєбушкіну, виконавчу директорку ГО «Громадський центр «Нова генерація».

Журналістка онлайн газети «Вгору» поспілкувалася з Оксаною про її життєвий та професійний шлях в громадському секторі, гендерні стереотипи, сім’ю та відпочинок.

- За фахом ви піаністка, як так склалося і чому не пішли далі  за музичним покликанням?

-  Дитинство - це музика. У першому класі бабуся подарувала мені піаніно, вона дуже мріяла, щоб я стала піаністкою. Я й сама хотіла, але навчатися в музичному училищі - це рішення всієї родини. Вже в училищі збагнула, що велике задоволення мені дає гра на фортепіано, але коли почалася педагогічна практика,  зрозуміла, що не готова сидіти і навчати інших музиці. Щоб бути гарною піаністкою, треба займатися близько 5 годин на день, це як у спорті. Чи готова  витрачати   стільки часу і що я буду робити після консерваторії? Повернуся і викладатиму – ні, буду виступати  - не думаю, бо я не супер талановита - це була адекватна оцінка, я розуміла, що солісткою не буду. В консерваторію  не пішла, але  рада, що в моєму житті є такий досвід. Я купила собі електронне піаніно і коли  хочу - сідаю і граю, це хобі.  

Але виглядало екзотично, коли в перші роки роботи мене питали, хто я за фахом і я відповідала -  піаністка, така фішка була.

- З чого почалася діяльність в громадському секторі?

- Все почалося, ого, майже 20 років тому, у 2000 році, під час навчання на психолога в університеті, я дуже хотіла отримати практичні навички, бо  розуміла, що тільки знання не дають такого ефекту. Моя перша діяльність у громадському секторі -  це робота консультанткою на Телефоні Довіри. Це шалена відповідальність, бо маєш вислухати, надати підтримку, знайти правильні слова, іноді навіть для того, щоб зупинити людину і не дати їй зробити щось, про що вона пожалкує. Ти не можеш завершити розмову першою, це важко.

- Чи були випадки особливо пам’ятні?

- Так, була дівчинка-підліток, вона хотіла вистрибнути із вікна. Я вже не пам’ятаю, про що ми розмовляли, але вона потім передзвонила - подякувати. Це був найбільш вражаючий випадок. Ще пам’ятаю чоловіка напідпитку, дзвонить і каже: «я прийшов додому, нікому з домашніх нема до мене діла, піду в парку погуляю, або вріжу тут усім, як думаєте, що краще?». Я звичайно, кажу, що  погуляти ліпше, говорила з ним 40 хвилин, він сказав, що передзвонить і щоб я ж взяла слухавку. Але, мої досвідчені колеги на Телефона Довіри дали мені перепочити після цієї непростої розмови. Тож коли він передзвонив, взяв трубку хлопець, чоловік питає: «А де? Я ж просив..». Йому там наговорили, що у нас декілька ліній, а він каже: «так я що хотів спитати - курточку одягати на прогулянку чи ні?». Довго сміялися, телефон довіри – таке важливе питання, але не побив сім’ю -  це добре. Ось два випадки, які я запам’ятала.

- Ви казали, що навчалися на психолога?

- Так, я отримала освіту практичного психолога, але після навчання за фахом не працювала . Навчалася заочно і паралельно працювала в громадському секторі. Іноді приходила на пари і вже могла поділитися досвідом. Наприклад, на предметі тренінгової методики  вже могла розказати, як  проводжу тренінги. В університеті я отримала такі базові знання, які зараз  дуже допомагають.  У моєму оточенні є професійні психологи та психотерапевти. І це дуже важливо, бо  працюємо з людьми, з їх емоціями, з їх самооцінкою. Завдяки освіті психолога  можу зрозуміти людину, не панікувати і використовувати свої знання, щоб згладжувати якісь моменти, або, навпаки, спровокувати, щоб людина розкрилася.

