Незламні - розповідь родини з Миколаєва про те, як тримається їх місто

Юрій та Єлизавета - подружжя з Миколаєва. Мешкають у приватному будинку в центрі міста. Всі п'ять місяців війни вони не полишали своєї малої батьківщини і стали свідками героїчного сьогодення Миколаївщини.

Юрію майже сорок років, він працює в лабораторії на кафедрі історії та археології одного з місцевих вишів.  Як науковець і волонтер, а також  під час  досліджень Національної Академії Наук України, він не раз брав участь у розкопках древніх поселень Ольвії та Березані.

На два роки молодша за  чоловіка Єлизавета все життя працювала на радіо, а незадовго до війни вирішила змінити фах  і обрала професію економіста. У переддень  війни, 23 лютого, вона мала  першу співбесіду на новому місці роботи, наступного дня була запланована друга, але планам здійснитися не судилося.

Уночі 24 лютого Ліза прокинулася, почувши щось схоже на вибухи, і розбудила чоловіка. Спросоння Юрій подумав, що це просто гроза, і, заспокоївши  дружину, знову поринув у сон. Але гуркіт лунав знов і знов. Якоїсь миті прийшло  усвідомлення, що це не грім, а вибухи. І тут подзвонила Лізина сестра й сказала, що почалася війна.  

Як і всі українці, Ліза та Юрій чули, що росія готується до масштабного вторгнення в Україну. Але повірити в те не могли. Тим більше не могли уявити, що росіяни підступно посеред ночі бомбардуватимуть міста, що мирно сплять.

І ось рідне місто здригається від вибухів, тоне в диму, з неба сиплеться попіл.

Юрій вважає, що загарбники  збиралися захопити стратегічно важливі об'єкти - мости, що поєднують Миколаїв з Одещиною та Київщиною. 

Але ЗСУ, зокрема, підрозділи, що прибули з Херсона, та сили миколаївської територіальної оборони зреагували дуже швидко. І ворога вдалося відкинути від міста.

Загарбники спробували просунутися в центр, але наші хлопці їх зупинили. Вороги були  змушені відступити  і окопалися десь біля Снігурівки.  Центр Миколаєва тоді не постраждав, але, на жаль, дуже постраждали околиці, - згадує Юрій перші дні війни.

За його розповіддю, до героїчної оборони міста доєдналися природоохоронці з національного парку Бузький Гард, а також добровольці з цивільного корпусу Азов. Вони в мирний час  охороняли археологічні пам'ятки  та допомагали колишнім військовим, що раніше воювали на сході України,

Єдиним фронтом на захист міста встали й місцеві мешканці. 

Щодня миколаївці збиралися у величезні черги біля військкоматів і станцій переливання крові. 

Чимало співробітників та знайомих подружжя пішли до тероборони. 

Кожен намагався хоча б чимось допомогти нашим бійцям. Хтось привозив продукти, хтось одяг, а хтось - тканину для плетіння сіток і матеріали  для виготовлення пляшок з вибуховою сумішшю. 

Єлизавета розповідає: коли вони з чоловіком привозили тероборонівцям теплі речі, їжу, ковдри,  предмети побуту та інше, то бачили, як разом з дорослими і юні миколаївці  допомагають робити коктейлі Молотова. І навіть безхатьки  збирали й приносили  порожні пляшки, які потім наповнювали палаючою речовиною. 

На жаль, попри нищівну поразку, після першої спроби  захопити Миколаївщину ворог не вгамувався й почав цілодобово обстрілювати місто та область. Вогонь майже не вщухав. За словами Лізи, перші два місяці  війни затишшя практично не було.  Бомбардували нещадно, цілили й по околицях, і у самісінький центр міста, влучали по багатьох цивільних об'єктах. 

У перші дні війни мешканці були геть налякані, у паніці змітали з полиць магазинів геть усе, що могли знайти.

А згодом люди почали виїжджати з міста. Сестра Лізи з мамою поїхали до Німеччини. 

А вони з чоловіком вирішили залишитися. Тоді ще не усвідомлювали, що ця війна може тривати  довго, думали,  за тиждень-два все скінчиться. Однак навіть зараз, після кількох місяців життя під обстрілами, Ліза та Юрій не хочуть залишати Миколаїв і домівку, яку облаштовували не один рік, вкладаючи в будинок всі сили й кожну зароблену гривню. 

Якщо буде треба, я готова взяти в руки рушницю й захищати свій дім,- із запалом упевнено каже Ліза.

Тоді ж, щоб якось убезпечитися, подружжя  перебралося до літньої  кухні, де менше вікон  і можна сховатися поміж двох стін.  Туди перенесли найнеобхідніше, а також  ковдри,  подушки, настільну лампу, свічки. Зарядили павербанки, набрали в усю тару води. А ще зібрали документи й уперше склали тривожну валізку.  

Вікна в кухні заклеїли скотчем та щільно завісили. А на вулиці світло взагалі відрізали та, за рекомендацією місцевої влади, познімали адресні таблички. 

Ліза розповідає, що через війну миколаївці дуже згуртувалися. Вони з сусідами усіляко допомагали одне одному, ділилися продуктами, ліками та іншим необхідним. Крім цього, місцеві мешканці організували вуличне патрулювання. 

А ворог тим часом продовжував обстрілювати Миколаївщину.

Зруйновано чимало житлових будинків, історичних будівель, закладів освіти, зокрема, шкіл та садочків. З місцевих університетів нині вцілів лише один, три виші десь на дві треті зруйновані, а в педуніверситет  прилітало вже тричі. Влучали ворожі снаряди й на територію лікарень та шпиталів, ринків, транспортних зупинок, місць  гуманітарної допомоги. 

Лізина подруга саме стояла в черзі, коли поруч прилетіло. Людей  просто знесло вибуховою хвилею.

З гіркотою й болем Ліза згадує, як 18 березня о шостій ранку, імовірно за чиєюсь інформацією, цілеспрямовано розбомбили військову казарму. Серед загиблих були двоє близьких  для Юрія та Лізи людей. Ще один їхній друг, волонтер, загинув разом зі своїми батьком та мамою в одній з обстріляних багатоповерхівок. Усього в тій будівлі загинуло восьмеро. Тіла довго не могли ідентифікувати. А поховали аж через місяць у закритих трунах.  

Нашого друга та його батьків, точніше те, що від них залишилося, поховали в одній труні, розповідає Ліза й додає. - Коли кудись прилітає, через уламки й вибухову хвилю завжди багато  постраждалих - дітей і дорослих, вбитих і важкопоранених..Свідки подій перебувають у глибокому стресі  і довго не можуть оговтатися від побаченого.

Однак, дівчина каже: попри постійне відчуття страху, вони з чоловіком поступово звикали до життя під обстрілами.  Навчилися розрізняти звуки прильотів та вильотів, розуміли, коли терміново треба падати на підлогу, а коли небезпека менша.

Свій тимчасовий прихисток у літній кухні подружжя ділило з хатніми улюбленцями. Тварини теж дуже нервували. У вагітної кішки передчасно народилися кошенята й невдовзі померли. Цей період воєнного життя-буття, дівчина описує так:

Ми майже весь час сиділи вдома. Раніше лягати спати. Раніше прокидалися. Перший місяць, про всяк випадок, навіть спали по черзі. Ліжок там не було, тому стелили  прямо на підлозі. Ще й спали разом із собакою та цуценятами.

Крім власних домашніх улюбленців, двох кішок, кота та  двох собак, у них  був ще й пес друзів, дівчинка породи американський буллі з маленькими цуценятами. Власники залишили їх ще до війни і планували пізніше забрати маму з потомством до Іспанії. Однак розпочалася війна, і транспортувати тварин чи навіть продавати дорогих цуциків стало, м'яко кажучи, проблематично. Та й через дефіцит продуктів годувати їх теж не завжди було чим. Коли закінчувався спеціальний корм, Ліза  варила їм кашу з якимись обрізками. А коли гавкуни трішечки підросли, вона  пороздавала їх абсолютно безкоштовно, через це посварилася з попередніми власниками, які сподівалися отримати з продажу якийсь прибуток.

Через місяць такого життя: постійний страх, цілковита необлаштованість та спання на підлозі з купою хатніх тварин добряче змучили Єлизавету. 

Я  втомилася боятися, я хотіла повернутися в свій дім, хотіла на зручне ліжко у чисту постіль. Якщо вже доведеться помирати, то краще вже так. Прилетить так прилетить, - відчайдушно сказала вона сама собі, і перебралася назад до будинку. 

Юрій якийсь час ще ночував у кухні, та все ж потім і він приєднався до дружини.  

А невдовзі, 12 квітня, у Миколаєві зникла вода. Трубопровід перебили в  так званій сірій зоні, і ремонтувати його під обстрілами було неможливо. 

Щоб поповнити запаси питної води,  Ліза з Юрієм якийсь час  ходили до джерела, розташованого неподалік від їхнього району.. Вода була придатна до вживання, але трохи солонувата, від неї на посуді залишалося багато накипу. А потім воду в місто почали привозити з Одеси. У місті створили декілька точок роздачі води, куди можна прийти з власною тарою й набрати.

Крім того, й на деяких місцевих підприємствах зробили свердловини та встановили системи очищення. Там воду набирають у великі цистерни й розвозять по місту. Декілька жеків теж мають власні свердловини. 

Пробурили такі домашні свердловини й деякі миколаївці, але вода з них ледь-ледь ліпша за технічну. 

Юлія розповідає, що навіть у режимі постійних обстрілів, Миколаїв продовжує жити. 

З першого вересня розпочалося дистанційне навчання. Коли випадає тиша, на майданчиках граються діти. У місті працюють кафе.

Зусиллями міської влади ремонтують трамвайні колії, дороги, вдалося відновити й частину водогону. Щоправда, вода нині тече така солона, що й посуд не помиєш, вироби з заліза враз іржавіють. 

Ще у місті й зараз працюють більшість ЖКГ.

Ліза розповідає, що попри нестачу фахівців, адже чимало людей виїхало,   місто прибирають, за можливістю, ремонтують пошкоджені будинки, вікна, дахи.

На питання, які відчуття, на їхню думку, переважають у миколаївців - страх чи сподівання, Юрія та Ліза впевнено відповідають, що сподівання. І запевняють: наразі весь Миколаїв з нетерпінням чекає на визволення Херсонщини.

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...