- Повертаючись до громадського сектора, як складалася ваша професійна діяльність?

- На той час створювався Херсонський обласний центр «Успішна жінка». Це була масштабна програма «Жінка для жінки». Вона спрямовувалася  на попередження домашнього насильства над жінками і боротьбу з торгівлею людьми. Я подала своє резюме і почала працювати офіс-менеджером. Ми створювали центр повністю, з нуля. Була величезна тренінгова та консультаційна програма, юридичний захист.

Десь через півтора року  зрозуміла, що все налагоджено. Сталося це завдяки навчанню. Його проходили перед тим, як працювати у команді. Я усвідомила роль тренінгів, мені захотілося вести їх. Почалося  з організації «Асоціація Гайдів України» для дівчат-лідерок. Працювали з дітьми і щотижня проводили тренінги в рамках «Школи можливостей». Я стала більше навчатися, пройшла «Школу тренерів». Потім почався проєкт, де я була вже директоркою. Це був перший серйозний досвід, коли мені фактично доручили реалізацію масштабного на той час проєкту і керівництво  в команді. Все вийшло і мені подобалося займатися проєктною діяльністю, а потім «Нова генерація» стала запрошувати до себе. Тоді я вже була членом правління в «Успішній жінці», але мені видавалася ближчою діяльність «Нової генерації».

Насправді сфера протидії торгівлі людьми, домашньому насильству – це дуже складно. І люди мають робити перерву, працюючи в таких програмах, бо це  виснажливо.  Я відчувала, що працюючи ще як менеджер, зробила все, що могла, інші проєкти мене не так приваблювали, а от молодіжна політика  була цікавою. І у 2006 році  почала працювала в команді «Нової генерації», а у 2007 - стала виконавчою директоркою.

Для мене робота в третьому секторі – це постійний виклик, самовдосконалення, ти не можеш завмерти, розслабитися. Ми постійно шукаємо ексклюзивність і якісь фішки, які б відрізняли нашу організацію від інших, щоб зацікавити людей. Ми багато займаймося тренерською діяльністю, працюємо «в полях», бо якщо цього не робити,  перетворюєшся на «мотиваційного» тренера, який розповідає як треба, але не знає, що навести за приклад, коли питають «а як це?». У нас балансування між практикою, підходами, теоріями, які ми можемо запропонувати людям, щоб робити щось по-новому. За що я ще люблю третій сектор – це за можливості: поїздки, зустрічі з крутими людьми, це дуже надихає.

- Знаю, що маєте досвіт роботи у владі…

- Так, у 2009-2010 роках працювала у місті Тростянець, Сумської області. Міський голова Юрій Бова -  виходець з третього сектору,  він покликав мене стати його заступником. Це була така авантюра– покинути все і поїхати за 800 км в інше місто, але я рада, що це сталося тоді, коли була готова прийняти такий виклик. Я там жила 2 роки. Було складно, бо  не знала нікого, окрім мера. Але було цікаво працювати на керівній посаді. До того ж я абсолютно вірила і людині, і в ту справу, до якої мене залучали, це давало натхнення. Ми створювали з нуля молодіжну політику, ми започаткували все, що працює зараз у сфері туризму – фестивалі, інфраструктуру. Місто маленьке, але має багату історичну спадщину. Зараз там щорічно проходять 3 фестивалі, які вже самоокупні. Рада, що все це живе. Потім повернулася в Херсон, тут також були пропозиції працювати у владі, але я не приймала їх, бо зрозуміла, що держслужба все ж не для мене.  І знову почала працювати в громадському секторі, потім зробила перерву, спробувала себе в бізнесі. Думала, навіть, що перейду в бізнес, але    повернулася, бо у громадському секторі все будується на цінностях: ти маєш колег-однодумців, організація підбирає людей під цінності. А в бізнесі працюєш з тим, кого взяли, оскільки це був не мій власний бізнес і я не могла обирати.

- Чи стикалися ви з гендерною дискримінацією під час роботи, можливо, коли працювали у владі, де переважають чоловіки?

- На певному етапі стикалася не те щоб дискримінацію, але мені закидали про вік. Був період нам говорили, що ми ще недостатньо досвідчені, не маємо життєвого досвіду, що в нас ще немає дітей, тому  не можемо говорити про їх права, про насильство; ви незаміжні – так ви ж не знаєте, як в родині все відбувається і т.д. Коли ти молода жінка, ти маєш певний образ, про що ти можеш знати, а про що - ні. 

У 2006 році ми працювали з темою домашнього насильства  до дітей в сім’ї. Була широка інформаційна кампанія,  ми хотіли долучати дільничних. Нас запросили  на урочисте нагородження і вручення машин в Нову Каховку. І ось нас  оголошують: «Зараз дівчата з «Нової Генерації» вийдуть і проведуть з вами якісь заняття». Ми намагалися пояснювати, що так не можна. Через деякий час  ми   позбулися статусу «дівчата», але перейшли в статус «навіжених з  гендерних питань».

Це змінюється, коли перетинаєш якийсь віковий ценз, соціальний статус.

Якщо говорити про владу, якось сталася неприємна ситуація. Мені запропонували увійти в обласний осередок партії, була прес-конференція, де мали представити 5 людей, і додали: «нам же треба витримати гендерні квоти». Я відмовилася, сказавши, що «для галочки» ніколи не піду в політику. Зараз таке трапляється. І якщо погодитися на такі умови, то навіть якщо ти дійсно будеш щось робити, ставлення буде відповідне.

У третьому секторі такого немає, він взагалі більш «жіночий». Але я себе вільно почуваю в будь- якому оточені, як в жіночому, так і в чоловічому. Я завжди намагаюся зосереджувалися на питанні, яке обговорюється,  незалежно від того, хто є співрозмовником чи опонентом.

У нашому суспільстві і політиці існує така «гра» з жіночим образом, що жінка – це берегиня, яка дарує натхнення   красу  і заодно  може бутерброди зробити, поки ми там «по-чоловічому»  говоримо. Ми на таке реагуємо. Для мене показовим був фільм з Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA «Жіноча солідарність» про опозиційний громадський рух «Солідарність» у Польщі. Це був підпільний рух, де жінки відіграли дуже важливу роль під час страйків і в тому, щоб той опір взагалі відбувся. А коли у 1989 році організували «Круглий стіл» між представниками комуністичного уряду Польщі та польською опозицією, за столом майже не було жінок. У фільмі показали жінок, які діяли в тому русі, дізналися, ким вони є зараз і їх спитали: «а чому вас там не було?» і ті жінки й самі не могли зрозуміти. Ми багато робимо, щоб жінка могла бути впевненою в собі і мала сміливість виборювати право бути на сцені, біля мікрофону, за столом, у команді з усвідомленням - чому вона там. І не тому, що так комусь потрібно, а тому, що вона може це робити.

Якщо говорити про гендерну тематику взагалі, то нам ставлять питання: «а що, є проблеми?» І ми завжди згадуємо: коли жінка отримала право на вибори, на професію, право розпоряджатися майном. Так  було не завжди, а у деяких країнах і досі цього немає. Коли ти можеш навести такі приклади, людей це змушує замислитися. Наприклад, зараз відстоюють прийняття Стамбульської конвенції про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами. Ми маємо купу випадків, коли жінки потрапляють у притулки, або мають летальні наслідки, бо в суспільстві є якась толерантність до кривдників, до насильства. В Україні важливо зараз об’єднуватися і вирішувати цю проблему.

- Ваша донька пішла до 1 класу цього року, як вам вдається поєднувати професійну діяльність та роботу мами?

-  У вересні я думала, що зійду з глузду, бо це було важко, такий адаптивний період. Мені допомагає мама, няня і коханий. Щодня я маю пам’ятати, хто забирає  дитину, хто відвозить. Взагалі, я дуже хотіла дитину, і коли пішла в декрет  -  збиралася цим насолоджуватися. Так відбувалося півтора року, потім я дуже захотіла на роботу. Почала потроху проводити тренінги і зрозуміла, що для мене важливо реалізовуватися. Якщо я не буду це робити,  не зможу давати дитині те, що її буде надихати, з чого вона зможе брати приклад. Материнство - це серйозний виклик для жінки, особливо якщо вона сама. Навіть, якщо є чоловік, саме перед жінкою постає питання, що ти хочеш обрати - роботу чи дитину, бо поєднувати інколи важко. Чоловіки мають відчувати і розуміти, що ментальна навантаженість – це найбільше від чого втомлюєшся. Чудово, коли поряд є людина, яка допомагає і розуміє тебе, партнерство – це дуже важливо. А так бути мамою – це щастя, це нові емоції, по-новому дивишся на все. Але я не можу себе віднести до жінок, які кажуть, що народити дитину - це наша головна місія . Це класно, коли ти можеш бути мамою, це цінно, але існує так багато речей, які ми можемо робити, так багато, чим ми можемо надихатися, я не хочу навіть собі брехати, що лише дитина моя мене надихає. В мене має бути баланс робочого і особистого. А ще мені хочеться, щоб моя донька могла відчути зміни, заради яких ми зараз багато всього робимо.

- Як проводите вільний час, вихідні?

- Люблю подорожувати. Зараз ще стимулює те, що хочу показати дуже багато різних місць доньці. Якщо є вільні  вихідні - ми кудись їдемо. І для мене це завжди пригода, а з дитиною це має інше наповнення. Я люблю дивитися фільми з серйозним змістом. Люблю музику і все, що пов’язано з нею. Я рада, що в Херсоні стало більше подій.

Дуже крутий для мене формат – поєднання подорожей та знайомство з кухнями країн. Люблю гастротури, не так часто буваю в них, але планую активізувати цей вид відпочинку для себе.  Для мене гастрономічна тема – це не лише про смачну їжу, це й про красу і вишуканість. Готувати люблю й сама. Але намагаюсь готувати щось з цікавих інгредієнтів, щоб страва вийшла незвичною.

Пам’ятаю історію, що ілюструє, як я свого часу налаштовувала свій побут. Прийшла до мене подруга, питає, що є поїсти, відкриває холодильник, а там пусто,  тільки фенхель. Фенхель у 2008 році в Херсоні ще треба було пошукати. І вона каже «У цьому вся ти! Нічого нема, але є фенхель».

- А чи було колись таке, що хотілося все покинути, почати спочатку, змінити професію?

- Я шукала себе. Спробувала працювати в громадському секторі, в органах влади, в бізнесі. Зміна діяльності – це відпочинок, тому в мене не було таких серйозних депресій, що хотілося все покинути. Або думок про стабільну роботу зі стабільним окладом. У нас така робота, що часто доводиться працювати у вихідні, але я можу собі дозволити разом із тим не відповідати на дзвінки, листи і просто відпочити. Якщо ти не ставиш собі якихось жорстких рамок – це дає можливість піти на малювання, або поїхати в гарне місце, зробити щось для себе.

Я балансую, я точно знаю, що є межею - я не буду жертвувати речами пов’язаними з сім’єю, з дитиною і ставити все на кін заради великої мети чи кар’єри. Мені здається, я вже багато чого довела. В першу чергу, сама собі. Але іноді приймаю й нові виклики для себе.

P.S. Виготовлення цього матеріалу в рамках проекту «Місцева демократія» стало можливим завдяки підтримці американського народу, що була надана через проект USAID «Медійна програма в Україні», який виконується міжнародною організацією Internews. Зміст матеріалів є виключно відповідальністю Благодійної організації «Фонд милосердя та здоров'я» та необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та Internews.

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...

Схожi новини